Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

МАКАРІВ у XVI–XVIII ст.


4 жовтня ми відзначаємо День Макарова. А тому напередодні свята хотілося б нашим читачам нагадати про багату на події історію містечка від першої згадки і до кінця XVIII ст.

Макарів розташований, за твердженням Е. Руліковського, на так званому Запіллі, – тобто місцевості за полями в борах. Колись тут були широкі пасма віковічних лісів. На чотирикутному давньоруському городищі після зруйнування його монгольською навалою завжди було багато вороння, через це його назвали Ворониним.

Вперше селище Воронин згадується у складі маєтностей Ясинецьких 1506 р., які належали Івашеньцевичам, що мали родове гніздо у Видохощі на Мінщині. Центром маєтності колись були Ясеничі (нині не існують), які часто згадуються в документах. Так, 1592 р. Миколай Макарович Івашеньцевич викупив за 15 рублів грошей у Петра і Стефана Збаразьких маєтності: Загальці, Ясеничі, Скугрин, Осівці, Мотижин, Кухарі та дворище в Києві, що дісталися їм у спадок від діда Павла Івашеньцевича.

Ясеничі існували ще в 1600 р., в 1602-му були пограбовані. 1604 р. до містечка Ясеновщини втекли мешканці містечка Старого Тучина і сіл Бистрині, Тучин, Коростятин і Моквин з жінками та всім майном. Через це до Миколая Макаровича позивався Миколай Семашко. 4 серпня 1604 р. Петро і Стефан Збаразькі позивалися до Миколая Макаровича через безправне і спустошливе спалення лісів, вирубування дерев, знищення бджіл, вигнання підданих, зібрання дані і спалення дощенту будинків у пущах Загалецькій, Ясинецькій і Скугринській та на частині Поплавській і Федорівській.

Позивачі повідомляли, що перші три маєтності були їхнім батьком у Карбовських правом дідичним здобуті для осадження слобод на п’ятнадцяти місцях старих селищ, а останні дві – від Богдановичів Івашеньцевичів. У переліку спустошених селищ згадуються, зокрема, Козятичі над річкою Здвиженем, Воронин, Ясеничі Малі над річкою Рудивкою, Стагровщина, Скугрин з обох боків річки Здвиженя, Борисів, Мотижин над річкою Бучею на землі Скугровській, Копилів, Новоселиця, Водохоща, Мухоідовичі, Опачин, Совка під Києвом, Рудка і Рось біля замку білоцерківського над річками
Рудкою і Россю.

Такі дії були викликані твердженням Збаразьких про те, що Миколай Івашеньцевич від діда свого Макара і батька Андрія успадкував лише третину вищеназваних земель. Збитки від нападу Збаразькі оцінювали в 50 000 злотих. «На горіхи» від Миколая Івашеньцевича дісталося тоді навіть Карашину, в якому був спалений будинок власника Миколая Hадзимінського, а саме селище пограбоване через різні погляди землевласників на кордон між карашинськими та воронинськими і мотижинськими землями та кількох мешканців з Воронина, що втекли в Карашин. На Ясеничі спустошливий наїзд кілька сот людей був і 1606 р., а востаннє село згадується 1624 р., як заставлене Андрію Харлінському Кшиштофом Макаровичем за 20 000 злотих разом з Андрїївкою, Запрудичами, Єзерщиною і Пісочною.

Макар Івашеньцевич, син Богдана, а внук першого відомого власника Ясинецьких маєтностей, оселився у Воронині і назвав його на свою честь Макаровим. Син Макара Андрій, суддя земський мінський, почав писатися Макаровичем, і цей
патронім у його нащадків закріпився вже як постійне прізвище. Андрій мав двох синів – Миколая і Григорія. Останнього вбив якийсь Душевський, і Миколай Макарович залишився єдиним спадкоємцем Макарова. Він же першим із роду Івашеньцевичів перейшов із православ’я у протестантську віру.

Замок у Макарові закладений близько 1590 р. Івашеньцевичами на давньому городищі. Він був оточений грубими загостреними вгорі дерев’яними палями і обнесений валами. В Макарові й ще досі живуть легенди, що замок мав три підземні ходи, в яких міг поміститися вершник на коні.

