Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

ШКОЛА


Від редакції: 23 березня виповнюється 80 років нашому легендарному землякові Анатолію ЛОПАТІ. На жаль, із-за карантину в державі підготувати інтерв’ю з ювіляром у цей номер газети не вдалося. А тому, готуючи читачів до цікавої розмови, подаємо для ознайомлення уривок зі спогадів Анатолія Васильовича.

У перший клас початкової школи я пішов у селі Рожеві в 1948 р. Мої рідні бабуся й хресна мама зробили все можливе для того, щоб я не відчував себе сиротою. Правда, буваючи у родичів – а їх у селі було багато, – я часто чув від них слова співчуття на свою адресу. Насправді про мене дуже дбали рідні мого батька, і я відчував себе навіть більш захищеним, ніж раніше. Приїзд до Рожева мами, після закінчення першого класу, викликав у мене бурю протесту й небажання їхати разом з нею. Бабуся умовила мене поїхати з мамою до Макарова.

Мама Анастасія Ігонівна до того часу вийшла заміж за Григорія Ілліча Шульгу, батька-одинака, у якого на руках була п’ятирічна донька Люся. Ми переїхали в хатку на Хреновці (зараз вулиця імені Т.Г. Шевченка), де у Григорія Ілліча в батьківській хаті був свій закуток з окремим входом. Його батьки, дід Ілля і бабуся Параска, допомагали ростити маленьку Люсю, і вона майже завжди перебувала у них. Однак це не заважало мені інколи бути покараним за її сльози. Ставили мене в кут, на крупну сіль на коліна, а в руки давали бронзовий кухоль з водою. Якщо вода лилась, сіль танула і дуже щипала голі коліна.

Дід Ілля Шульга був великим тружеником і міцним господарем. Його розкуркулили в 30-ті роки, відібрали все, що в нього було, але не вислали. Він сам пішов зі свого села Почепин до райцентру, збудував землянку у Макарові, а потім і маленьку хатинку, в якій і жила його родина.

Його єдиний син Григорій, 1911 року народження, рано поховав дружину й залишився з маленькою донькою на руках. Він і моя мама об’єдналися у боротьбі з горем і почали долати його спільно. Григорій Ілліч отримав на фронті серйозне поранення правої ноги; рана не заживала, була потрібна щоденна перев’язка. Я інколи спостерігав цю процедуру, що викликало почуття жалю й бажання надати йому хоч якусь допомогу.

…Другий клас обрадував знайомими мені обличчями однокласників. З багатьма з них я встиг подружитися ще в дитячому садку, і вони прийняли мене цілком привітно. Школа й постійне перебування на природі зблизили хлопців нашої вулиці, домашні завдання займали мало нашого часу.

Ми майстрували рогатки, самопали, луки й воювали до самозабуття, доки батьки не розшукували нас, брали в полон, а потім різками гнали додому. Заливний дощ перетворював ділянку вулиці перед нашою хатою у річку, де можна було борсатися по груди в потоці води. Цей потужний струмок нісся по межі нашого двору й складу по заготівлі шкір, де знаходився вольєр із справжнім вовком, який зростав швидше за нас. Ще вовченям його привезли мисливці, мама підгодувала молоком, і маленького вовчика можна було навіть погладити рукою. Коли ж йому стало три роки, це був уже справжній вовчара і його відправили до зоопарку.

Найближчим моїм товаришем був Коля Павлик, ми жили по сусідству й практично завжди були поруч. Я допомагав йому робити уроки з малювання. Забігаючи наперед скажу, що після закінчення школи він вступив до художнього училища, закінчив його і працював художником на підприємстві. Мені ж не судилося стати малярем. Ми з Миколою Павликом зустрілися у місті Баку, де він проходив строкову службу в зенітно-ракетній батареї, а я був курсантом військового училища. Давно вже немає Колі, надто рано пішов він з життя, залишивши сім’ю й добру пам’ять про себе.

Великою подією для мене і Люсі виявилася поява в нашій хаті маленької сестрички Люди. Вона народилася на другий день Трійці 1950 року. Мені довелося швидко подорослішати, залишившись за мужика в хаті, так як Григорій Ілліч покинув її на цілих сім років і повернувся, коли я вже закінчував школу. Він пиляв ліс на просторах неосяжної «Країни Рад».

