Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

СПОГАДИ ПРО КОПИЛІВ


На сторінках «М.в.» не одноразово згадувалося про власників Копилова – родину фон Мекк. Проте нещодавно в мережі інтернет я відшукав цікаву інформацію. Виявляється, у 1973 р. в Лондоні були видані спогади доньки Микола Карловича – Галини фон Мекк. Щоправда мова оригіналу книги англійська. Проте у 1999 р. Фонд імені Ситіна зробив переклад мемуарів на російську мову та видав їх у Росії. Однак незабаром Фонд припинив існування, а разом з ним загадково зникли як паперові, так і електронні варіанти російськомовного видання. Ознайомившись з англомовним виданням, я помітив, що автор неодноразово згадує про маєток батька в Копилові. А тому вирішив не чекати, коли хтось перекладе цю книгу на російську чи українську мову і знову розтиражує її, а звернувся до перекладачів з проханням зробити вибірку матеріалів, що стосуються Копилова та Макарова, і перекласти їх. Результат роботи сьогодні публікуємо на шпальтах «М.в.». Але, перш ніж подавати спогади, трішки розкажу про автора спогадів – Галину Миколаївну фон Мекк. Тим паче, її біографія схожа на сюжет пригодницького роману.

Галина Миколаївна народилася у Москві в будинку бабусі Надії фон Мекк. Взимку родина мешкала в Москві, а влітку приїжджала до Копилова. Завдяки хобі батька, Галина стала одним з перших автолюбителів у Російській імперії – перший автомобіль «Даймлер» («Мерседес») на теренах Російської імперії був придбаний у Німеччині в 1898 р. і привезений саме в Копилів. Про цей момент мова піде у спогадах.

Під час поїздки в Англію у 1912 р. познайомилася з майбутнім чоловіком Вільямом Перрот, який був старшим за Галину на 11 років. Одружилися 11 січня 1913 р. Майже відразу Галина отримала англійське громадянство, але залишилася мешкати в Росії. 19 квітня 1915 р. Галина народила доньку Ганну. У жовтня 1917 р. Вільям Перрот повертається до Англії. Після подій жовтня 1917 р. Галина разом з донькою мешкали в батьків у Москві. Деякий час працювала в Наркомі зовнішньої торгівлі. Її посада кілька разів допомогла витягнути батька з в’язниці. У серпні 1923 р. здійснила спробу втечі за кордон. Була заарештована і посаджена до в’язниці – спочатку Коростенської, потім – Житомирської, Київської… Поки Галину утримували під арештом, далека родичка Катерина Ольховська вивозить її доньку Ганну до Англії. Мати і донька зустрінуться лише через 25 років.

Незабаром Галину фон Мекк було відпущено з під арешту. Вона повертається до Москви. Працює костюмером у театрі Вахтангова. У травні 1929 р. батька Миколу фон Мекка розстріляли, а матір Ганну фон Мекк на три роки вислали до Нижнього Новгорода. Незабаром заарештували вдруге і Галину. Розпочалися її багаторічні пересилки по радянських в’язницях і таборах: Бутирка, Маріїнськ, Новосибірськ, Бийськ, знову Новосибірськ. У таборах Галина познайомилася зі своїм другим чоловіком Орловським. 26 травня 1934 р. була звільнена з таборів, але на півтора року вислана в Томськ. У липні 1935 р. Галина отримує дозвіл повернутися до Москви. Але відразу по поверненню в Москву була вислана з міста із забороною наближатися ближче 120 кілометрів до столиці. Галина їде в місто Нара. Туди ж до неї приїжджає Орловський. Незабаром вони перебираються в Київ, де їх вінчає архієпископ Костянтин.

