Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Катерина ВОРОБЕЙ: «НА ВСЕ ЖИТТЯ ЗАПАМ’ЯТАЛА ОДИН ЕПІЗОД у 1933 р.»


16 серпня виповнюється 90 років мешканці с. Андріївка Катерині Воробей (Іщенко). І саме у ці передсвяткові дні ми вирішили поспілкуватися з нею та розпитати про нелегкі 90 років життя. Спілкуватися з Катериною Єгорівною (К.Є.) нам допомагав її син Микола Андрійович (М.А.). І саме він спогадами доповнює життєпис своєї матері.

– Пані Катерино, коли і де Ви народилися?

К.Є.: Я народилася в с. Андріївка 16 серпня 1929 р.

– Ви на цій вулиці мешкали постійно?

К.Є.: Ні, колись ми мешкали на хуторі поблизу Андріївки.

М.А.: Між Королівкою та Андріївкою колись був хутір. Поруч ще болото, яке називали Гниле.

– Ваша родина була заможною?

К.Є.: Не скажу, що багатою, але ми мали великий садок, господарство та навіть власну саджалку. Також поруч з хатою був ставок, де ми ловили рибу.

– Скільки дітей в родині Ваших батьків?

К.Є.: Нас було двоє: я і моя старша сестра Ярина, 1927 року народження.

– Чим займалися Ваші батьки?

К.Є.: Батько Єгор за спеціальністю був столяром. У Андріївці працював бригадиром будівельної бригади. А мама Варвара все життя, відколи себе пам’ятаю, працювала в колгоспі.

– Чи пам’ятаєте Ви страшні роки Голодомору в Андріївці?

К.Є.: Я на той момент була ще досить маленькою. На все життя запам’ятала один епізод у 1933 р. До нас на хутір зайшла жінка Параска. Вона була не місцевою, прийшла з Озірщини. І от ця жінка постійно просила пити. Вона не могла вгамувати свою спрагу. Мати запитує: «Параско, що ти такого з’їла, що напитися не можеш?». А вона говорить, що зірвала у полі колосок жита, от від нього і спрага. Згодом нам розповіли, що у неї померли від голоду діти і вона, щоб вижити, їх з’їла.

– А чи пам’ятаєте Ви події, які в історії називають «колективізація»?

К.Є.: Так, пам’ятаю. Під час колективізації наша родина змушена була переїхати з хутора в Андріївку на вул. Королівська. Ми розібрали свою хату і на підводах перевезли її на нове місце проживання у 1938 р.

– Це переселення було добровільним чи примусовим?

К.Є.: Примусовим! Нас змусили покинути все і переїхати на вулицю Королівська.

– А чи зачепила Вашу родину хвиля розкуркулення?

К.Є.: Ось цей примусовий переїзд у нас і називали розкуркуленням. Адже ми змушенні були залишити гарний здоровий садок. Нам не дозволили взяти з собою нашу саджалку. Кілька разів у 1939 р. до нас приходили щоб забрати господарство і зерно. Але матері вдавалося відстояти все. Можливо нас рятувало те, що батька на той момент забрали в армію.

М.А.: Батько Єгор у 1939 р. був призваний до лав Червоної армії і був учасником радянсько-фінляндської війни.

– А яка подальша доля Вашого батька?

К.Є.: У 1939 р. його забрали в армію. Оскільки він був столяром, то його в армії зробили понтонщиком (військові частини, які зводили мости, – В.Г.). Був на першій війні (радянсько-фінляндській – В.Г.). Залишився живим. Мав повернутися додому влітку (в червні – В.Г.) 1941 р. Мама поїхала до нього у Київ, щоб уже назад повернутися з батьком, але почалася друга війна (німецько-радянська – В.Г.) і батько пішов на фронт. Потім зник безвісті, жодного документа про нього до нас так і ненадійшло.

М.А.: Уже мені вчитель праці Петро Петрович з нашої школи розповідав, що бачив діда на річці Дон. Привіталися один з одним і навіть домовилися згодом поспілкуватися. Але незабаром налетіла ворожа авіація і все розбомбила. Так ось, зі слів Петра Петровича, під час бомбардування мій дід і загинув. (За документом, який вдалося відшукати в російських базах Єгор Іщенко 1896 р.н. потрапив до полону та помер у шталазі 326 в Дортмунді – В.Г.).

– А чи пам’ятаєте Ви функціонування в Андріївці Вознесенської церкви, яка була за документами збудована в 1907 р. і зруйнована у 1950-х рр.

К.Є.: Церква стара була там, де зараз стоїть водонапірна башта. Я пам’ятаю служби у церкві уже під час перебування у селі німців. А коли німців прогнали, то церкву не закрили. Ми у ній з чоловіком вінчалися в 1946 р. У 1950-х роках, коли церкву мали
закрити і зруйнувати, то місцеві мешканці виходили на її захист, але відстояти все ж не змогли. Хрести та дзвони були повалені, а церква розібрана.

М.А.: Я теж трішки пам’ятаю церкву. Ми поруч гралися дітьми. Ще коли я ходив до школи, то у підвалі старої школи знайшли дуже багато зброї. Вона у школі лежала, а потім її забрали. Також на все життя запам’ятав, як валили дзвони.

– Чи пам’ятаєте Ви літо 1941 р.? Яка ситуація була в Андріївці?