Миколай Макарович напав на митрополичу маєтність Ніжиловичі 7 квітня 1589 р. Він захопив «поля, грунти і всю землю бортну» і наказав людям, які наїхали з ним, зразу зорати землю, що належала до Ніжилович «з давніх віків», таким чином привернувши її «до свого пожитку».

Після цього нападу польський король Сигізмунд III Ваза спеціальним наказом заборонив Макаровичу захоплювати землі митрополичих софійських підданих. На той час Макарович уже кілька років поспіль нападав на митрополичі землі. Але королівські накази для Миколи Макаровича були нічого не варті. Спірну землю він так і не повернув, натомість скаржився 1591 р., що бояри, слуги і піддані ніжиловські вижали і потоптали жито й інші посіви на цій, йому належній землі.

7 липня 1594 р. власник Макарова, що раніше називався Городище, пан Микола Макарович вчергове напав на Ніжиловичі й захопив там чотири острови з бджолами: Вовчинець, Окричі, Осів Великий і Вороновищі (Вороневиці). Приводом до нападу стала підозра, що вісім сімей його селян із Загальців і Воронина втекли у Вороб’євичі та Михалки – маєтки митрополита Михайла Рогози. Слідство довело, що біглих селян у цих маєтках не було.

Але напади макарівського пана не припинялися. Так, 3 листопада того самого року Миколай Макарович з мешканцями Макарова і Ясенич знову напав на Ніжиловичі. Побив мешканців і погрожував спалити будівлі. Люди від страху втекли до лісу, їх майно розграбували і спалили одну хату. Про це скаржився Київський софійський урядник митрополита Михайла Рогози Григорій Сестрин Пашковський.

Для макарівських власників спустошення митрополичих маєтків було улюбленою справою. Так, уже в 1614 р. Миколай Макарович захопив у митрополичому маєтку Ніжиловичах селища: Бояничі, Постолбичі, Почапин, Риговищі, Звечів, а точні межі Мигалок, на які Макарович напав ще 28 травня 1609 року, були відновлені судом тільки в 1623 р.

Макарів згадується як місто з 1607 р. Того року піддані з містечка Воронина втекли до села Сидорович – володінь Адама Олізара, містечка Прилуки і слободи Полонки – володінь Михайла Вишневецького. За останніх 1613 р. власник Воронина отримав компенсацію. 1604 р. дідичні піддані Макаровича з Воронина і села Загальці з жінками і майном утекли до села Борового Семашка. 1618 р. втікачі пішли вже з Борового до Макарова, прихопивши з собою ще й жителів Бистриці. Очевидно, що життя не було медом у жодного з великих землевласників.

1609 р. мешканці Макарова втекли до Рожева, Василькова, Димера і Бузової. Через це того самого року макарівські піддані напали на село Бузова та бузівські землі і забрали багато різної худоби. Про це скаржився орендар Ян Вольчкий. 1613 р. мешканці Воронина втекли до Димера та до Боденьок. А 1624-го до Макарова втекли мешканці містечка  Топорова Ядвіги Олізарової. 1624 р. про побиття його в містечку Макарові скаржився білоцерківський жид Іцко Шльомович.

1608 р. Миколай Андріїв Макарович склав заповіт, у якому поділив маєтність між трьома синами. Собі Миколай залишив Воронин (чи Макарів) з приналежностями і селом Прудичами, які заставив «швагерові» Вавренцу Грабу за 20 000 злотих. Проте сини Миколая 1613 р. не пускали Граба на ці землі та вели «міжусобні війни» за спадок. У одній із таких сутичок старший брат Кшиштоф убив молодшого – Олександра. А середній, Анджей, загинув 1617 р. в бою з турками, під хоругвами Самуеля Корецького.

Занепокоєний хтивістю і марнотратством свого старшого сина, старий батько 1619 р. скасував попередній заповіт і склав новий. На цей час Миколай Макарович уже мав трьох дітей від другого шлюбу – сина Єжи і доньок Гелену та Христину. У 1619 р. до макарівського маєтку Миколая Макаровича належали, окрім містечка Макарова, село Запрудичі з фільварком
Синковщиною (інакше – Озірщина), село Грицькова Слобода на ґрунті вороницьким (чи макарівським), село Забуян-болото, село Копилів і містечко Мотижин.

