Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

ІСТОРІЯ КОЗИЧАНКИ (ПРОДОВЖЕННЯ)


Початок. У 1932–1933 рр. Козичанка, як і інші села Макарівщини, пережила Голодомор. Ф.В. Гоницький згадує: «Коли ми робили артіль, то думали, що для себе робимо. А нас обдурили. Усе в 33-му забрали. То для кого ж ми працювали?». Федір Васильович під час голоду вів записи, хто вмер і з чиєї вини. І коли керівники села дізналися, що він веде таку статистику, його викликали до районного центру Брусилова в НКВС. Після проведеної співробітниками НКВС «виховної роботи» Ф.В. Гоницький на довгий час кинув писати навіть сатиричні вірші, хоча віршувати тоді дуже любив. Під час Голодомору в Козичанці померли за різними даними від 230 до 300 осіб. За свідченнями очевидців встановлено прізвища 29 осіб. Були у селі і випадки людожерства.

У 1936 р. вступає в силу указ про знесення хуторів. Протягом кількох років до села Козичанки переносять Відьманку, Майдан, Ятуб та інші дрібніші поселення.

1937–1938 рр. лишили в історії села Козичанки чорну сторінку. Тут, як і по всій Україні, шукали «ворогів народу». Було заарештовано Т. Олексієнка (п’ять років позбавлення волі) та Я. Круца (розстріл).

Наприкінці 1930-х рр. у Козичанці при водяному млині працювала електростанція, яка, окрім колгоспних будівель, освітлювала всі найближчі вулиці, цегельний завод, що виготовляв цеглу-сирець.

1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна. 22 червня 1941 р. нападом гітлерівської Німеччини на Радянський Союз було відкрито Східний фронт. Досить швидко його полум’я дійшло до Макарівщини. Вже на початку липня гітлерівці починають наступи на села краю.

Козичанку захопили окупанти 11 липня 1941 р. У селі було створено сільську управу, яка увійшла до складу Гружчанського підрайону, проте напряму підпорядковувалася Бишівській райуправі. Управу очолив З. Суховій, згодом його змінить С. Самійленко. Німецькі окупанти перетворили будинок колишнього маслозаводу на зливний пункт молока, там було налагоджено виробництво масла і твердого голландського сиру, що призначалися лише для німців. Також гітлерівці відновили роботу вітряка, який стояв поламаний з 1930 р. У період окупації в селі діяв осередок ОУН. С. Олексієнко на перших зборах селян, що були організовані представниками ОУН(б) і проходили на горі, заспівав «Ще не вмерла Україна», за що згодом, у 1945 р., був засуджений на 10 років тюремного ув’язнення.

У будинку дитячих ясел знаходився поліцейський відділок, що налічував п’ять поліцаїв. Поліція Козичанки була значно ліберальнішою від гружчанської. Поліцаї часто марширували Козичанкою з дерев’яними гвинтівками на плечах, співаючи: «Смело мы в бой пойдём за суп с картошкой и всех жидов убьём столовой ложкой».

Землю для майбутніх господарств німці символічно розподілили в 1941 р. на кургані «біля трьох копців» (територія, де межують козичанські, гружчанські і бишівські землі). За колгоспами закріпили ту ж територію, що була в них і до війни. Але в
Козичанці її розподілили за територіальним принципом між двома господарствами, які мали окремі комори для зерна. Перше, яким керував К. Круць, розміщувалось на Слободі та Юрковиці. Друге, де головував М. Бедрицький, – розташоване на селі.

Діяли в Козичанці й партизани. Час від часу вони навідувалися на молокозавод, звідки у бочках вивозили молоко, масло і твердий сир, що німці виготовляли для себе. Разом із молокопродуктами партизани забирали з молочарні списки зданого молока та списки молоді, яка підлягала вивозу на примусові роботи до Німеччини, що теж чомусь там зберігалися. Так вони допомогли багатьом козичанцям уникнути вивезення до Німеччини, але все одно на примусові роботи до країн-завойовниць було направлено 64 мешканці села. Серед них був М. Купченко, який 12 разів тікав з ешелонів остарбайтерів, а пізніше вступив до лав Червоної армії та брав участь у бойових діях.

Життя в селі під час окупації було відносно спокійним. Окупанти відновили богослужіння у церкві. Щоправда, час від часу під виглядом партизан до села заходили місцеві злодії, які забирали все, що було в хатах. Через це налякані люди ховалися у погреби, коли з Бишева йшли справжні партизани. Вони були брудними, але поводилися чемно та ввічливо. Люди самі давали їм хліб, одяг. Німці, згадують мешканці села, ніколи насильно не забирали в людей харчі. Питали дозволу, потім брали на городах всього потроху, кидали до чавуна, додавали туди 3–4 кілограми масла і варили.

Змінилися завойовники після поразки у Сталінградській битві. Так, 8 січня 1943 р. посеред вулиці, без попередження розстріляли Ф. Давидюка. Загалом у селі було розстріляно 8 осіб. Лишаючи Козичанку, вони забирали із собою і буряки, і сиру кукурудзу з селянських городів, дехто зі слізьми на очах просив їсти. У цей час було зруйновано і пограбовано всі тваринницькі ферми, будинок дитячих ясел, сільмаг та приміщення молочного заводу. Окупантами з села вивезено 4,5 тисячі центнерів зерна, багато збіжжя та худоби.

