Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

КАПЕЛАН З ГРУЗЬКОГО


Протоієрей Дмитро КАРАН, народився у 1970 р. в с. Грузьке. Священик Православної церкви України. Заступник Голови Синодального управління військового духовенства ПЦУ. Служить у Свято-Покровській Подільській церкві (м. Київ). Освіту здобув у Київській духовній академії. З березня 2011 р. по грудень 2018 р. був членом Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України. З лютого 2011 р. по грудень 2018 р. – заступник Голови Комітету зв’язків зі Збройними силами та силовими структурами України Української автокефальної православної церкви. У взаємодії з Генеральним штабом координував забезпечення практичного здійснення пастирської діяльності капеланів Української автокефальної православної церкви. Працював з 24-ю окремою механізованою бригадою імені короля Данила, 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою, 53-ю окремою механізованою бригадою, 54-ю окремою механізованою бригадою, 93-ю окремою механізованою бригадою «Холодний Яр», добровольчим батальйоном «Айдар», ДУК «Правий Сектор».

Родом я зі славного села Грузьке, що на Макарівщині, у Київській області. Славне воно тим, що багато запорожців переселилося сюди у давнину. Зокрема й мої пращури. З нього вийшов славний полковник часів Коліївщини Іван Бондаренко. 1977 року я закінчив Гружчанську школу. Проходив військову службу на Далекому Сході, у Благовіщенську. Був командиром танку. Працювали ми на оборону нашої тодішньої спільної держави – Радянського Союзу. Працював на танкових заводах у Приамур’ї, в Зеленому Клину. А після війська вирішив стати ветеринаром. Закінчив ветеринарний технікум. І от саме в технікумі прийшло до мене розуміння, що в цьому світі є щось важливіше, ніж просто досягати якихось своїх земних цілей, є інша мета, призначення у людини. Став читати Святе Письмо. 1993 року на Йордан уперше приїхав до Києва, і не випадково (як я вважаю) потрапив на Поділ, до Свято-Покровської Подільської церкви. І це стало певним переломним моментом у моєму житті. Тому що вже наприкінці лютого 1993-го я прийшов до Покровської церкви і прийняв святе хрещення від настоятеля храму протоієрея Володимира Черпака. І з того часу я став більше ходити до храму на молитву, молитися приватно, читати Святе Письмо.

Одного ранку чомусь прийшла до мене така думка… Не чомусь, а, напевне, така була воля Божа. Думка про те, що я мушу йти навчатися до семінарії. Вона була несподіваною і для мене самого. Але я вирішив, що так воно має бути. Повідомив батькам, братам, сестрам. І дуже вдячний їм за те, що вони сприйняли моє рішення. Не заперечували, сказали: «Є твоє бажання, є твоя воля – працюй над цим, іди собі цим шляхом». Вже у вересні 1994 року я вступив до Київської духовної семінарії Української православної церкви Київського патріархату. Закінчив її у 1997-му. Відразу ж подав документи до вищого духовного навчального закладу – Київської духовної академії. Закінчив її у 2001 році, захистив диплом. І деякий час я поєднував світську працю із тим, що приходив до Свято-Покровської церкви і допомагав настоятелеві, брав участь у богослужіннях. Паралельно я також навчався у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, на історичному факультеті. Опісля там само вступив до аспірантури і закінчив її у 2008 році. Трішки із захистом, щоправда, затягнув. Незабаром помер мій науковий керівник Олег Прокопович. І захист мій відбувся майже через 10 років по тому.

У 2018 році я захистив свою кандидатську дисертацію, і тепер планую працювати далі як науковець – продовжувати досліджувати тему українського впливу на московське життя, і церковне, й світське. Тема мене зацікавила, і я хочу її продовжити. Тим більше, вона є актуальною у світлі сучасної російсько-української війни. Хотілось би дослідити першооснови російської держави, її становлення, того, як українці впливали на творення імперії. Перша моя хіротонія з висвяченням в іподиякони була звершена предстоятелем Української автокефальної православної церкви блаженної пам’яті митрополитом Мефодієм. Це відбулося у 2010 році. І вже через місяць ним же я був рукоположений у сан ієрея. Нині я є протоієреєм Свято-Покровської Подільської церкви у Києві. Ми правимо служби по суботах та неділях. Українська автокефальна православна церква виникла під час українських визвольних змагань 1917–1921 років і стала їх активною учасницею. У ті часи священство перебувало поруч із військовими, з повстанцями. А у повстанських загонах тоді воювало близько мільйона осіб по всій території України. Тобто, можна сказати, що військовому капеланству нашої церкви вже понад 100 років. Але цю тяглість, я вважаю, треба подовжити – до тих часів, коли на Запорозькій Січі стояв православний храм Покрови Божої Матері і військові священики благословляли козаків у походи, причащали їх перед боями, були з ними під час походів. Тобто, це традиція давня і засвідчена історичними фактами. Ось так.

