Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

СТОРІНКА ПАМ’ЯТІ Павла ДОБРЯНСЬКОГО


«Найбільшим скарбом у мого дідуся було те,
що у кожній людині він бачив ЛЮДИНУ».
Наталя Данькевич, внучка.

І ВОЇН, І ТРУДІВНИК

Усе менше й менше залишається серед нас учасників бойових дій, які зі зброєю в руках мужньо і відважно захищали нашу Батьківщину від гітлерівців під час Другої світової війни. 

Ось і нещодавно ми провели в останню путь активного учасника бойових дій від першого дня війни, кавалера багатьох орденів і медалей, полковника Радянської армії у відставці – Павла Добрянського. Народився він 18 липня 1921 р. на хуторі Лозовик Липівської сільської ради на Макарівщині. Закінчив Липівську середню школу в 1941 р. і вступив до Київського артилерійського училища № 2. З перших днів війни у складі формувань курсантів училища обороняв Київ на р. Ірпінь.  Потім училище евакуювали в Саратовську область, але Павлу Йосиповичу закінчити навчання не довелось: за наказом Міністра оборони СРСР всі курсанти І-го курсу були випущені у званні молодших командирів і відправлені у діючу армію. У складі групи з числа колишніх курсантів (відмінників навчання) його направили в Харківське артилерійське протитанкове училище, яке закінчив у квітні 1942 р. в м. Фергана (Узбекистан). Потім потрапив у розпорядження командування Західним фронтом (м. Броніце Московської області), де був сформований 992-й винищувальний протитанковий полк Резерву Головного Командування. Тут Павла Йосиповича призначили командиром І-го вогневого взводу 4-ї артилерійської батареї. За успішне проведення бойових операцій був призначений заступником командира 5-ї батареї при обороні Москви. Служба в діючій армії проходила на Західному, І-у Білоруському, І-у Прибалтійському фронтах…

Про День Перемоги Павло Йосипович – молодий, 23-річний капітан дізнався в одному з госпіталів. Повернувся додому інвалідом ІІ-ї групи. Розповідаючи про цю людину, треба сказати, що Павло Йосипович був ще й побратимом відомого українського письменника Павла Загребельного. Вони разом навчалися у військовому училищі, їхні ліжка стояли поруч. Пригадую січень 1982 р. На прохання Павла Йосиповича до нас у район приїздив Павло Загребельний. Зустріч жителів з письменником була такою щирою і сердечною, що про неї і досі згадують наші земляки. Павло Добрянський – Людина з великої літери. Хороший сім’янин, чуйний чоловік, люблячий дідусь і прадідусь. Саме таким він живе у моїй пам’яті. Де б не працював, – він завжди показував приклади сумлінного ставлення до дорученої справи.

А особливо яскраво розкрився його організаторський талант, коли він очолював Макарівську швейну фабрику «Світанок». Павло Йосипович так налагодив роботу підприємства, так налаштував колектив, що в результаті були високі показники у виробництві продукції. Він був вимогливим, але в той же час і добрим та чуйним керівником, до підлеглих ставився з пошаною. Дуже жаль, що Павло Йосипович не дожив до свого столітнього ювілею! Дуже жаль, що більше ніколи ми не побачимо його, не почуємо його голос, не поговоримо про проблеми насущні…

Просто не віриться, що немає вже з нами цієї Людини. І в ці скорботні дні ми знову висловлюємо щире співчуття рідним і близьким Павла Йосиповича Добрянського і дякуємо Богу, що серед нас жив і працював великий життєлюб, пам’ять про якого назавжди залишиться в наших серцях!

Віталій КОСТРОМА,
член президії Макарівської районної організації
ветеранів України.