Помер Миколай Макарович 1621 р. Опікунами своїх неповнолітніх дітей він призначив Яна Аксака, суддю земського київського, Федора Єльця і Вавренца Граба, брата своєї другої жінки. Заледве поховавши чоловіка, Катаржина Грабянка Макаровичева, навернута чоловіком до протестантської віри, разом з дітьми відрікається від неї в домініканському костьолі і переходить у лоно католицизму. Невдовзі після того опікуни вивозять Єжи Макаровича на навчання в Краківську академію, а Христину – до домініканок у Львів. Сама ж Катаржина виходить заміж за князя Зиземського, але невдовзі помирає.

1624 р. Кшиштоф Макарович із озброєним загоном захопив Макарів, яким тоді управляв, як опікун, Ян Аксак.

1632 р. Єжи Макарович, закінчивши академію, вирішив повернутися до Макарова, але, заставши там «сильну руку старшого брата», просить про збройну допомогу Яна Аксака. Дочекавшись її, вривається до Макарова і здобуває його, але, отримавши в цьому бою вогнепальне поранення, помирає у розквіті сил.

Кшиштоф знову залишається сам у широких володіннях Макаровичів. Як завзятий протестант він розпочинає судовий процес проти київських бернардинів. Кшиштоф вимагає видати йому домовину брата Єжи, який був похований у склепі при бернардинському костьолі в Києві. Сестер змушував відступити від католицької віри, але зрештою, побоюючись, що йому пригадають убивство брата Олександра, примирився з ними і навіть виділив належні їм дві третини Макарова.

Гелена Макарович вийшла заміж за Валеріана Лаща. Його родич, коронний стражник Самуель Лащ зажадав розмістити свій полк у Макарові, але Гелена відмовлялася. Тоді Самуель Лащ прибув до містечка, оточив будинок Гелени, морив її голодом, а потім, посадивши до карети, наказав швидко вивезти за межі маєтності.

З її сестрою Христиною, в чернецтві Софронією, вчинив теж підступно. В той час, коли вона поїхала до Києва з дипломом від папи Урбана VIII, який дозволяв заснувати в місті кафедру домініканок, Лащ запропонував їй продати свою частину Макарова за «готові гроші». Папери вона підписала одразу, а гроші мала отримати дещо пізніше, проте так їх і не дочекалася.

Лащ не зупинився і на цьому. 1634 р. він оточив Кшиштофа Макаровича в Андріївці. На всіх дорогах, що йшли від Андріївки, Лащ поставив озброєну варту так, щоб Макарович не смів з дитинця свого й ногою ступити.

Ось який заповіт склав тоді Кшиштоф Макарович: «Коли мене (чого від Бога приховувати!) тяжкий мій опонент, Самуель Лащ, стражник королівський, має убити або сам, або через якихось направлених ним осіб, тоді прошу їх милостей (приятелів і повинних), аби не єднали, але правом невинної крові моєї доходили». Зрештою, Кшиштоф утік до Варшави до свого дядька Кшиштофа Харлінського. А 9 січня 1636 р. в права на міста Воронова і села до нього належні вступив пан Лащ.

Кшиштоф Макарович після тривалої хвороби, яка почалася в нього одразу після прибуття до Варшави, помер 1644 р. у польському місті Городлі і був похований у місті Харленжі. За новим заповітом, складеним 24 вересня 1641 р., Макарівська маєтність перейшла у спадок Кшиштофу Харлінському.

Новий власник, не зволікаючи, оголосив Лаща «узурпатором» і після того, як Лащ відмовився добровільно повертати Макарів, ужив проти нього «моцну екзекуцію». 12-тисячне озброєне шляхетське військо під керівництвом воєводи Київського Януша Тишкевича пішло на Макарів.

Лащ, відчуваючи, що йому буде непереливки, якщо він ще трохи затримається у містечку, втік. Але в замку залишив дружину Катаржину з Кашова і дітей. Коли шляхта прибула на екзекуцію, Лаща в містечку не було і тільки його жінка в ноги падала і благала помилувати. Життя їй зберегли, але з Макарова вигнали.