Коли почалася нинішня війна, ми працювали спільно з представниками інших конфесій. У нас є колегіальний орган, який був створений при Міністерстві оборони України ще у 2009 році. Я став його постійним членом у 2011-му. Цей орган називається «Душпастирська рада при Міністерстві оборони України». У цій раді ми працювали над тим, щоб запровадити у Збройних силах України і в інших силових структурах посаду військового священика – капелана, як це називається на Заході. Ця робота велась, але військові та інші силовики не дуже поспішали закріплювати таку посаду законодавчо. Так, священики за потреби приходили у військові частини. А потреби які були? На Йордан водичку освятити, благословення на Пасху, великі свята, на початок навчань зробити. Тобто це були, як то кажуть, «весільні генерали»: прийшов собі священик, привітався, службу відправив і пішов. Якогось глибокого контакту там не було. Адже праця військового священика – це, власне кажучи, праця психолога. А для цього потрібен час. Щоби знати особовий склад, поспілкуватися з усіма, аби люди розуміли, що ти не просто прийшов і пішов, «для фотографії», а ти працюєш там. Тоді з’являється довіра. Цього раніше не було. І звичайно, що не так події Майдану, як початок російської військової агресії спонукали до того, щоб інститут військового капеланства запровадити офіційно. Спершу 2 липня 2014 року ухвалено розпорядження Кабінету Міністрів України про службу військового духовенства. Але лише 1 квітня 2017-го були запроваджені штатні посади капеланів. А до цього військові священики їздили як волонтери, їх приймали у військових частинах, там вони могли перебувати на постійній основі. Так воно починалося.

Власне кажучи, у перший рік війни моя діяльність була пов’язана з тим, щоби зкомунікувати з військовими частинами і дати можливість нашим священикам їздити туди, принаймні маючи якісь документи на відрядження від Генерального штабу. Механізм видачі відряджень у 2015 році був удосконалений, і вже тоді від військового комітету нашої церкви ми надсилали повідомлення до Генерального штабу: хто з військових священиків їде на фронт, на який час, у яку частину. І вже після того, коли приходило сповіщення з Генерального штабу, духівники їхали з відповідними супровідними документами на передову. Ротації у нас відбувалися часто, тому що священики, зокрема нашої конфесії, могли перебувати на фронті від семи до чотирнадцяти днів, а потім поверталися до своїх парафій. То часті ротації спонукали і часті звернення до Генерального штабу. Коли вже більш-менш налагодилася робота в Києві, то я з єпископом Володимиром почав їздити по військових частинах, провідувати наших капеланів. А де їх не було, там я сам, безпосередньо, став проводити душпастирську роботу. Праця священика полягає в тому, щоби налагодити контакт із вояками. Був потрібен якийсь час, щоб адаптуватися. Аби хлопці могли побачити, що ти не стороння людина, не зайда, який приїхав і поїхав. Щоби можна було познайомитися з людьми, побути з ними, пройти по тих позиціях, де вони перебувають, по окопах, бліндажах, переночувати разом з ними, послухати їхні розповіді. Більше слухати, менше говорити самому. А потім уже пропонувати участь у таїнствах. Тобто, це було за бажанням: хто хотів, могли сповідатися, прийняти святі Тайни Христові, тобто причаститися Тілом і Кров’ю Господньою.

І таким чином священик саме тоді ставав «своїм серед своїх». Тобто це могло відбуватися тільки за таким алгоритмом. Приїхати, привітати, покропити і поїхати – вже не проходило. З часом ми це розуміли, тому терміни перебування серед військових почали збільшуватися. І саме ця тривалість давала можливість налагодження дружніх довірчих контактів, коли священик був поряд і він уже був як один із вояків, що не мав лише права брати зброю в руки. А в усьому іншому він був такий самий, як і всі інші. Ось так.