І ВІДЛЕТІВ ЗА ЖУРАВЛЯМИ ВСЛІД…

Сорок днів минуло, як не стало Павла Добрянського – ініціатора, організатора і натхненника нашого ветеранського хору. Пам’ятаю 1995 р. Країна готувалася до святкування 50-річчя Перемоги над нацизмом. Павло Йосипович прийшов до нас в районний Будинок культури і сказав: «Я хочу, щоб 9 Травня заспівали на сцені ті, хто переніс на собі воєнні лихоліття, хто в тяжких боях здобував Перемогу» …

І хор ветеранів війни заспівав… Того дня на сцені були 37 учасників, а глядачі в залі аплодували їм стоячи, віддаючи шану цим мужнім людям, яким завдячували за мирне небо, щасливе дитинство і юність – ЗА ЖИТТЯ! Від того першого виступу хору минуло чимало часу. Змінювався репертуар, було багато концертів і Павло Йосипович завжди опікувався долею самодіяльного колективу, давав свої особисті слушні поради й пропозиції щодо пісень, солістів хору. Він був великим патріотом у повному розумінні цього слова: що на війні, захищаючи Батьківщину, що в мирний час. Так вболівав Павло Йосипович і за хор ветеранів. Коли хто з учасників не приходив на репетиції, він обов’язково виясняв причину, турбуючись про людей. А коли за станом здоров’я він уже й сам не міг відвідувати заняття хору, то постійно цікавився, як справи в колективі, чи виступаємо, хто бере участь в концертах, що виконували і де…

Пунктуальність, дисциплінованість, велике почуття обов’язку, висока культура поведінки – ось головні складові характеру цієї незвичайної, красивої і душевної людини, яка заслуговує наслідування.

Галина ГОНЧАРЕНКО,
керівник хору ветеранів.

БОЙОВИЙ ШЛЯХ ДОБРЯНСЬКОГО

(Уривок з книги Діни Нетреби «Збережемо пам’ять про подвиг»)

Павло Йосипович Добрянський закінчив Липівську середню школу і в червні 1941 р. поступив у 2-е Київське артилерійське училище ім. Фрунзе. Тут і застала його війна. 10 липня гітлерівці вже окупували Макарів. Ворог рвався в Київ. Почалася героїчна оборона столиці. Пліч-о-пліч з Павлом був його друг – Павло Загребельний, який згодом став видатним українським письменником.

– Ми вчилися в одній групі. З перших днів подружили, навіть наші ліжка в казармі були поряд, – розповідає Павло Йосипович. – Тоді ще ніхто не думав, та й сам Загребельний не знав, що стане такою видатною людиною. А ми, юнаки, мріяли про те, як найшвидше розгромити ворога. Та до цього було ще далеко. Уже 29 липня за наказом Міністра оборони СРСР наше училище евакуювали в Саратовську область, а пізніше – аж в Кустанай, що на Казахстані.

22 квітня 1942 року я закінчив училище. Мені, Павлу Загребельному та Івану Гребінському (це мій друг з Лозовика) присвоїли звання «лейтенант 1-го розряду» і направили на Західний фронт, а Загребельного – на Південно-Західний, і наші фронтові дороги розійшлися. Коли приїхав у частину, мене призначили командиром взводу 7-го артилерійського полку.

Артилеристи громили ворога на Західному фронті. Почалося визволення сіл і міст Московської області. На Смоленщині ворог чинив відчайдушний опір. Особливо жорстокі бої точилися за визволення Гжатська, Вязьми. У січні 1943 р. Павла Добрянського призначили командиром 5-ї батареї полку, яка брала участь у боях на Курській дузі. Зайнявши вигідні позиції, артилеристи підтримували шквальним вогнем наступ наших військ. Гітлерівці кинулись у контратаку. Радянські воїни зайняли кругову оборону. Вогонь противника посилювався. Серед бійців були вбиті і поранені. А тут ще ворожі танки пішли в наступ. Шквальним вогнем батарея зупинила ворожі машини. Командир самовіддано показував приклад мужності і відваги, морально підтримуючи своїх бійців. У вересні 1943 р. жорстокі бої точилися за визволення Білорусії. Бійці 29-ї армії Західного фронту захопили плацдарм у районі м. Чауси. Гітлерівці всіма силами намагалися відвоювати втрачені позиції.