Після написання трибунальського декрету шляхта роз’їхалася по домівках, а Макарів залишився Кшиштофові Харлінському. Після цього доньки Миколая Макаровича Гелена і Христина теж почали вимагати частину маєтностей, але їм завадило козацьке повстання.

Донедавна вважалося, що влітку 1648 р. у Макарові побував легендарний козацький ватажок Максим Кривоніс. Але в самому Макарові він не був, шлях його армії проходив через населені пункти на півдні сучасного Макарівського району. Також встановлено, що Кривоніс відправляв до Макарова своїх людей із закликом піднятися на боротьбу з поляками. Тоді у містечку було створено козацьку сотню Київського полку, яка брала участь у війні проти поляків. Відомі її сотники: Григорій Петрицький (1649), Степан Пхекало (6.06.1654), Сава Григорович Тупталенко – батько Святителя Димитрія Ростовського (Данила Туптала).

Із щоденника Данила Туптала дізнаємося, що від 1650 р. Макарів належав доньці молдавського господаря Василя Лупула, другій дружині польного гетьмана Литовського Януша Радзивілла – Марії. Вона підтримувала козаків. Померла 1660 р.

Навесні 1659 р. за наказом гетьмана Івана Виговського у Макарові перебували Паволоцький полковник Іван Богун і Брацлавський полковник Іван Бирло. А наприкінці літа того самого року московські війська на чолі з князем Юрієм Борятинським та Іваном Чаадаєвим захопили і спалили Гоголів, Трипілля, Воронків, Стайки, Макарів, Бишів, Бородянку, Горностайпіль, які підтримали Івана Виговського, а мешканців їхніх вирізали.

Після битви під Чудновом 1660 р., коли Річ Посполита знову захопила Правобережну Україну, в Макарові було розміщено польську залогу. 1661-го, коли один із відділів тієї залоги пішов у розвідку до Києва, про це дізналося московське військо. На Макарів рушило 5000 москалів. Розвідка змушена була повернутися і організувати оборону. Вороги не здобули Макарівський замок, але спалили містечко.

У першій половині 1665 р. Макарів зайняли війська овруцького полковника Данила Васильовича (Децика). Містечко утримував козак Дейнека, який 1672 р. був схоплений поляками. Того самого року Макарів захопив польський полковник Ян з Опольська Пиво. Київський сотник Федір Ляшко у листах 28 і 29 березня 1672 р. повідомляв полковника Якова Дмитрієвича, що «… ляхи в Макарові коло Рожева людей постинали і много зла причинивши, знову до Макарова увійшли». Незабаром містечко взяв в облогу гетьман Петро Дорошенко, але димерський комендант Еліаш Новицький відбив його звідти й Макарів залишився в руках поляків.

Після завершення війни нащадки Гелени Макарович (за другим чоловіком – Грохольської) – Грохольські, Славські і Булинові подали позов на власників Макарова Харлінських про повернення їм маєтку. Вони доводили у суді, що Кшиштоф Харлінський підробив заповіт Кшиштофа Макаровича, щоб захопити Макарів.

Суд визнав за дочкою Миколая Макаровича право власності на Макарів, Забуяння, Наливайківку та інші пусті села, бо волость Макарівська була вщент спустошена. А Харлінські зберегли у своїй власності Андріївку, Озірщину і Липівку.

Але Грохольські не могли залишатися в Макарові через те, що вже 1694 р. козаки Семена Палія, переслідуючи військо регіментаря Вільги, здобули Макарів і приєднали його до свого полку. Перебуваючи у Брацлавському воєводстві, Грохольські продали Макарів Шимонові Щавинському. Але і в нього маєтність довго не протрималася, адже на нього подали до суду ще одні «спадкоємці» – онуки Самуеля Лаща – Дружбичові, Гінтовтові і Лешницькі. Зрештою, Щавинський продав Макарів Антонію Любомирському – королівському стражникові, воєводі Любельському, дідичеві Опола. Саме Любомирський і відбудував спустошене містечко.

1749 р. Антоній Любомирський припинив давню ворожнечу з сусідніми митрополичими землями і заклав млин на річці Кодрі, що дало початок новому селищу. Угоду з Любомирським від імені митрополії підписав єпископ Феліціан Володкевич. Того самого 1749 р. макарівський поміщик виділив кошти на будівництво кількох уніатських церков у волості, а 1754-го в Макарові почав діяти костьол.