 

Перший рік війни, коли я перебував у Києві, вся волонтерська допомога, яка йшла від нашої конфесії й від Свято-Покровської Подільської церкви, передавалася через наших знайомих священиків. На фронт переправляли бронежилети, каски, амуніцію, яку ми купували за кошти, зібрані парафіянами. Серед храму ми поставили гільзу від снаряда, написали, що це для воїнів АТО, і в ту гільзу, як у скарбничку, люди збирали кошти. Ці кошти потім ставилися на облік, і, відповідно, на них ми купували усе потрібне для наших воїнів. Я порахував, що за ці роки, на кінець 2018-го, досить-таки велика сума як для нашої парафії була зібрана для потреб військовослужбовців – 1 мільйон 170 тисяч. Ми навіть безпілотник придбали. А особисто я їздив до Німеччини і купував для 24-ї бригади автомобіль. Про потребу в автомобілі ми дізналися під час першої поїздки в зону АТО. Військові, які нас супроводжували (це була військова розвідка), їхали на ГАЗ-53, в якому, як з’ясувалося, не було гальм. Коли ми спускалися по Бахмутській трасі, то вони летіли так, що я не знав, чи зможуть зупинитися. Я питаю: «Чому ви не пригальмували?» Вони кажуть: «Гальм немає». Звісно, це нас спонукало звернутися до парафіян. Ми зібрали кошти, я з’їздив до Німеччини і пригнав звідти автомобіль. Ми його підремонтували (те, що потрібно було) і зразу під час другої поїздки передали у 24-у бригаду. Ось так. Вже коли стало зрозуміло, що йде війна, з боку Міністерства оборони було запропоновано провести курси для священиків. З цією ініціативою виступив полковник Руслан Коханчук. І на початку квітня 2014 року в Пущі-Водиці були проведені перші навчання військових капеланів.

З кожної конфесії представники Душпастирської ради при Міноборони закликали своїх священиків, які вже працювали з військовиками на місцях – і були проведені ці перші навчання. Звісно, свої душпастирські обов’язки ми знали, але треба було ще виконувати додаткові функції, які лягали на плечі військового священика. Це і перша медична допомога пораненим, і психологічна допомога. Досить велика кількість людей, які брали участь у перших боях (мало хто тоді мав якусь підготовку), мали стресовий розлад, який називається ПТСР. І їм треба було надавати саме психологічну допомогу. То нас учили, щоби ми могли спілкуватися з військовими не тільки як священики, як душпастирі, а й (часто) як психологи. І ці курси, звісно, дали надзвичайно велику підтримку в роботі капеланів. Адже, приїхавши на поле битви, священик, як кожна людина, потрапляє у середовище, для нього не зрозуміле. І йому самому важко вгамувати всередині себе оці всі почуття, а до того він мусить іще показати приклад військовослужбовцям, допомогти їм. Згодом були більш професійні курси. Приїжджав до нас Френк П’юселик – колишній військовослужбовець армії Сполучених Штатів, який воював у В’єтнамі.

Він після тієї війни закінчив вищу школу і здобув фах психолога. Надзвичайно корисною є його методика виведення людини із посттравматичного синдрому. Ці курси проходили в університеті Богомольця і тривали цілий тиждень, зранку до вечора. На завершення була проведена атестація, і декому зі священиків видали сертифікати про те, що вони можуть працювати психологами саме з військовослужбовцями, які були на фронті. Ну, зокрема, і я набрав потрібну кількість балів і отримав цей сертифікат. Далі курси стали постійними і проводилися з інтервалом 3–4 місяці, теж часто за участю фахівців із-за кордону. Всі ці вишколи давали велику практику. Тому що ця війна для нас була, ясна річ, перша. Ми не очікували, що таке може статися в наш час. Авжеж, припущення такі були, але мало хто вірив, що війна справді почнеться. І для священиків курси були великою підмогою. Тому що семінарія, академія вчили нас дещо іншого. Там ми навчалися, як іти до людей, як проповідувати, як звершувати пастирське служіння, як виводити молитви.

