Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Анатолій ПЕТРЕНКО: “В ЖИТТІ ВІН ПРАВДОРУБ. ЦЕ ЙОГО МОГЛО І ЗГУБИТИ…”


8 жовтня 2014 р. Віктор ПЕТРЕНКО, мешканець с. Завалівка, який перебував в зоні російсько-української війни та був свідком Зеленопільського котла, в останнє вийшов на зв’язок зі своїми рідними. Уже майже п’ять років батьки та сестри розшукують Віктора. Але поки що безрезультатно.

Про сина та його пошуки ми поговорили з батьками Віктора – Анатолієм Володимировичем (А.В.) та Ольгою Юріївною (О.Ю.).

– Доброго дня.

А.В.: Доброго дня і Вам.

– Анатолію Володимировичу Ви корінний мешканець Завалівки?

А.В.: Так, я родом із Завалівки. Тут народився, тут і постійно мешкаю.

– Скільки у Вашій родині дітей?

А.В.: Троє. Старший син Віктор та дві дочки.

О.Ю.: Також у нашій родині уже маємо трьох онуків, онучку та правнучку.

– А коли і де народився Віктор?

А.В.: Віктор народився у Завалівці 1 січня 1974 р.

– У якій школі він навчався? Які оцінки мав?

А.В.: Віктор закінчував Ситняківську школу. Вчився добре. Був активістом у шкільному житті. Постійно брав участь у різноманітних заходах. Любив художню самодіяльність.

– По закінченні школи куди пішов учитися?

О.Ю.: Вчитися далі не пішов. Відразу, у 17 років зайнявся власною справою. Придбав машину, відкрив пилораму. Став підприємцем.

А.В.: Трішки пізніше організував бригаду з молоді. Та займався городиною.

– А які здібності найкраще проявлялися у Віктора у той час?

А.В.: Він був дуже гарним організатором. Для нього зібрати навколо себе групу і щось зробити було хвилинною справою.

– Віктор має свою родину?

А.В.: Незадовго до 2014 р. він розлучився. Має сина Анатолія, якому зараз 22 роки. Останні 5 років онука виховуємо ми.

– А чим зараз займається Анатолій Петренко – молодший?

А.В.: Він студент. Вчиться у Білій Церкві. Закінчує магістратуру.

– А Віктор знав, що син став студентом?

О.Ю.: Він, коли приходив у відпустку, то дізнався про це. І навіть з відпускних заплатив за перший семестр.

– Віктор служив у Збройних силах? Це було ще за часів СРСР чи вже у незалежній Україні?

А.В.: Так, служив. Пішов до армії після 1991 р. Службу проходив на Дніпропетровщині у м. Павлоград. Був кінологом, займався з собаками.

– Розумію, що важко, але трохи питань про події 2014 р. Віктор пішов добровольцем чи був мобілізований?

А.В.: Він відразу хотів йти добровольцем. Але отримав відмову у Макарівському військкоматі. А вже за кілька днів прийшла повістка, що потрібно прийти до РВК. Все це відбулося 24 березня. Пам’ятаю це, як зараз.

О.Ю.: Він вважав себе добровольцем, хоча дійсно до армії потрапив через мобілізацію.

– А де він служив?

А.В.: Спочатку він був направлений до в/ч А2167 в Білій Церкві. Потім у них був полігон на Житомирщині. А звідти потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади.

– У яких містах він перебував?
А.В.: Потрапивши на Донеччину, служив старшим стрілком 2-го механізованого батальйону 72-ї окремої бригади. Згодом був призначений командиром БМП.

Де перебував точно сказати не можу, бо він нам, батькам, нічого не розповідав.

І лише коли ми отримали ось це фото (Анатолій Володимирович показує на знімок з написом «Аеропорт», який стоїть на столі – В.Г.), то дізналися, що у червні 2014 р. він перебував у Луганському аеропорту. І він мав летіти в останньому з трьох літаків тоді, 14 червня. Але його літак
не взлетів, бо попередній був збитий сепаратистами.

У липні 2014 р. після того як бригаді дісталося під Зеленопіллям, Віктора з БМП перевели у розвідники. Після цього він постійно говорив, що перебуває у Мелітополі.

Навіть, коли одного разу канонаду я почув у телефон, то він швидко кинув трубку. А потім сказав, що мені почулося. У вересні 2014 р. перебували у місті Волноваха на Донеччині.

– А що він Вам по телефону про свою службу розповідав?

А.В.: У нас розмови були дуже короткими. «Живий та здоровий. У мене все нормально».

