Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

ТЕПЛО БАТЬКІВСЬКОЇ ДУШІ


14 жовтня виповнюється 90 років від дня народження нашого земляка, відомого українського письменника Івана КУШТЕНКА. І саме тому наш матеріал присвячений біографії цієї непересічної постаті.

Село Чорногородка. Мальовничий хутір Слобода, що розкинувся на березі річки Ірпінь. Вулиця Зарічна. Здалеку видніється новий красивий будинок, а поряд – проста українська хата. Дві невеличкі кімнати, а третя – кухня. В обох кімнатах вишиті українські рушники, а в одній на всю стіну полички і книги… То рідна оселя нашого земляка, письменника Івана Куштенка.

Тут мешкала його матуся. Сюди часто приїжджав він з Києва. Не забував рідного дому, а особливо шанував пам’ять батька, портрет якого на стіні обрамлений українським рушником, любовно вишитим сестрою.

Батько для нього – його гордість, хоч був звичайним колгоспником, їздовим, але був доброю людиною. Як згадувала його дружина, теж колишня колгоспниця, Катерина Дементіївна, – ніколи й поганого слова не сказав.

Любив Федір Якович працю, своїх діток, дружину. Але зазнав лиха в часи Другої світової війни, потрапивши в полон у Пирятині. Пощастило вернутися з полону – ніби доля повернула, щоб побачити найменшенького, що народила йому Катерина Дементіївна в 1941 р. Та не судилося радіти, милуватися п’ятьма дітками. В 1943 р. пішов на фронт. Дуже переживав за найменшенького Вітю, що залишає його, дворічного, безпомічного. «Ніби у сні, – згадувала Катерина Дементіївна, – пішов, не повернувся, ніякої звісточки…». А згодом і синочка Вітю з собою забрав. Був хлопчик здоровий, не хворів, та однієї ночі прокидається Катерина Дементіївна, а він мертвий. Ще раніше помер Коля. Залишилася з трьома дітками: Іванком, Костиком та Олею.

Найстаршенький, Іванко, народився в 1929 р. на Покрову, 14 жовтня, тут же, в с. Чорногородці. Він став її опорою, працював їздовим, був слухняним. Ота пам’ять про батька-трударя надовго залишиться в душі Івана, який згодом став письменником. Ту любов до землі, до праці, до справедливості перейняв від батька. Тому й не дивно, що перше знайомство з письменником-земляком Іваном Куштенком було як з людиною праці, що любить землю,– з лопатою і граблями в руках. На запрошення прийти на зустріч з школярами, вибачаючись, що «не в формі», з радістю погодився. З першої розмови, стало зрозуміло, що ця людина високого інтелекту, глибоко знає мову українського народу, мову своїх батьків.

Був кінець травня 1993 р. Учні Чорногородської школи з нетерпінням і деяким хвилюванням чекали зустрічі. Адже це перша зустріч з письменником! Та ще й земляком! А він прийшов, привітався, і всі хвилювання розвіялися. «Можна, я буду з вами по-простому, без церемоній», – сказав він. І полилася розповідь про те, як вчився в Чорногородській школі, які важкі роки були.

Закінчив лише чотири класи. У 1946 р. став працювати в Києві на заводі «Ленінська кузня», невдовзі поступив до школи юнгів, яку в 1947 р. закінчив з відзнакою. Потім служба на Каспійському морі. Після повернення додому працював вихователем у гуртожитку робітничої молоді міста Києва. В столиці й середню освіту здобув.

Згодом закінчив Київський державний університет імені Т.Г.Шевченка – факультет журналістики (1959 р.). Перша самостійна робота після університету – завідуючий відділом сільського господарства в районній газеті «Голос колгоспника» в с. Олишівці Чернігівської області. А далі – робота у Вінниці, потім у Києві в обласній, республіканській пресі.

Десять років був старшим редактором прози у видавництві «Молодь» (1965–1975 рр.). Згодом – асистент кінорежисера.
Потім закінчив ще й біологічний факультет Київського університету (1980 р.).

Почав писати ще під час служби на флоті. Чорногородський хлопчик, що здобув у рідному селі освіту за чотири класи, став письменником без нічиєї допомоги, самостійно опановуючи знання. Писав про героїку оборони Севастополя, будні моряків повоєнного часу, долю жінок і матерів під час Другої світової війни, повоєнне дитинство. У 1976 р. – у  співавторстві із Станіславом Тельнюком опублікував повість «Легенда про Сари-Арка».

Все це завдяки настирливості, прагненню до мети, самовдосконалюватися, бути кращим, ніж зараз, не відставати від життя, пізнавати його.

І надовго в пам’яті учнів Чорногородської школи залишилась розповідь про те, як у важких умовах старався хлопець вчитися. А учень Валерій Мирончук у творі «Роде наш красний» висловив почуття гордості за земляка-письменника Івана Куштенка і зазначив, що найбільше від зустрічі запам’яталася розповідь про те, як йому, малому, доводилось бігти по морозу до школи без чобіт, бо їх не було. А бувало й таке, що батько одягав кожуха, брав босого Іванка за пазуху і ніс до школи. Те тепло батьківської душі залишилось назавжди.

Іван Федорович познайомив учнів з своїми творами; «Заграва», «Фарватер», «Сусіди», «Вогненний мис», «Батарея», «Пісня для матері». Повісті «Сусіди» та роман «Батарея» подарував на згадку учням. На прощання закликав дітей поважати своїх батьків, бути вірними традиціям наших односельчан, любити свій дім, землю.