До того часу мої сестри підросли й радували маму своїми успіхами у навчанні. Мене ж завжди дивувала Люда, яка змалку ловила знання на льоту. Вона закінчила школу із золотою медаллю. Навчанню не заважали ані гасова лампа, ані керогаз, ані господарство з коровою, свинями та свійською птицею.

Мама, не покладаючи рук, трудилася у колгоспі свинаркою й дояркою, а з часом – завідуючою фермою. Повертаючись зі школи або гуляючи з хлопцями, я міг забігти до неї і поїсти картоплі в мундирі, яку готували тваринам. Благо кам’яної солі на фермі було вдосталь. Якщо пригощали молоком, то вдома можна було й не їсти.

За роботу на фермі мамі нараховували від 1200 до 1500 трудоднів на рік. Це в середньому 135 рублів (до грошової реформи 1961 р.) за рік роботи свинаркою або дояркою, так як за кожен трудодень в різні роки платили від 5 до 15 копійок. Квиток в трамваї коштував 30 копійок.

На трудодні видавалося, як правило, зерно. Одного разу мама в кінці року отримала цілих шість мішків пшениці. З пшениці мололи борошно і пекли хліб. Але, щоб вижити, потрібно було тримати своє господарство. Корова, свині й кури – це щонайменша живність у кожній родині. Без них не можна було ні прожити, ні заплатити численні податки.

Державі здавалися молоко і яйця, існували податки на землю, тварин, плодові дерева та кущі, на нерухомість. Діти були привчені доглядати за тваринами й птицею і навіть не мислили, що десь є інше життя. Паспортів колгоспникам не видавали, покинути село можна було тільки з дозволу влади або за наймом на будівництво важливих державних об’єктів.

Зі школи я завжди приходив пізно, так як відвідував багато шкільних гуртків. Одного разу, встановлюючи радіоантену на металевому даху школи, послизнувся і, розпластавшись, почав з’їжджати до низу. Спроби зачепитися за маленькі бортики покрівлі невблаганно наближали мене до її краю, внизу кричали люди, а голі пальці однієї ноги вже провалилися в безодню. Від страху я так стиснув пальцями бортик, що зупинив сповзання, намацав пальцями ноги жолоб водостоку й уперся в нього. Кілька хвилин лежав не рухаючись, почав навіть розрізняти слова тих, хто кричав із землі. Люди просили не рухатися, шукали можливість натягнути внизу брезент і зловити мене. Оволодівши собою й намацавши ногою опору, повільно поповз до гребеня даху. Мені це вдалося. З тремтінням у тілі я добрався до віконця на горищі, де мене вже чекали.

Коли я постав перед директором школи, то гадав, що отримаю по шиї, і по заслузі – не послухався вчителя фізики Атаманчука, який суворо заборонив одному ставити антену, і всіх налякав. Але директор школи Василь Захарович міцно мене обняв і сказав, що Господь мене зберіг. Багато разів ще буду дякувати Богові за заступництво в найтяжчих для мене моментах життя і служби.

За таку самодіяльність мені заборонили відвідувати радіогурток, що й поклало кінець моїм заняттям радіосправою. В іншому випадку, напевно, став би офіцером зв’язку.

Закінчивши сім класів, я спробував вступити до художнього училища в Києві. Добре здав іспит з малювання та очікував виклику на заняття. Пройшов серпень, виклику не було, і я пішов у восьмий клас. Шостого вересня, заглянувши до поштової скриньки, виявив старий лист із запрошенням на навчання до Києва. Десятки разів я заглядав у цей ящик і не бачив притиснутого до стінки конверта. Наступного дня я був в училищі, але замість мене вже прийняли іншого кандидата. Мої спроби пояснити своє запізнення тим, що не отримав повідомлення, не були сприйняті. Мені запропонували вступати на наступний рік без іспитів.

Закінчивши вісім класів, я знову спробував поїхати на навчання до Києва, але мені не видали документів. Директор школи, одноногий інвалід війни Василь Захарович Малишок, заявив, що поки не вручить мені атестат зрілості, документів не видасть. Мабуть, мама з ним заздалегідь домовилася, і всі мої обурення були спрямовані на директора школи.