О.Ю.: Ніколи нічого він нам не говорив. Ніколи не жалівся. Друзям та сестрам міг розповідати. А нам ніколи. Щоб ми не хвилювалися.

– А допомогти чимось просив?

А.В.: Так. Якщо потрібна була якась допомога, то дзвонив або мені, або друзям-підприємцям. То леску просив, то підстанцію, то бензопилку. А найбільше мені запам’яталося, як він просив допомогу для свого земляка, з яким служив разом, з Плахтянки. Імені не говорив, але розповідав, що хлопець із-за того, що немає грошей, до глибокої осені служив у тому у чому прийшов у армію влітку: футболка, легкі штани та сандалі. То Віктор допоміг йому з одягом восени.

– Віктор у відпустку приходив?

А.В.: Так, приходив. У серпні 2014 р.

О.Ю.: Він у селі був три тижні – у серпні. А потім повернувся у Волноваху.

– Який характер був у вашого сина?

А.В.: В житті він правдоруб. Це його могло і згубити. Також був наполегливим. Коли він прийшов у відпустку, то його розвідники отримали нову американську машину. Він щодня водію з позивним «Малиш» дзвонив і говорив, щоб без нього ніхто не чіпав цю машину.

О.Ю.: Дуже прямим був і завжди був за правду. Що думав те, відразу і говорив в очі.

А.В.: Він із-за того, що постійно говорив правду, не дивлячись на своє звання, мав кілька конфліктів з керівництвом. На Житомирщині на полігоні перед відправленням на війну він виказував невдоволення тим, що чотири рази вантажили і розвантажували техніку. А потім ледь не ударив того ж командира за те, що їх – 74 військовослужбовці відправили в один вагон.

– А що за випадок з телебаченням трапився у Віктора?

А.В.: Після повернення з відпустки Віктор дав інтерв’ю чи то каналу СТБ чи то ICTV і розповів усю правду про умови, в яких вони перебувають у Волновасі. Що сплять, як зайці – під відкритим небом на килимках під кущами, що допомоги від керівництва держави немає, що ми голі та босі. Так після цього його ж свої так побили, що він три дні не то що з ліжка встати, навіть повернутися не міг.

О.Ю.: Але ми цієї історії не знали тоді. Це вже зараз донька розповіла. А тоді говорить, коли отримала фото побитого брата три дні спати не могла. Але нам нічого не говорила, щоб ми не хвилювалися.

– А з кимось з рідних, крім сестер, Віктор ще спілкувався?

О.Ю.: Я родом з Луганщини. За 20 кілометрів від Станиці Луганської зараз мешкає моя рідня (чотири сестри і брат). Так от з ними Віктор спілкувався дуже часто і розповідав їм все про себе також.

– А яким було останнє спілкування з Віктором?

О.Ю.: 8 жовтня він подзвонив. Я йому розповіла, що місцеві волонтери збираються до нього, запитала, що передати. Він відповів, що «нічого передавати не потрібно, у нас все є. Нещодавно отримали матеріальну допомогу з Канади». Також розповів, що отримав нову зброю і завтра на полігоні буде її випробувати. А наступного дня, 9 жовтня, мені дзвонить внук Анатолій та запитує: чи тато не дзвонив? Я ж відповідаю, що ні. А що трапилося? А Андрій розповідає, що дзвонить батьку, а трубку бере хтось чужий та говорить, що Віктор Петренко на завданні, а телефон залишив на зарядці. І передзвонить пізніше. Але Віктор так і досі не передзвонив.

– А Вам розповідали за яких обставин зник Віктор?

А.В.: Щось там все дуже втаємничено. Одні говорять, що він зник з блок-посту. Інші говорили, що приїхав чорний джип, Віктор у нього сів у більше не з’являвся. Також перед цим син хвалився, що вони отримали американські автомобілі і тепер будуть «Соколами», які діятимуть, як приманка для ворога. І от спочатку я собі думав: поїхав на завдання на новому автомобілі і їх накрили ворожим вогнем.

Але за оці п’ять років ми про зникнення Віктора наслухалися чого хоч. І чому вірити, а чому – ні, розібратися важко.

– Доводилося чути про деякі дивні речі щодо зникнення Віктора. Відповідає це дійсності?

А.В.: Так. Віктор зник без одягу. Якщо судити по одягу, який залишився, то він зник у термоодязі і в легкому взутті. Всі особисті речі залишилися в розташуванні батальйону.

– Так Вам речі Віктора повернули?

