Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

НЕЗЛАМНИЙ СОНЯХ


14 березня в Україні відзначають День добровольця. Одним з тих, хто першим за власним бажанням пішов на Схід, був мешканець с. Колонщина Олександр ВАСИЛЕЦЬ. І саме про нього сьогодні наша розповідь.

Олександр Василець – «Мачо» – молодший сержант, командир бойової машини, командир відділення 3-го механізованого взводу 4-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних сил України.

Олександр народився 8 травня 1978 р. в с. Богуші Березнівського району Рівненської області. Батьки працювали в сільському господарстві. Крім Олександра, в родині росли брат Сергій та сестри Валентина, Олена, Тетяна, Наталя й Лариса. Навчався у місцевій школі. Після закінчення 9-го класу вступив до Соснівського професійного технічного училища (нині – Державний професійно-технічний навчальний заклад «Соснівський професійний ліцей»), в якому навчався три роки і отримав професію газозварювальника.

У листопаді 1996 р. був мобілізований до лав Збройних сил України. Службу проходив у внутрішніх військах у м. Володимир-Волинський (Волинська область). У квітні 1998 р. демобілізований у званні «молодший сержант». Повернувся до рідного села. Але вже незабаром поїхав на Київщину. Спочатку мешкав у Білій Церкві. Одружився на дівчині Олені. І влітку 2003 р. молода сім’я переїхала до с. Колонщина на Макарівщині. Тут у Олександра та Олени народилося дві доньки Катерина (2004 р.н.) і Тетяна (2006 р.н.).

Олександр був дуже працьовитим. На Макарівщині його найбільше запам’ятали як майстра «із золотими руками» по встановленню опалення у приватних будинках.

21 березня 2014 р. молодший сержант О. Василець був мобілізований Макарівським районним військовим комісаріатом. Спочатку перебував поблизу Донецька, потім перевели ближче до Луганська, а востаннє – у Червонопартизанськ. Загинув у бою 28 липня 2014 р. Ось як про цю трагедію згадує військовий побратим Олексій Бойко, «Гармидр»:

– «Частина нашого батальйону стояла в с. Діброва Донецької обл. Загалом ми перебували в оточенні, але орієнтовні напрями наступу ворога уже знали. Того липневого дня, разом із Олександром Васильцем я мав іти на пост. У цей момент ворог проник в село, нас не встигли про це попередити. І як тільки ми вийшли з будівлі, відразу по нас була випущена автоматна черга. Перша ж куля потрапила Олександру в голову. Мене ж, по суті, врятував Олександр, прикривши своїм тілом. Відразу за автоматами, полетіли в наш бік гранати з підствольників. Осколки прошили тіло Олександра, а також пошкодили його автомат. Олександр загинув відразу. Але через те, що ми перебували в оточенні, ще кілька днів не могли вивезти його тіло до рідних…»

Упродовж кількох днів близько 90 вояків не могли вийти з-під обстрілу, а тіла загиблих не було змоги вивезти з місця бою. І лише 5 серпня 2014 р. Олександра поховали в рідному с. Богуші.

Указом Президента України від 14 листопада 2014 р. «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст.

У жовтні 2015 р. у Богушівській загальноосвітній школі (вул. Лісова, 6), де з 1 по 9 клас навчався Олександр Василець, було відкрито меморіальну дошку. У 2016 р. в Миколаєві, у парку «Перемога» було посаджене дерево Олександра Васильця.

Віталій ГЕДЗ.

Tags: , , , , , ,

Залишити відповідь