Календар небесний і земний. Березень – 2019

0

Близько опівночі з 20-го на 21 березня центр диска Сонця у своєму видимому русі небесною сферою сягне уявної лінії небесного екватора, що означатиме настання моменту весняного рівнодення. Відтоді аж до рівнодення осіннього більшу частину свого світла й тепла денне світило даруватиме Північній півкулі нашої планети. Цікаво, що цієї ж ночі небесний екватор перетинатиме й диск Місяця, котрий перебуватиме на діаметрально протилежній ділянці небесної сфери. Місяць: новий – у середу, 6 березня; в першій чверті – у четвер, 14 березня; повний – у ніч із середи, 20-го, на четвер, 21 березня; в останній чверті – у четвер, 28 березня.

Першого весняного місяця зазвичай значно зростає тривалість ясної погоди, що разом із неухильним підвищенням температури повітря та ще достатньо довгими темними ночами створює сприятливі умови для споглядання зоряного неба. Найкрасивішим о цій порі є вечірній небосхил, на якому після настання темряви можна одночасно бачити понад половину всіх видимих на наших широтах яскравих зір. Більша їх частина виблискуватиме різнокольоровими «діамантами» у його південно-західному секторі, гуртуючись до світлої туманної смуги Чумацького Шляху, котрий у цей час простягатиметься західною половиною небозводу. Знайомство з цією сяючою пишністю слід розпочинати з легко впізнаваних характерних конфігурацій найпомітніших світил, які найлегше запам’ятати і зручно використовувати як відправні орієнтири для ототожнення інших небесних об’єктів. Над південною ділянкою горизонту таким «опорним пунктом» буде майже рівносторонній так званий «зимовий трикутник», південною вершиною якого є найяскравіша зоря нічного неба Сиріус, північно-східною – вшестеро тьмяніший, але також вельми блискучий білий із ледь золотавим відтінком Проціон, північно-західною – ще дещо слабша червона Бетельгейзе, «головні» відповідно у сузір’ях Великий Пес, Малий Пес та Оріон.

Із сяючим Сиріусом пов’язана історична таємниця, котра досі не знайшла переконливого пояснення. Поглянувши на зорю, легко пересвідчитися, що вона має білий, навіть із блакитним відтінком, колір (на нашому небосхилі низько розташований Сиріус часто-густо міниться всіма барвами веселки, але подібне «підморгування», будучи наслідком неоднакового заломлення його світла шарами земної атмосфери різної густини та товщини, до власне зорі стосунку не має). Однак римський філософ І століття нашої ери Луцій Сенека стверджував, що вона… червоного кольору, ба навіть червоніша за планету Марс! Такі ж свідчення про колір Сиріуса залишив і визнаний авторитет свого часу давньогрецький учений Клавдій Птолемей, котрий жив у ІІ столітті н. е. Відомості про червоне чи золотаво-червоне забарвлення зорі зустрічаються також в інших історичних джерелах, датованих від ІІІ століття до н. е. по ІІІ століття н. е. З іншого боку, перський астроном ас-Суфі у Х столітті н. е. вже бачив Сиріус таким, як і ми.

Пояснити подібну метаморфозу, якщо вона, звичайно, насправді мала місце, з позицій сучасної науки дуже непросто. 175 років тому стало відомо про існування у Сиріуса невидимого супутника, котрий, як з’ясувалося згодом, виявився так званим білим карликом – кінцевим продуктом еволюції не надто масивних зір, попередній етап якої якраз і передбачає проходження стадії червоного гіганта (на аналогічній, до речі, нині перебуває згадана вище Бетельгейзе) з наступним відокремленням та розсіюванням у просторі зовнішніх шарів зорі. Здавалося, «ключ» до розгадки таємниці знайдено. Складність, одначе, полягає у тому, що подібні еволюційні зміни потребують незрівнянно більшого часу, ніж кілька століть, і залишають після себе газову туманність, якої в даному випадку не спостерігається…

Ще одним «опорним пунктом» зоряного неба, безперечно, є знайомий багатьом із дитинства семизоряний «ківш» сузір’я Велика Ведмедиця (у праукраїнців – Великий Віз або Колісниця), котрий, на відміну від попереднього, на наших широтах перебуває над обрієм будь-яких пори року та часу доби. Березневими вечорами його можна бачити у північно-східній частині небесного склепіння, а з наближенням опівночі він пересуватиметься до зеніту. Як стало відомо півтора століття тому, п’ять його центральних білих зір, окрім крайніх у «ручці» та «черпаку», летять у просторі майже паралельними курсами з практично однаковою швидкістю, тобто належать одному зоряному потоку. Їхній вік оцінюється приблизно у півмільярда років – вони удев’ятеро молодші за Сонячну систему. Відкриття зоряних потоків, або, як він їх називав, «зоряних течій», належить англійському астроному Річарду Проктору. Тепер відомо, Сонце перебуває одночасно в багатьох із них: розріджені зоряні «ріки» Галактики пронизують одна одну, не помічаючи цього…

Серед ночі проти 21 березня Сонце перейде із зодіакального знака Риб (Pisces) у зодіакальний знак Овна (Aries).

Володимир Безуглий,
аматор астрономії.

Додати коментар