К.Є.: Тут бої продовжувалися майже шість тижнів. Наші наступали з Бородянки, а німці – з Макарова та Липівки. Ми залишили все своє господарство і мешкали біженцями у Лозовику. Мати лише періодично, в перевах між боями, прибігала погодувати корову та картоплі накопати і знову поверталася до Лозовика. Коли німці остаточно перемогли, ми повернулися до нашої хати. Але гітлерівці вже встигли зарізати нашу корову.

– А розкажіть про життя в Андріївці за німецького господарювання.

К.Є.: Німці залишили в селі колгосп. Його головою був Олександр Ващенко. Мама моя ходила працювати до колгоспу. Ситуація у голови колгоспу була досить цікава. Вночі він змушений був давати продукти радянським партизанам, а вдень стільки ж продуктів забирали у нього німці. І варто було комусь не дати продуктів, тебе відразу назвали б зрадником і вбили. Але незважаючи на те що продукти Ващенко віддавав, згодом його німці арештували та відправили до Макарова у тюрму, потім його перевели в гестапо до Києва. Мати Олександра Ващенко ще кілька разів ходила його провідувати, але через кілька днів німці сказали: не ходіть більше, його розстріляли…

М.А.: Мій дід Микола, по батьковій лінії, за німців був завідуючим молочарнею в Андріївці, то про молочні продукти він також розповідав те саме. Вночі даєш партизанам, а вдень – німцям.

К.Є.: Старостою села зробила дядька зі Слободи. Я уже імені не згадаю. Федір Марченко за німців став поліцаєм. Згодом він був арештований радянськими партизанами. Довго над ним знущалися. На лобі німецького хреста йому випалили, а потім голову відрубали. А його матері потім сказали, що він з німцями з села втік. Керівником куща поліції в Липівці був Віктор Вікторович, прізвища не згадаю. Його радянські партизани заарештували в Плахтянці. Але йому вдалося втекти. І хтось говорив, що він навіть привіт з Бишева присилав. Також пам’ятаю про радянську медсестру (за документами це була Марія Глухарєва, фельдшер 119-го медсанбату 171-ї стрілецької дивізії – В.Г.). У нас в Андріївці санітарна машина з пораненими та медсестрою потрапила до німецької засідки. Поранених відразу вбили, а над дівчиною ще довго знущалися. Її тіло понівичили багнетами.

– Яким запам’яталося Вам визволення від гітлерівців?

К.Є.: Німців з Андріївки виганяли вдосвіта. Ми прокинулися, дивимося – наші йдуть вулицями села. Старші по званню були п’яними, а рядові виглядали як обірванці. У когось пів шинелі відірвано, у когось взуття стоптане. Але головне, що всі радісні, бо
німців перемагають.

– А потім були бої на межі Київщини та Жимтоирщин. Чи квартирувалися у цей час у Вас радянські солдати?

К.Є.: Так, мешкали молоді хлопці. Їхня служба була пов’язана з літаками, але вони не були пілотами.

– Яку Ви маєте освіту?

К.Є.: Освіта у мене 4 класи.

– Ви їх закінчили до війни чи вже після?

К.Є.: Три класи закінчила до війни. У четвертий не пішла, бо почалася війна. За німців сказали, що буде школа, але мене так і не взяли. Коли вигнали німців, отримала змогу піти до 4-го класу, але так і не довчилася, бо багато роботи вдома і не до навчання мені було.

– До школи ходили в Андріївці?

К.Є.: Так, тут в Андріївці. Потім у 1941 р. під час боїв старе приміщення школи згоріло. Після війни збудували нову школу, її зараз використовує церква.

– А де ви працювали?

К.Є.: Відразу, як вигнали німців, щоб прогодувати сім’ю пішла працювати посильною в сільську раду. Потім понад 10 років відпрацювала у колгоспі. Останні роки працювала у місцевій школі.

М.А.: Мама працювала в городній та овочевій бригаді при колгоспі. Плату за це не отримувала, але додому приносила продукти. Я на все життя запам’ятав ті смачні яблука. А тому у нас в родині навіть жартують, що нас вигодувала саме мама, бо батько був більше романтиком, ніж заробляв гроші.

– А як Ви познайомилися зі своїм чоловіком? Ви його знали до війни?

К.Є.: Ні, до війни не знала. Познайомилися уже коли він повернувся з табору (Андрій Воробей був в’язнем Заксенхаузена – В.Г.). Його мати померла, а батько поїхав жити до Королівки. Щоб самому не залишатися, Андрій почав шукати собі дружину. От і ми познайомилися і незабаром одружилися.

М.А.: Мій дід з двома синами залишився в Андріївці. Щоб хлопців не забрали до Німеччини, вони переховувалися у лозах за Здвижом. Але сидіти без їжі не могли. Додому батько ходив уночі, але все ж поліцай Марченко впіймав його. І поставив діду умову: одного з хлопців відправити на роботи до Німеччини. Мій батько був більш проворніший, а тому відправили його. Разом з ним поїхало ще з десяток односельчан. Потім він спробував втекти з заводу, був впійманий і відправлений до Заксенхаузена.

– Скільки у Вас дітей?

К.Є.: Двоє синів. Старший Григорій та молодший Микола. Обоє здобули вищу освіту й багато чого досягли у своєму житті.

– А маєте онуків та правнуків?

К.Є.: Троє онуків та двоє правнуків.

– Родина збереться на святкування?

К.Є.: Ще не знаю.

М.А.: Обіцяли всі зібратися. Будемо чекати на вихідні!

– Дякую Вам за спілкування. Від імені всіх читачів бажаю Вам ще довгих років життя!

К.Є.: Дякую і вам.

Спілкувався Віталій ГЕДЗ.

Tags: , , , , , , , ,

Залишити відповідь