А.В.: Ні. Ніхто нічого нам не повернув. Всі особисті речі, навіть його телефон залишилися в батальйоні. Уже пізніше, через військкомат нам передали додаток з військового квитка про службу у зоні АТО. А більше ніяких речей чи документів нам не віддали.

– Після зникнення Віктора, хтось із військових його побратимів з Вами спілкується, хтось приїздить до Вас?

А.В.: Ось це і хотів сказати. Жоден військовий побратим з батальйону з нами не спілкується. Ніхто не приїздить. Ми навіть не знаємо хто з нашого (Макарівського – В.Г.) району з ним служив. Хоча з розмов з Віктором точно знаємо, що такі були. Але, на жаль, ніхто з нами спілкуватися не хоче.

О.Ю.: Ніхто з хлопців з району ще жодного разу до нас не приїжджав. Ніхто із земляків і досі не признався, що служив з Віктором.

А.В.: Був випадок у Запорізькій області, що Віктор врятував одного товариша від смерті. Той постійно стверджував, що у боргу буде перед Віктором до смерті. А після зникнення Віктора він нам так жодного разу і не подзвонив…

– Військові побратими з Вами не контактують, а Ви з ними намагалися зустрітися?

А.В.: Так. Ми якось з донькою Оксаною поїхали до Білої Церкви. Там дізналися, що в шпиталі у Вінниці перебуває командир Віктора – Барда (Богдан Барда – командир 2-го батальйону, на момент зникнення Віктора Петренка – В.Г.). Але він з нами зустрічатися відмовився.

– А як зникнення Віктора трактують військові?

А.В.: Щодо військових, то існує три версії зникнення Віктора. Перша – дезертирство, друга – викрадений, але ще живий, і третя – викрадений та вбитий. Перші два роки після зникнення Віктора звинувачували у дезертирстві. І лише з 2016 р. до уваги взяли дві інші версії.

– А як триває розшук Віктора?

А.В.: Ось цей момент мене дуже нервує. У Макарові я написав заяву про зникнення сина. І тепер постійно отримую відписки, які мені надсилає навіть місцевий дільничний. Можна подумати, що поліцейські з Макарова їздили на Донеччину і там шукали Віктора! От чому вони нам надсилають листи про те, як йдуть пошуки?

– Ну, а інші інстанції до пошуку долучалися?

А.В.: Це ще одна темна сторінка у зникненні Віктора. Ми за п’ять років пошуку Віктора уже наймали трьох адвокатів. Один із них був настільки активним, що навіть дійшов до певного рівня СБУ. Звідти ми отримали відповідь, що пошуки тривають, але результатів на даний момент немає. І от після цього куди б ми не зверталися, – всі листи, які нам приходять, написані точно так само, як колись із СБУ. І адвокат після спілкування з СБУ сказав, що більше нічим допомогти не може і взяв самовідвід.

О.Ю.: Ми листи з проханням про допомогу кому уже тільки не писали: депутатам, волонтерам, міністрам. Уже писали і Ахметову і навіть Медведчуку з надією, що Віктор може десь у полоні. Але це не дає ніякого результату. Уже немає такої структури, куди б не писали. Навіть до Порошенка зверталися! Але ми вже не віримо, що хтось шукає нашого сина.

Від автора: За інформацією, яку вдалося зібрати сестрі Ларисі, у Віктора після повернення з відпустки був конфлікт з військовослужбовцями з 74-го окремий розвідувального батальйону. І його зникнення день в день співпало з їхнім від’їздом з місця розташування. Але офіційного підтвердження ця версія немає.

– А з вами ніхто не намагався невідомий зв’язатися щодо, наприклад, викупу Віктора?

О.Ю.: За викуп ніхто не дзвонив. Але досить багато дзвінків, що піднімаєш трубку а там мовчать.

А.В.: Дочці Оксані кілька разів дзвонили щодо викупу, але як тільки вона просила дати телефон брату, щоб почути його голос, то трубку відразу кидали.

– За ці п’ять років хоч, якісь промінчики надії у тьмі пошуків з’являлися?

А.В.: Одного разу в новинах почув про обмін полоненими, і побачив у списку Петренка П.В. З’явилася думка, що може ініціали переплутали. Але потім виявилося, що то дійсно не Віктор.

О.Ю.: Кілька разів дзвонили перепитували, у яку ногу був поранений (лише через кілька років після зникнення Віктора, батьки дізналися, що він у боях на Сході України був поранений у ліву ногу – В.Г.) , які особливі прикмети мав. Після таких дзвінків чекала, що знайшовся, але жодного разу такого не сталося.