Нам викладали певний комплекс дисциплін, і теологічних, і світських. Але як поводитись на війні під час бойових дій – ясна річ, цього в духовній семінарії, академії не навчали. І для нас підтримка наших колег з-за кордону була надзвичайно важливою. Для військових проводять вишколи – аби вони могли не просто перемагати на війні, а й вижити. Навіть можна сказати, що головне завдання на війні – вижити. Мета перемогти теж є ключовою, але насамперед – вижити. Адже коли ти вижив, то можеш далі воювати і захищати Батьківщину. Тому військові вишколи (адже вони доводять до автоматизму дії вояка) накладають на психіку певний відбиток. Часто вони призводять до посттравматичного стресового розладу (так званого ПТСР), який не дає військовикові у мирний час, серед мирного населення адекватно реагувати на певні ситуації (чи то тебе штовхнули, чи десь щось грюкнуло…). Військовий, навіть той, який просто пройшов потужний вишкіл, реагує вже так, як військовий, що перебуває на фронті. Тобто це вже є певною ознакою ПТСР. Потрапляючи у бойові умови, вояк уже розуміє, що це таке на практиці: якщо ти не будеш застосовувати певну методику виживання і дотримуватися правил ведення бою, то загинеш. Через те відпрацьовані навички закріплюються на рівні підсвідомості – так, що це стає частиною його життя. І, звісно, коли він повертається на мирну територію, він уже не може адекватно реагувати на певні, навіть незначні виклики життя. Він реагує на них як військовий. Він реагує на них як на ті події, що відбуваються на війні.

І насамперед він думає про те, як вижити, як забезпечити собі певну зону комфорту, де він може залишитися живим. Звісно, є певна практика роботи з такими людьми: психологічний метод «якорів» – ідеться про важливі для людини переживання й емоції, пригадуючи які, вона сама себе може повернути до нормального стану. І функція військового капелана – поєднуючи практику психолога з душпастирською, потихеньку дати можливість людині самій аналізувати свої вчинки, бачити, які є залишкові явища посттравматичного розладу, і самій із ними починати боротися. Така робота проводиться і на фронті, й у мирному житті, до якого повертаються військові. Більше того, в кожному регіоні України, при кожній парафії є священики, які здійснюють супровід сімей військових.

Тому що посттравматичний розлад, який проявляється у колишнього військовослужбовця, зачіпає і його родину. Тож пастирі проводять бесіди з членами сімей, адже вони теж мають знати, як поводитися зі своїми рідними, котрі пройшли війну, – з якими вони були близькі вчора, але які після фронту стали ніби зовсім іншими людьми. Це дуже важливо. Тому що коли військовий не знаходить розуміння серед близьких, він через деякий час залишає родину і знову йде на фронт. І я таких багато бачив. Якось їдемо ми втрьох – я і двоє вояків, а вони між собою спілкуються: «Та вони нас не розуміють». Один каже: «Я побув удома із сім’єю три місяці й знову повернувся сюди». Інший каже: «Вони просто не хочуть нас слухати. Вони нас не бачать і не чують». Вони знову вертаються на війну, бо там усі свої, усе чітко і зрозуміло – є чорне, і є біле. Отаке.

Є гарний приклад ставлення до військових у Давній Греції. Явище розладу психіки було відоме в усі часи. І давні греки воїнів, які поверталися з воєн, сприймали по-особливому. Для них облаштовували окремий табір, перебування в якому можна розглядати як певну реабілітацію. Воїнів поселяли у цьому таборі не для того, щоб відмежувати їх від інших людей, ніби вони якісь «не такі». Ні. Цей табір створювався саме для того, аби показати всім: люди, що повернулися з війни, більш мудрі, вони мають більше знань і досвіду, якого не набули ті, хто живе звичайним життям. Таким чи ном у таборах ветеранів готували до більш високого служіння серед людей. І коли вони виходили з тих таборів, до них уже звертались як до вчителів, як до людей, навчених життям, збагачених цінним досвідом. У нас на телебаченні є гарна соціальна реклама, де закликають прикладати руку до серця і вклонятися військовим, яких ми зустрічаємо. Це може бути зовнішнім проявом поваги. Але ще й у свідомості кожного з нас має бути розуміння, що ми маємо спілкуватися з воїнами як з людьми особливими, людьми, які справді набули мудрості, які побачили межу між життям і смертю. Так має бути в нашому суспільстві. Тобто не так як зараз: «понаєхалі», «набридло» чи ще щось подібне – такі обивательські мотиви. А шанобливе ставлення – аби вони відчували, що ми їх розуміємо, що ми з ними. Ось так.