9 листопада 1943 р. частини 135-ї і 140-ї стрілецьких дивізій 1-го Українського фронту визволили Козичанку від нацистської окупації. Під час визволення загинуло 54 радянських солдат, які були поховані у чотирьох братських могилах. Ще до 25 грудня неподалік від Козичанки проходила лінія фронту. Дальнобійні снаряди, націлені на ворога, летіли з боку Бишева і Фастова. Проте деякі снаряди, не долетівши до місця призначення, влучили в кілька хат у Козичанці. Село горіло. Селян евакуювали з Козичанки спочатку до Горобіївки, а потім до Мостища. Після повернення з евакуації вони побачили у своїх хатах наслідки мародерства: місцеві злодії пограбували оселі. Але в людей була впевненість у тому, що вони все відбудують і заживуть спокійним щасливим життям.

До лав Червоної армії у роки Другої світової війни було мобілізовано понад 250 мешканців Козичанки. За проявлені на полі бою мужність та героїзм нагороджено 110 жителів села. До рідних домівок з фронту не повернулося 155 козичанців. Важко було відбудовувати Козичанку після війни, але люди працювали і робили все для того, щоб їм жилося краще.

У 1944 р. відновив свою роботу колгосп. У 1954 р. головою колгоспу ім. Леніна став тридцятитисячник Ю. Кун. Він очолював господарство лише до липня 1957 р., але жителі села згадують про нього і тепер: «Це був справедливий, вимогливий до себе і до людей керівник, справжній організатор».

У 1974 р. колгосп ім. Леніна був приєднаний до соснівського колгоспу «Авангард». У 1979 р. землі колгоспу ім. Леніна закріпили за гружчанським господарством «Прапор комунізму». У 1987 р. до Козичанки було евакуйовано колгосп імені 1 Травня із забрудненої чорнобильської зони. Всю сільськогосподарську техніку, що належала Козичанці, забрали до села Грузького, а до Козичанки перевезено техніку колгоспу імені 1 Травня.

У 1944 р. знову прийняла учнів місцева семирічна школа. У 1968–1975 рр. директором школи був П. Ходак. Тоді до школи було приєднано будинок дитячих ясел, завдяки чому школярів перевели з двозмінного на однозмінне навчання. Також з його ініціативи було впорядковано територію: обладнано їдальню та два господарчі будинки.

Також у 1944 р. у селі відкрито медпункт. Його збудували на місці колишньої попівської хати. Першим лікарем був Д. Галіус. У 1944 р. радянська влада знову закрила церкву і відкрила у ній клуб. У 1949 р. будівлю церкви взагалі розібрали. У 1954 р. на місце церкви перенесли магазин, що знаходився до того в будівлі другого млина. Магазин працював там до 1979 р., допоки не збудували нове приміщення на центральній площі.

У 1946 р. Козичанку, де відбувався міжрайонний семінар, відвідав письменник, депутат Верховної Ради СРСР О. Корнійчук. Він виступив перед делегатами семінару та громадськістю села. У 1956 р. відкрито сільський клуб на 250 місць, зведений з матеріалів розібраної церкви. Того ж року було обладнано дитячі ясла і збудовано приміщення контори колгоспу, яка до того розміщувалася у будинку пані Підгорської.

У 1961 р. закінчилося утворення колгоспного ставка та будівництво нового мосту через р. Сивку. У 1957 р. було здійснено повну електрифікацію села.

У 1966 р. зроблено другий козичанський ставок разом із системою малого зрошення.

На 1967 р. населення козичанки складало 833 осіб. У селі діяли фельдшерськоакушерський пункт, дитячі ясла, восьмирічна школа, клуб на 300 місць, бібліотека.

У 1969 р. зведено у Козичанці Обеліск пам’яті.

На 1971 р. населення села становило 780 осіб. У Козичанці діяли школа, клуб та бібліотека.

На початку 1970-х рр. силами місцевого колгоспу була вимощена каменем дорога Козичанка – Бишів, велика заслуга у спорудженні якої належить голові сільської ради Г. Паламарю. За його проектом також було обладнано стадіон. Єдина у селі асфальтова дорога збудована на початку 1980-х рр.

У 1974 р. засновано хор-ланку козичанського клубу, який згодом дістав назву «Криниченька».

У 1986 р. після аварії на ЧАЕС для переселенців із Зони відчуження поблизу Козичанки збудовано нове село, яке згодом отримає назву Нові Опачичі. До 1991 р. воно входило до складу Козичанської сільської ради.

У 1987 р. було введено в експлуатацію нове приміщення школи, де навчалося 108 учнів. А у жовтні 1987 р. введено в експлуатацію дитсадок-ясла на 50 дітей та нове приміщення сільської ради на 15 робочих місць.

А попереду було проголошення Незалежності України та значні зміни в житті с. Козичанка.

Євген БУКЕТ.
Віталій ГЕДЗ.

Tags: , , , , , , ,

Залишити відповідь