– Ну, а пільги хоч якісь Ваша родина за ці п’ять років отримала? Наприклад, внук Анатолій має якісь виплати за батька?

А.В.: Про що Ви говорите?! Внук навчається у Білій Церкві на платній основі! Думали подати папери про зникнення батька, щоб перевели на безкоштовне навчання. Так у деканаті просять показати довідку з мокрою печаткою, а в Макарові ніхто такої видати не хоче, лише копії дають.

Та про що мова може, бути якщо я Віктора з військового обліку зміг зняти лише після рішення суду і допомоги Вікторії Анатоліївни з Макарівського РВК?!

А тому за ці чотири роки ми змушенні, при пенсії 3200 на двох, тягнути на собі навчання та виховання внука Анатолія.

– А з представників місцевої влади хтось допомагає?

А.В.: Одного разу викликали до військкомату і говорять: «Вам тут виплата в тисячу гривень». Я отримав і запитую, де розписатися. Говорять – не потрібно. Потім з’ясувалося, що це працівники РВК самі зібрали кошти і передали нам, а ніяка то не була виплата.

Ще одного разу потрапив на прийом до Тетяни Семенової, то вона викликала воєнкома і свого заступника. Воєнкому сказала при мені всіляко сприяти та допомагати, якщо буду звертатися, а заступнику наказала заплатити за навчання внука. То районна влада нам оплатила за 4-й курс навчання Анатолія.

От про чию допомогу можу сказати, так це селищного голови Вадима Токаря (без його роз’яснень і консультацій не було б підготовлено більшості документів) і постійно маємо допомогу від нашого сільського голови Валерія Шурди.

О.Ю.: Так, дійсно, Валерій Шурда нам допомагає, як тільки може. Передплачує районну газету. А я її дуже люблю читати. Також я досить часто на даний момент потрапляю до лікарні, ліки дорогі, то Шурда постійно наказує: «Бери довідки з лікарні, що там була. Будемо ліки хоч з бюджету компенсовувати».

А.В.: Дійсно, постійно допомога є від Токаря та Шурди. Ну і Вікторію Анатоліївну з райвійськкомату слід згадати. А уся інша допомога лише одноразова.

– Ви говорили, що у Віктора тут було багато друзів. Вони з Вами спілкуються, допомагають?

О.Ю.: Оце для мене саме образливе та не зрозуміле. Усі після зникнення Віктора перестали з нами спілкуватися. Хоча Віктор завжди всім допомагав, навіть останній шматок хліба міг віддати. А ми від його друзів і знайомих допомоги не маємо. У сина була велика ділянка полуниці.

Коли він зник, ми зрозуміли, що їй дати раду не зможемо. Звернулися до друзів з проханням про допомогу. Кілька людей з Макарова приїхали, а потім і вони перестали допомагати. З усього, що Віктор посадив, ми зараз залишили лише смородину, бо більше немає змоги доглядати без сторонньої допомоги.

А.В.: Розсаду полуниці продав через Інтернет – потрібно було заплатити залишок кредиту за комбайн, який взяв ще Віктор. Нам розповідали, що йому як учаснику війни, дадуть пільги на кредити. А ми як кинулися, ніхто ніяких пільг без документів не дасть! То змушенні були виплачувати весь кредит. Так, виплатили, а комбайна не маємо. Коли Віктор прийшов у відпустку, поїхав в Українку збирати пшеницю. Там і залишив комбайна. Сказав, що він в ангарі під хорошою охороною.

Після зникнення Віктора та виплати кредиту поїхав забирати комбайна. А його там, де говорив син, немає. Так нам комбайна ніхто з друзів і не повернув.

І дійсно дуже образливо, що після зникнення сина від нас відвернулися всі його друзі.

– Дякую Вам за спілкування. Вибачте, що вкотре розтривожив Вас. Але віримо, що Віктор все ж таки повернеться додому!

А.В.: Ми також продовжуємо у це вірити. Один з його військових побратимів сказав колись нашому адвокату: «Шукайте, не зупиняйтесь, він точно живий». А тому впевнений: побратими щось знають, але мовчать…

О.Ю.: І я вірю в краще. Кожного дня дивлюся на фотографію сина і нагадую йому: «Віктор – ти по життю знаходив вихід з будь-якої ситуації. І зараз ти знайдеш правильних вихід і повернешся до нас»… Віримо і чекаємо…

Спілкувався Віталій ГЕДЗ.

Tags: , , , , , ,

Залишити відповідь