Те, що письменник Іван Куштенко працював майже до останнього заступником головного редактора журналу «Дім, сад, город», – доказ відданості батьківським традиціям, любові і пошани до землі, нашої годувальниці. Ідея вірності дітей пам’яті і справі своїх батьків проходить і в його творчості, зокрема в повісті «Фарватер».

Письменника турбує морально-етична тема. Не можна без хвилювання читати повість «Дикий альбатрос» про вірне кохання. Читаєш повість «Сіно» і ніби пізнаєш рідні місця Чорногородки та ті невдачі, що принесли осушення ірпінських боліт. А як влучно і, можна сказати, сміливо він критикує колгоспне начальство – охоронника Кирила Папірного та парторга Михайла Липку, які вважають себе владою на селі і роблять безладдя, ображаючи простих людей, вдів, дбають лиш про своє збагачення.

«Я належу до тих письменників, що їх просто замовчували, – говорив Іван Федорович, – оскільки в моїх творах було багато критичності на тодішню дійсність». Як доказ цього – його рукопис «Відрядження. Розмови з Василем Симоненком», який пролежав у шухляді понад тридцять років, і лише в 1993 р. був надрукований у журналі «Київ».

У передмові Іван Куштенко пише, що в ту далеку пору їхньої молодості (1960-і роки) не всі були «олов’яними бованчиками», що вони не пливли за течією, а вигострювали дух свідомого і, отже, достойного життя українського інтелігента. Керувалися принципом: Людина! Правда! Країна! І найперша заслуга в цьому батьків, які народили і виховали таких синів.

У цьому творі в діалозі Куштенка з Симоненком під час зустрічі у Вінниці яскраво вимальовується не знаний і донині Василь Симоненко, якого вже у ті роки турбують думки про роз’єднаність українського народу, чому «і Степани, і Володимири, і Віктори, – словом, усі поробилися Іванами без племені і роду».

Його хвилює питання, хто ж такі наші предки, жителі Русі, й ким тоді були, як по сусідству розвивалися інші країни? Чому в козацькому війську було єдине для всіх: гідність людини, гідність народу, – а тепер тільки про українців кажуть оте варварське: «щоби в сусіда хата згоріла чи корова здохла»? Звідки воно взялося? Чи в нас самих живе, чи, може, хтось підкинув темної ночі, коли ми міцно спали?

І знову ж наголошує, що наша національна трагедія в роз’єднаності. «Коли хочемо бути людьми, коли хочемо бути народом, перш за все мусимо мати свою державу, вона і творитиме нас у народ і як народ, творитиме нас у націю і як націю, а щоби мати державу – вона мусить жити, тобто бути в кожному із нас у серці».

Немає вже з нами Василя Симоненка, та самостійна Україна існує. Його мрія здійснилася. На питання «Як ви ставитесь до розбудови незалежної України?» Іван Куштенко відповідав: «Дуже позитивно, але багато критичних зауважень до того, як вона розбудовується».

Письменник мав хороших наставників: Михайла Стельмаха, Миколу Рудя, Юрія Збанацького, Дмитра Міщенка, які завжди давали слушні поради. Вірним товаришем і другом з першого курсу університету був поет Станіслав Тельнюк, людина надзвичайно обдарована і великої душі (так відгукується про нього Іван Федорович). Іван Куштенко мав творчі стосунки з письменником Іваном Кирієм.

Дмитро Міщенко, Кость Волинський, Наталя Околітенко у своїх статтях про Івана Куштенка як про особистість, оцінювали його як творця, який вміє відобразити і показати психологію сільської людини, особливо жінки.

Помер Іван Куштенко у листопаді 2017 р., будучи членом редакції журналу «Будьмо здорові». Коли Іван Федорович свого часу очолив редакцію цього журналу, то взяв за основу видання правило: висвітлювати проблеми захисту здоров’я людей на конкретному прикладі – гґрунтовні статті-відповіді знаних лікарів на запитання людей, які мали проблеми зі здоров’ям. Характерним прикладом такої роботи були статті Миколи Амосова, які згодом видавництво часопису випустило окремою книгою.

Був у планах Івана Куштенка твір про трагедію українського народу в 1932–1933 роках, але не судилося їм здійснитися.

Також письменник захоплювався усною народною творчістю, любив українські пісні, 15 років співав у хорі. Активна участь у громадському житті, прагнення вдосконалення особистості як людини, бажання якомога більше і ширше пізнати світ, – а цього можна здобути тільки шляхом освіти, наполегливої щоденної праці, – і стали визначальними в долі письменника. На інший план відійшло особисте життя, тобто сімейне. Та ніколи не забувавав батьківської оселі, рідного порогу.

Завжди знаходив час вклонитися рідному дому провідати матусю, допомогти по господарству. Було всього в житті. Були пропозиції піти іншим шляхом. Та не збочив. Бо залишився вірним батьківським традиціям, традиціям українського народу. Завжди буде в пам’яті тепло батьківської душі. А тому напевно і поховано талановитого письменника в рідному селі Чорногородка.

Віталій ГЕДЗ,
директор Макарівського районного
історико-краєзнавчого музею.

Дякую за надані матеріали
Чорногородській сільській раді.

Tags: , , ,

Залишити відповідь