Людиною він був на рідкість доброю і відповідальною. Навіть хуліганські витівки учнів рідко виводили його зі стану рівноваги. Був випадок, коли ми намагалися причепити палаючі сірники до стелі в класі, але вийшло це тільки у мене. На стелі утворилося чорне коло діаметром десь 30 сантиметрів.

Директор школи, постукуючи дерев’яною ногою, прийшов швидко. Він довго намагався розібратися, хто це зробив, але клас зберігав таємницю. На його обіцянку затримати всіх до приходу батьків клас зашумів. Мої шанси уникнути покарання зводилися до нуля, і я зізнався у своїй майстерності. Василь Захарович підняв мене однією рукою за комір і, повернувшись на милицях, запустив лобом у двері. Він привів мене в учительську і в присутності вчителів вигнав зі школи.

Кілька днів я приховував від мами свою біду, але, дізнавшись про це, вона, поламавши на моїй спині рогача, повела хулігана до директора школи. У кабінет директора можна було потрапити тільки через учительську. Побачивши мою маму, всі вчителі розбіглися, її войовничий вигляд і рішучість у діях вселяли повагу. Відкривши двері до кабінету, мама з порога кинулась на директора зі словами:

– Це ти, Василю, викинув Толю зі школи? Ти без ноги, та дав Бог, з війни повернувся, а його батько – там залишився. Тобі не соромно? Та я за ніч всю школу побілю! – Мама так гірко заплакала, що ми з Василем Захаровичем не могли довго її заспокоїти.

– Завтра приходь до школи, – наказав директор.

З тих пір він постійно цікавився моїм навчанням і дисципліною. Це директор школи дозволив мені здавати математику з іншим класом, бо моя улюблена вчителька математики Юлія Львівна Цукрова поставила б двійку. У неї були зі мною особливі стосунки. Я за своєю допитливістю назвав її справжнім ім’ям – Гуда Лейбовна, вичитав його на виборчій дільниці. З тих пір я став помітним учнем у математички, що змушувало мене вчити предмет більш, ніж сумлінно.

Таких складних відносин з іншими педагогами, на щастя, у мене більше не було. Я щиро поважав своїх вчителів.

Борис Абрамович Лондон – мій улюблений учитель. Він викладав малювання й вів практичні заняття на уроках праці. Будучи офіцером-перекладачем отримав серйозне поранення, нагороджений бойовими орденами. Художник і скульптор за покликанням та освітою, багато чому навчив мене в шкільній майстерні й в багатогодинних бесідах про життя. У сімдесяті роки минулого століття він виїхав до Ізраїлю, залишивши про себе пам’ять у своїх роботах у нашому Макарові.

Марія Семенівна Треус – чудовий історик, розповіді якої я міг повторювати майже дослівно.

Іван Хомович, фронтовик – вчитель німецької мови, класний керівник з суворим виглядом обличчя через контузію.

Лідія Олександрівна, чарівна жінка – вчителька хімії, довіряла мені підготовку до проведення хімічного гуртка.

Дружина нашого завуча, сувора й манірна Кіра Павлівна Кругляк, – вчителька російської мови.

Добрих слів достойні усі мої шкільні наставники, рідкі зустрічі з якими були завжди для мене великою радістю.

Школа для кожного із нас запам’ятовується окремими епізодами відносин з однокласниками, педагогами та значимими подіями. У мене не стерлися в пам’яті деякі з них. Чітко пам’ятаю, як мене приймали у піонери і, що перший піонерський галстук мені купила мама. Ця подія викликала схвальне ставлення сім’ї та підтримку з боку хресної мами Марії, яка подарувала мені ще одну краватку. Я був активним піонером, брав участь у підготовці шкільних заходів, готував стінні газети, малював гасла, навіть брав участь у художній самодіяльності – читав вірші і танцював.

Пам’ятаю і дні після 3 березня 1953 р., коли нам повідомили, що помер Йосип Віссаріонович Сталін. На траурному мітингу з приводу його смерті плакали багато людей, відчувалася загальна скорбота й розгубленість перед майбутнім. Під його керівництвом країна викарабкувалася зі стану військової розрухи. Віра у Сталіна й Компартію була незмірно велика, ця віра підтримувалася потужною пропагандистською та репресивною системами того часу. Це потім, після XX з’їзду КПРС, ми всі жахнемося культом особистості вождя всіх народів і в черговий раз втратимо щось більше, ніж одного з керівників партії.

