Поліна САВЧУК: «…Я ПИШАЮСЬ СВОЇМ СИНОМ РУСЛАНОМ…»

0

20 січня виповнюється 5 років, як під завалами Донецького аеропорту загинув Руслан ПРИСЯЖНЮК, мешканець с. Пашківка на Макарівщині. Наш «кіборг» родом з Хмельниччини. Щоправда у Пашківці нині мешкає його дружина Анастасія та син Кирило.

«М.в.» уже неодноразово писали про Руслана. А тому цього разу ми вирішили поспілкуватися з мамою Героя, яка досить часто приїжджає на могилу до сина у Пашківку.

– Поліно Степанівно, розкажіть читачам про свою родину, про своїх дітей.

– Мій чоловік помер, коли Руслану було 10 років. Я виховала четверо дітей (донька Людмила (1990 р.н.), сини – Сергій (1982 р.н.), Руслан (1988 р.н.) і Вадим (1991 р.н.) – В.Г.) хоча мені було дуже важко.

– Син Руслан, донька Людмила. Відкрийте таємницю чому саме такі імена.

– Коли народився Руслан, ми з чоловіком все думали гадали яке ім’я дати сину. На той час мобільних телефонів ще небуло. Коли чоловік приїхав, я підійшла у палаті до вікна. Він мені й каже що хай буде ім’я Руслан. Це ім’я буде личити нашому сину, він мені так казав: «Ти знаєш поему Олександра Пушкіна «Руслан і Людмила». Руслан – це переможець, це славний воїн». Так і назвали сина Русланом. Коли народилася у нас дочка, чоловік мені каже: «Є Руслан, то нехай буде і Людмила».

– Яким сином ріс Руслан?

– Руслан був дуже добрим і уважим сином. Коли ще вчився у Голенищівській школі, він завжди поспішав додому. Переодягнувшись, син біг допомагати мені по господарству. Руслан дуже любив тварин. Особливу перевагу віддавав собакам. Я завжди думала, що він стане кінологом, але став будівельником.

Руслан з дитинства був дуже сильним хлопчиком. Його сила була у всьому: у дужому тілі, у його наполегливості багато досягти в житті, а особливо – у силі дотримання свого слова. Він був небагатослівним, але, як скаже – так і зробить. Він був дисциплінованим, за це його поважили скрізь, де Руслан працював чи навчався.

Руслан був дуже роботящим, а ще не любив компанії, де випивають. У нього була мета в житті – заробити гроші, аби купити поблизу Києва якусь хатинку, а згодом збудувати гарний і просторий будинок. Все мені казав: «Скоро, мамо, я Вас із Сергієм звідси заберу і будемо жити всі разом у двоповерховому будинку…».

Руслан був нашою опорою у сім’ї. Завжди допомагав і турбувався про нас. Коли їхав з Києва до мене, завжди заїжджав в аптеку купував ліки. Пам’ятаю, я захворіла, треба було терміново робити операцію. А це ж все великі кошти… Але синок допоміг: у Вінниці прооперували мене, а Русланчик навідувався до мене з Києва двічі на тиждень і хвороба відступила.

– Як Руслан вчився у школі?

– У школі він був тихим і сором’язливим. Без причини не посміхався, але при цьому його в класі усі поважали. Руслан не був відмінником, але відзначався серед однокласників своєю працею, брав участь у спортивних змаганнях і був
дуже дисциплінований.

– Призив у серпні 2014 р. до лав Збройних сил України був не першим для Вашого сина. Де він служив до цього?

– Строкову службу проходив в елітних військах в Миколаєві в аеромобільних військах. Він завжди мріяв про елітні війська. Руслан настільки полюбив десантні війська, що, навіть, ніколи не визнавав і не святкував інших свят, навіть свого дня народження. Завжди казав: «У мене одне свято – День ВПВ!»

Ще за два роки до війни, Руслан неодноразово говорив: «Мамочко, якби був тато, то б гордився нами. А так Вам потрібно гордитися, нами. Про мене ще люди заговорять, я вам чесно кажу».

– Мешкав в Пашківці, а призваний в Летичеві. Як це трапилося?

