Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

ЯПОНСЬКИЙ ПРОЕКТ ЄДНАЄ НЕБАЙДУЖИХ


Щороку на початку квітня я подумки не раз повертаюсь у той далекий 1986 рік, коли в життя багатьох українців увірвався вихор страшних і незворотних подій, пов’язаних з аварією на Чорнобильській АЕС. Пам’ять зберігає відчуття тривоги від невідомості, а перед очима незабутня картина – колона автобусів і автомобілів, що пливла у напрямку траси вдень повз вікна службового кабінету, а у ввечері й уночі – повз вікна моєї оселі…

Макарівська районна газета, яку я в той час редагувала, в номері за 8 травня 1986 року повідомляла, що «для евакуації людей було подано 1100 автобусів, колона з яких простягнулась на 20 кілометрів». Частину переселенців приймав і наш район. Перших 380 осіб – Колонщина, а майже півтори тисячі жителів Прип’яті та прилеглих сіл – Липівка. З найнеобхіднішим люди вирушали на тимчасові місця проживання, не знаючи, що до власних домівок уже ніколи не буде вороття.

Лише в населених пунктах Макарівського району спочатку тимчасове, а потім і постійне житло одержали понад сім тисяч переселенців-чорнобильців. Людвинівка, Плахтянка, Борівка, Забуяння, Ніжиловичі, Гавронщина, Вільне, Макарів уже з початком літа стали масштабним будмайданчиком, на якому працювали майстри з різних областей України. 2 серпня завдяки високій організації праці тернопільців перші 150 будинків поблизу Людвинівки прийняли своїх господарів. Через кілька днів ключі від ста осель отримали від чернівецьких будівельників нові жителі Плахтянки. З різницею в кілька тижнів були урочисті й водночас душевні новосілля в Борівці, Забуянні, Ніжиловичах, Макарові… Завершальні входини – на початку вересня – справляли у 190 нових гавронщинських оселях, які спорудили миколаївські будівельники, та в селі Вільне ключі від ста осель передали новим власникам рівненці.

Та попри оперативність влади в наданні житла, гостинність, співпереживання місцевих жителів, переселенці нерідко не могли стримати туги за втраченими домівками. І цей біль не минав з роками. Як і біль від втрат рідних, близьких, або просто добре знайомих людей. Таку саму біду вже на початку 1990-х довелося пережити й мені. Хвороба, що призвела до смерті двох членів моєї родини, офіційно пов’язана із наслідками катастрофи на ЧАЕС. А скільки ж українців без офіційного статусу чорнобильця
й досі мають проблеми зі здоров’ям, розуміючи, чому вони почалися!

Емоції, здавалося б, пригашені невблаганним часом, я знову пережила на початку нинішнього року, коли ми, четверо журналістів з Києва й столичної області, побували в містечку Футаба – до 11 березня 2011 року мало хто в світі знав про його існування в далекій Японії. Руйнівний землетрус, що спричинив цунамі та аварію на атомній станції Фукусіма-1, поділив життя мешканців найближчого до неї поселення на «до» і «після». Як свого часу таким рубіконом для всіх нас став Чорнобиль…

Для Країни вранішнього сонця, яка має в своїй історії атомні трагедії в Хіросімі й Нагасакі, нова біда спонукала багатьох небайдужих співвітчизників до активних дій і пошуку відповідей на актуальні питання. І перш за все: «Що буде з дітьми, їхнім здоров’ям?» Відповіді на ці запитання керівник Асоціації «Фонд за безпеку продуктів харчування та життя», редактор однойменного журналу Джунічі Ковака вирішив пошукати в далекій Україні, яка вже мала гіркий досвід «мирного атому».

Починаючи з лютого 2012-го, він з однодумцями щороку приїздить на Київщину та Житомирщину, опікуючись здоров’ям хворих дітей, їхнім правильним харчуванням і способом життя, надаючи медичну та фінансову допомогу. Започаткований унікальний Японський проект став прикладом людяності й небайдужості громадян двох країн – таких територіально віддалених і водночас споріднених бідою. Зустріч з колишнім мером Футаби ще раз це підтвердила: Ідогава Кацутака здолав автомобілем не один десяток кілометрів, щоб потім разом з нами, пройшовши через спеціальний пункт радіологічного контролю і одягнувши разовий одяг та взуття, поїхати на територію, де зупинився час. Це в прямому розумінні. Навпроти чотириповерхового приміщення колишньої мерії годинник, встановлений на сталевій конструкції, зафіксував час біди. «Коли це сталося, все навколо, як жовтим снігом, вкрилося залишками теплоізоляції з аварійної АЕС», – розповів пан Ідогава. Вітер приніс і засипав цим страшним «цвітом» дерева, кущі, траву…

Вживши невідкладних заходів як керівник, мер поїхав до місцевої лікарні й будинку літніх осіб: «Треба було заспокоїти людей і готувати до евакуації населення. Уже наступного дня жителі покинули місто…». Ми теж їдемо до цих будівель на одній із центральних вулиць Футаби, а звідти – на узбережжя океану й за південну околицю поселення, звідки добре видно АЕС «Фукусіма-1». Саме станція була основним місцем роботи для працездатного населення містечка енергетиків, яке на день аварії налічувало понад шість тисяч жителів.

Моторошні картини на тлі ясного неба й безмежжя Тихого океану: автівки, що так і залишилися в кюветах доріг або заросли, як і навколишні будинки, високими бур’янами. На огороджених металевими сітками майданчиках – десятки тисяч великих чорних мішків із радіоактивно забрудненим ґрунтом, покинута техніка…

Уже за межами спеціальної території, на якій нам нагадували про незриму небезпеку дозиметри, мали змогу більше поспілкуватися з колишнім очільником Футаби, а за кілька годин по тому, здолавши ще чималу відстань мікроавтобусом
у західному напрямку, зустрілися в місті Коріяма з групою переселенців, де вони тепер мешкають. Ці люди активно виступають проти виробництва й використання атомної енергії, ходять на мітинги, організовують пікети. І хоч у великому сучасному місті мають нормальні умови життя, сумують за минулим, за втраченими домівками… На зустріч з нами молодий чоловік приніс гітару і, перебираючи струни, заспівав пісню. Незрозумілі для нас слова одразу підхопили інші японці. Це своєрідний тужливий гімн, написаний у Коріямі, але він – про містечко, з якого люди мусили виїхати й не скоро туди повернуться (не скоро – бо очищення забруднених територій триває не один і не два роки, але цей процес – надовго). А хтось із колишніх мешканців уже й прагне туди повертатися…

Насиченою була програма перебування журналістської делегації в Країні вранішнього сонця. Офіційні зустрічі у Посольстві України, з мерами Хіросіми й Нагасакі, наші лекції перед громадськістю цих міст, прес-конференції для японських журналістів, ознайомлення з культурними перлинами Токіо, Кіото, портового міста Окаяма на острові Хонсю. І все-такі найкращі перлини тієї землі – її люди, яких зустріли за тисячі кілометрів від України. Японський проект справді єднає небайдужих однодумців.

Людмила Мех,
президент ВБФ «Журналістська ініціатива»,
редактор Макарівської районної
газети «Ленінська зоря» (1983–1990).
Фото Сергія Шевченка, спеціально
для «Макарівських вістей».

Tags: , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити відповідь