Партія, очищаючись від помилок минулого, буде валити їх на Сталіна й найближчих соратників вождя. Микита Сергійович Хрущов розтопить лід, який сковував серця радянських людей, вдихне надію на життя мільйонам жителів Гулагу й наступить на чергові граблі, які знову вдарять по свідомості нашого народу, змусять людей сумніватися навіть у
добрих справах партії.

Ми втратимо ряд видних державних діячів, у тому числі й військових. Але поки їхні портрети  красуються у школі, я крадькома зняв зі стінгазети маленьку фотографію маршала Жукова Георгія Костянтиновича і сховав її в свій альбом.

Особливого розбору тієї пригоди не було, наклеїли нове фото маршала, але я до цього часу соромлюся того вчинку. Правди заради, маршал Жуков, дивлячись з фотографії, заворожував мене й спонукав до дії. Мабуть, у тому, що я став офіцером, є і його вплив.

Я не забув і прийом до комсомолу, який дав мені путівку в Комуністичну партію Радянського Союзу, кандидатом у члени якої я став у 1961 р.

Забігаючи наперед, згадую ще одну зустріч з моєю вчителькою. Перебуваючи у відпустці після закінчення військового училища, я в формі лейтенанта просунувся в автобус Київ – Макарів. Ще здалеку помітив притиснуту до вікна Юлію Львівну Цукрову, мою математичку. Мимоволі мене охопило бажання заговорити з нею.

Через півгодини руху автобус спорожнів наполовину, і мені вдалося наблизитися до крісла вчительки. Пасажир, що сидів поруч з нею, піднявся на вихід, і я запитав у Юлії Львівни дозволу сісти поруч. Яке ж щире здивування було у неї, коли вона признала у лейтенанті свого учня. Цукрова так мене розхвалила на весь автобус, що здалося, мене з кимось плутають. Але коли я згадав про свою маму й сестру, зрозумів, що Юлія Львівна на мене зла не тримала.

Я показав їй свій червоний диплом і золоту медаль, а вона щиро побажала мені успіхів у службі. Юлія Львівна заметушилася на вихід не доїжджаючи Макарова, і я здивовано запитав про причину. Вона сумно сказала, що працює тепер у селі Мотижині. Мені захотілося попросити вибачення за свою стару витівку з ім’ям, але вона взяла мене за руку й
міцно її стиснула.

– А математику ти знаєш, – сказала вона і вийшла на зупинці… Я ж знову поринув у спогади шестирічної давності, у рік закінчення середньої школи — автобус котив мене у моє минуле.

Свіжі враження від відвідування двоюрідних братів – Анатолія Ковальчука, Костянтина та Григорія Петровських, Василя Лопати й друзів у гуртожитку Головкиївбуду № 1 підняли мій настрій, і я був готовий обійняти й розцілувати кожного знайомого зустрічного.

Макарів здався мені більш гарним, ніж в рік закінчення школи, коли ми на радощах, отримавши атестати зрілості, кинулися до річки. Дуріючи у воді, бризкаючись в обличчя, мені разом з водою забили очі піском. Страшенна біль змусила мене завити, остудила запал колишніх школярів, які намагалися тепер допомогти мені дістатися до лікарні. Близько двох годин промивали мої очі; здалося, що все навколо померкло. Доктор призначив лікування й щоденні огляди протягом тижня. Мої рідні сприйняли те, що трапилося як кричущу безпечність, за яку треба бити, а не жаліти. Мама, як завжди, лаялася і плакала, дякувала Господу за заступництво.

За мене щиро переживали шкільні друзі: Коля Павлик, Віктор Тиндик, Льоня Грицак, Ісак Гребінь і Вітя Гаркавенко.

Через тиждень я вже був у Києві. Переді мною відкривався світ дорослого життя, в який я кинувся, як у вируючий потік водоспаду на річці Здвиж. Всі надії були розраховані на допомогу моїх рідних, які знайшли своє покликання й працювали на виробництві у Києві.

Анатолій ЛОПАТА.
З книги «Час і свідомість. Записки начальника Генерального штабу
Збройних сил України».

Tags: , , , , ,

Залишити відповідь