– Коли працював у Києві на будівництві, мені позвонили, що викликають у військкомат.

Я не думала, що це так серйозно і сказала Руслану про це. Він приїхав, пішов до військкомату, пройшов медкомісію і – сказали збирати речі. Звичайно, тоді я дуже стала хвилюватися, навіть докоряти собі: навіщо сказала синові?

Але, як-то кажуть, потяг вже пішов, Руслан не став відмовлятися чи ховатися від служби. І 23 серпня він вже був в Житомирі на навчанні.

– Додому приходив після мобілізації?

– Через місяць після призову, молодший син Вадим потрапив у ДТП. Руслан, почувши про це, якимось чином відпросився з служби у Житомирі, де на той час проходив навчання. Він приїхав до Києва мені на допомогу. Зібрав для Вадима донорів й гроші, а також підтримав мене і брата морально.

У грудні 2014 р. під час відпустки, Руслан зі своєю дружиною, повертаючись від її батьків, заїхав в гості до свого дядька в Хмельницький. Там прощаючись, Руслан запропонував сфотографуватися «На прощання». Відразу словам не придали значення, але зараз все сприймаєш по-іншому.

Коли Руслан поїхав на Різдво 2015 р. в Костянтинівку, то залишив всі свої речі дружині Анастасії: обручку, стрічку з молитвами, іконку.

– Коли він потрапив до АТО?

– 2 листопада 2014 р. Руслан поїхав в зону АТО. Там він був одночасно водієм і кулеметником. А з 15 на 16 грудня вперше зайшов в Донецький аеропорт. Дзвонив мені щодня: або вранці, або ввечері. Інколи вночі.

Якось не було дзвінка довго, то я йому о 2 годині ночі пишу «есемеску», а він мені через півгодини відписав.

– У ДАПі у Вашого сина був позивний «Шаман». Чи знаєте Ви історію його походження?

– Зараз уже не згадаю точно яким, але перший позивний Руслан взяв собі сам. Проте хлопці дуже швидко дали йому позивний «Шаман», тому що він бачив майбутнє побратимів. Якось Юра Найк запитав у Руслана чи повернеться живим додому. «Шаман» відповів, що все буде добре. Потім побратим запитав стосовно майбутнього Руслана. На що Руслан закрив очі, опустив голову, але відповіді не дав. Юра повернувся живим, а Руслан «Шаман» загинув в ДАПі.

Про все це мені хлопці розповіли уже після смерті Руслана…

– Коли Ви востаннє спілкувалися з Русланом?

– Він зателефонував мені 19 січня 2015 р. о 7-й годині ранку і сказав: «Мамо, я не знаю, чи вернуся… Але все буде добре, не переживай…». Він повідомив, що у них біда і попросив, аби ми додзвонилися до Києва, у Міністерство оборони, аби прислати їм допомогу. Ми подзвонили, пояснили ситуацію, але нам сказали, що нічим не зможуть допомогти, бо туди не можна дістатися, скрізь йдуть обстріли…

Ввечері 20 січня я відправила йому повідомлення, вранці 21 січня його телефон з’явився в мережі та знову зник. Відтоді зв’язку з Русланом уже не було…

– Тіло сина Вам віддали відразу?

– Руслан майже місяць перебував у списку зниклих безвісти. Лише 18 лютого мені повідомили, що знайшли тіло серед загиблих, яких вивезли з моргу Донецька.

26 лютого 2015 р. ми змогли поховати Руслана на кладовищі у Пашківці.

– Яким у Ваші пам’яті залишився син Руслан?

– Руслан ніколи не шукав легких доріг. Він був рішучим, сильним. Він не боявся труднощів, якщо потрібно було, то йшов тернистою дорогою. Він завжди був першим. Я пишаюсь своїм сином Русланом…

– Дякую Вам, що погодилися на розмову.

– Дякую і Вам за пам’ять про мого сина.

P.S. 20 січня у Борисполі, а 21 січня у Пашківці відбудеться презинтація книги «Руслан Присяжнюк. «Шаман-кіборг»» із серії «Пам’ять Нації».

Спілкувався Віталій ГЕДЗ.

Додати коментар