У першій половині XVIII ст. в Макарові з’явилися євреї. Вони збудували тут синагогу, що стала резиденцією одного з перших рабинів Київщини. 1754 р. макарівських євреїв побила міліція Київського воєводства. Також вона взяла під варту андріївського війта і незаконно вимагала сплатити податки. Про це скаржився власник Макарова князь Антоній Любомирський.

А в липні 1751 р. на Макарів напали гайдамаки Федір, Семен, Степан, Гаврило, Терешко, Конон, Федір Ганжа і Хома Яценко на прізвисько Білокур. Уночі увірвавшись до двору, вони побили і зв’язали губернатора, забрали його пожитки, одяг і гроші. Гайдамаків наздогнали надвірні козаки з Макарова. Вони застрелили ватажка Федора, поранили Хому Яценка та ще трьох гайдамаків. Гайдамака Конон був спійманий поляками, Хома Яценко-Білокур – росіянами, а Гаврило, Терешко і Федір Ганжа, прийшовши до Києва, розбіглися.

На початку 1768 р. Антоній Любомирський обміняв ксьондзу Каетану Росцішевському Макарівський ключ, а саме: Макарів, Наливайківку, Забуяння, Кодру, Андріївку, Плахтянку, Гавронщину, Маковице, Копилів, Любомирку, Рудню, Красногірку, Королівку, Голе, Мотижин, Липівку, Колонщину, Слободу, Завалівку і Майдан Поташний на ключ Уладівський у Брацлавському воєводстві.

Ксьондз-схоластик не вирізнявся гарними манерами і почав свою «господарську діяльність» із захоплення в середині березня 1768 р. частини земель суміжного з макарівським митрополичого маєтку Ніжилович. Мабуть, Антоній Любомирський згодом дуже радів своїй угоді, адже його колишня власність стала епіцентром Коліївщини. Каетан
Росцішевський напередодні повстання залишив замок і втік до Олевська.

Останній керівник (полковник) повстання надвірних козаків Іван Бондаренко, який контролював територію сучасного Макарівського району, а також на частини сусідніх районів Київщини й Житомирщини, в суботу 12 липня 1768 року урочисто увійшов у порожній замок і проголосив Макарів «вольницею».

Тут, як і всюди, населення вже встигло розібрати панське майно та зібрати частину для повстанців. Гайдамаки вилучили майно з костьолу Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці та замку. Макарівський надвірний козак Ворона одягнув на себе вбрання ксьондза та їздив у ньому по містечку. Осавула Бондаренка Онопрій Покотило пожбурив у багаття книги й документи, що були в костьолі, але не всі – метрична книга Макарівського костьолу за 1754–1784 роки дійшла до нашого часу. Іван Бондаренко був схоплений у Макарові 20 липня 1768 року в результаті змови корнинських і макарівських надвірних козаків.

Після придушення повстання декан Росцішевський зайнявся насамперед відбудовою замку та костьолу. В 1776 році заснував у Макарові парафіяльну школу для бідної шляхти, за що йому освітня комісія подякувала листом.

У Центральному державному історичному архіві України в м. Києві збереглася метрична книга макарівської церкви Святого Пророка Іллі за 1762 – 1782 рр. З неї відомо, що священиком у 1762 – 1776 рр. був Кирило Захарієвич, який помер 19 квітня того року і був похований у Макарові. Його замінив Семен Височапський, який правив до 1781 року. Наступним священиком став Тимофій Данкевич, потім – Василь Суський, висвячений на священика 1780 року в Радомишлі. Він значиться настоятелем макарівської церкви під час візитації 1790 року.

Помер Каетан Росцішевський 1795 року, коли Макарів уже перебував у складі Російської Імперії. Росцішевський мав єдиного сина, котрий загинув на полюванні під Плахтянкою, і трьох доньок, яким Макарівське помістя розділялося як придане. Макарів дістався Юзефі Чернецькій, що незабаром вийшла заміж вдруге за Шимона Мілевського. 1797 року в Макарові мешкало 195 чоловіків і 205 жінок. У містечку було три млини, церква, костел і фільварок.

Євген БУКЕТ,
головний редактор
газети «Культура і життя».

Tags: ,

Залишити відповідь