5-а батарея під командуванням капітана Добрянського одержала наказ вогнем підтримати підрозділи стрілецької дивізії, які відбивали шалені атаки ворога. Після сильного артилерійського і мінометного обстрілів наших бойових позицій фашисти перейшли в атаку. Навколо батареї Добрянського скупчились чималі сили противника, і командир викликав вогонь на себе. Іншого виходу не було. Лише чудом батарея вціліла. Ворог, зазнавши значних втрат, відступив. На Прибалтійському фронті у вересні 1944 р. батарея Добрянського брала участь у наступі на Ригу. На підступах до м. Добеле наш полк вів бій з гітлерівцями, – згадує Павло Йосипович, – і раптом по карті знаходимо долину, де вільно можуть пройти танки противника. Отримали наказ – закрити прохід. На допомогу дали ще батальйон піхоти, а в моїй батареї було чотири протитанкові гармати, два кулемети, дві протитанкові гвинтівки, гранати, снаряди. Окопались. Приготувались до бою 18 вересня.

А 19 вересня лавина ворожих танків і піхоти знову посунула на наші позиції. Підпустивши машини противника на відстань до двохсот метрів, відкрили прицільний вогонь. Запалали чотири ворожі танки, але інші повзли далі. Знову підбито дві ворожі машини. Інші повернули назад. Командир батареї Добрянський діяв рішуче і сміливо. В критичні хвилини сам ставав до гармати і вів вогонь. Фашисти за всяку ціну прагнули взяти реванш, – пригадує ветеран, – спрямували на артилерійську батарею основний вогонь. Одна наша гармата була вщент розбита, більшість бійців поранені і мертві. Становище ставало критичним. І лише залп двох дивізіонів «катюш» зупинив наступ гітлерівських танків і піхоти. Але я цього вже не бачив, бо був скошений ворожим вогнем. Від нестерпного болю втратив свідомість і лише через два тижні прокинувся у шпиталі. Тривали митарства по військових госпіталях.

…День Перемоги, який всі так довго чекали, зустрів у шпиталі, що дислокувався у Ворзелі, під Києвом. Звичайно, радісно було, що дочекався і залишився живим, адже багато моїх побратимів полягли на війні… Лише 28 липня 1945 р. мене виписали, комісували з групою інвалідності… За мужність і героїзм, виявлені у боях, вміле керівництво батареєю Павла Добрянського нагороджено орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ступеня, Богдана Хмельницького, медалями «За оборону Києва», «За відвагу». Залікувавши рани, молодий воїн відбудовував господарство у рідному Лозовику. Працював бригадиром, а потім односельці вибрали Павла Йосиповича головою колгоспу. Після переїзду на постійне місце проживання в Макарів, тривалий час працював директором районного Будинку культури, а потім завідував районним відділом культури. Тривалий час працював інструктором райкому КП України, завідуючим відділом пропаганди та агітації, а останні 15 років Павло Йосипович віддав директорству фабрики «Світанок». З цієї посади і вийшов на пенсію…

Минає 40 днів відколи пішов у Вічність дорогий наш тато, дідусь і прадідусь Павло ДОБРЯНСЬКИЙ. 

Не стане слів аби відтворити біль втрати, і хто пережив тяжку втрату рідних людей – зрозуміє нашу глибоку печаль. Скільки б не шукали очі найдорожчу людину в рідній хаті – вже немає її. Не лунають знайомі кроки, не чути мудрих порад… Важко повірити в те, що ми ніколи не побачимось, не поговоримо, не відчуємо батьківської підтримки, теплих батьківських обіймів. Біль тяжкої втрати залишиться з нами назавжди. Спи спокійно, наш рідненький! Царство небесне Твоїй добрій душі! Хай Господь дарує Тобі небесну благодать за всі хороші справи. Пом’яніть нашого тата разом з нами і ви – всі, хто працював з ним, знав особисто. Світлий образ його ми будемо берегти у своїй пам’яті вічно. Щиро дякуємо усім чуйним і небайдужим до нашого горя людям і тим, хто прийшов провести в останню путь нашого дорогого тата, дідуся, прадідуся. Нехай ваші сім’ї не переживають таких тяжких хвилин і горе обходить вас стороною.

У великій скорботі діти, онуки, правнуки.

Tags: , , , , , , , ,

Залишити відповідь