З благословення владики Володимира (Черпака) був розроблений і перекладений із «Требника» Петра Могили молитвослов для військовослужбовців. Переклад зробила кандидат філологічних наук Людмила Володимирівна Іванникова. У молитвослові є молитви на час війни, для сухопутних військ, тих, хто на морі, у повітрі. І ці молитви мають надзвичайно велику силу і потугу. Адже складалися вони справді в ті часи, коли Україна воювала і з поляками, і з татарами, і з москалями, коли треба було звернутися до Господа тими словами, які можуть стати останніми. Ці молитовники ми розвозили по військових частинах, залишали їх для охочих – щоб вони не просто валялися, а були використані в час особливих потреб. Бачте, на війні поєднуються і радість, і журба. Тому що ми живі люди. Бій, обстріл, страшно, важко. А коли приходить час затишшя і ми збираємося чи то в бліндажі, чи в якомусь іншому більшменш безпечному місці, то, звісно, згадуємо тих, хто загинув, добрим словом, сльозою. І водночас може бути якийсь жарт, спогад про якусь певну колізію. Тому що без цього не можна на війні. Тобто, якщо немає якогось такого легенького під’юджування, як кажуть на сучасному молодіжному сленгу, «тролінгу»… Бо ж усі по-різному реагують на те, що відбувається: хтось злякався, хтось іще щось. А коли є легенький тролінг…

З одного боку відбувається обговорення, як то кажуть, «розбір польотів» – що зроблено правильно, а в чому схибили, – тобто наука: як треба і як не треба поводитися. З іншого боку, це певна моральна розрядка. Бо ж усі усвідомлюють, що ми – люди, які можуть помилятися, можуть щось зробити не так, а то й просто десь злякатися. Коли люди виговорюються одні перед одним, коли вони в такому дружньому колі сіли, чайку попили чи просто посиділи біля «буржуйки» (якщо це зима), саме тоді й відбувається оте єднання військовиків, які приходять додому і кажуть, що їх не розуміють. Саме там я відчув, що вони один одного розуміють з півслова. Ось так.

Людям, що бачили, як поряд помирають їхні побратими, надзвичайно боляче і важко. Я десь доторкався до того, але не настільки, як воїн, який був у тих боях. Я у собі відчуваю відлуння того і розумію, знаю, як із цим боротися. Але воно є. І, ясна річ, усі, хто пройшов горнило війни, вони реагують. Це можна порівняти з оголеним нервом. Якщо наше суспільство хоче змінитися, воно має більш адекватно і відверто дивитися на те, що відбувається в Україні. Справді ведеться російсько-українська війна. Але не лише на Сході України. Це війна з усією нашою країною. Війна відбувається і серед мирного населення, зокрема через інформаційні впливи, через засланих ФСБшників, контррозвідників, які перебувають у багатьох містах України і працюють тут, завуальовано чи відкрито. Суспільство має це розуміти і підтримувати людей, які пройшли горнило війни. Працювати над собою, щоби виявляти все те, що в нас є зайвим, ворожим, і намагатися із цим боротися на кожному кроці, де б ми не перебували: чи то в робочому колективі, чи в громадському транспорті, чи десь просто у сфері обслуговування, – і скрізь відстоювати свою позицію. Якщо ми не станемо патріотами, націоналістами (а націоналісти – це ті, хто дбає про свою родину, свою домівку, місто, село, про свою державу), то не зможемо перемогти ворога, з яким ми воюємо. Ми не зможемо стати якісно новою нацією. Вона нині твориться. Але ми ще маємо багато зробити для того, щоб вона відбулася і кристалізувалася у державницьку націю.

За матеріалами книги «КАПЕЛАНИ. НА СЛУЖБІ БОГУ І УКРАЇНІ» (укладачі
Тетяна Ковтунович, Тетяна Привалко. – К., 2019) надано Українським інститутом
національної пам’яті спеціально для газети «Макарівські вісті».

Tags: , , ,

Залишити відповідь