 

Потім подружжя змушене переїхати до Рибінська, а згодом – в Полтаву. Тут у 1938 р. заарештовують чоловіка Галини і відправляють на 10 років до таборів. Галина переїжджає до Малоярославця, а потім до мами в Москву. Коли розпочалася німецько-радянська війна, Галина з мамою повертаються до Малоярославця. Під час окупації німецькі кореспонденти дізналися про родину фон Мекк і відшукали її. Галині було запропоновано виїхати за кордон. Вона відразу відмовилася, але коли у 1942 р. померла мама, то Галина вирішила їхати в Англію, щоб зустрітися зі своєю донькою Ганною. Зустріч матері Галини та доньки Ганни відбудеться в Англії у 1948 р. З того часу вони мешкатимуть разом в цій країні. Померла Галина Миколаївна фон Мекк у 1985 р. Похована в Іст-Шиїн-Річмонд (Англія).

Ось як Галина Миколаївна фон Мекк згадує про Копилів:
«…Маєток під Києвом мої батьки придбали невдовзі після одруження. Знадобилося декілька років, щоб зробити піщаний ґрунт родючим. Але гірше було те, що місцеві селяни з недовірою сприйняли нового господаря. Попередній господар, поляк, ставився до них зверхньо, як традиційно ставилася до українських селян більшість поляків. Попервах місцеві мешканці були дуже ворожо налаштовані до нового господаря з німецьким прізвищем. Багато років потому, коли між ним та мешканцями села вже було повне взаєморозуміння, батько допомагав людям організувати власний кооператив та місцевий банк. За кілька років після заворушень 1905-го маєток було продано, і пізніше, коли знову запанував добробут, наші селяни з Копилова та деякі з наших кращих робітників переїхали до нашого маєтку під Москвою…»

«…Попервах після того, як ми приїхали до Копилова, батькові довелося привезти селян з Полтавської губернії, які працювали за старим звичаєм (половина зібраного вдень врожаю відходила їм, а інша половина – власнику), оскільки місцеві селяни були підозрілі і відмовлялися працювати на нового господаря, бо мали дуже поганий досвід з попереднім власником-поляком. Наприклад, коли на самому початку батько вирішив збільшити сільську церкву і скликав збори, щоб повідомити про це селянам, ті, оскільки недовіряли моїм батькам і не вірили у їхні щирі добрі наміри, шукаючи у цій пропозиції якийсь підступ, почали поводитися дуже агресивно. Моїх батьків обступив натовп, їх почали штовхати і зрештою роз’єднали. Мати казала мені, що на якусь мить засумнівалася, що їм вдасться вийти неушкодженими, і лише завдяки виваженій поведінці молодих людей та невеличкої групи старших селян, що опинилися поруч, трагедії вдалося уникнути. «Полтавці» були переважно з бідних сіл, де вони самі не могли себе прогодувати. Вони були не лише бідні, але ще й примітивні і брудні, і наші власні селяни зневажали їх і не хотіли мати з ними справу. Поступово місцеві зрозуміли, що робота на нас означає збільшення добробуту на 65 відсотків. Після цього «полтавці» більше до нас не приїжджали.

Збір урожаю почався одного липневого дня рано-вранці. О п’ятій чоловіки та жінки вирушили з села на золоті житні та пшеничні поля. На небі не було ані хмаринки. Опівдні, попри сильний вітер, спека була вже така нестерпна, що батько наказав подовжити післяполудневий відпочинок з двох до трьох годин. Де тільки можна було знайти хоч трохи затінку – чи то в глибоких рівцях посеред полів, чи під деревами, чи на узбіччі лісу, – чоловіки та жінки лягали на траву і міцно спали. Дружини, сестри та навіть зовсім ще малі дочки приносили з села свіжу їжу. Починаючи з одинадцятої ранку, із села виходили фігури у яскравих хустках і розтягувалися стежками крізь поля. Їжу носили у високих глеках, загорнутих у чисті хустинки: борщ, галушки, свіжий житній хліб, великі шматки засоленого сала, які чоловіки готували на вогнищі, а ближче до кінця літа – солодкі, яскраво-червоні кавуни. 

Того спекотного дня з маєтку на поля безперервно курсували запряжені старими кіньми діжки з прохолодною артезіанською водою. Мій батько та його розпорядник побоювалися, що на зміну спеці прийде гроза, тому щойно післяполудневий відпочинок закінчився, він повернувся разом з робітниками, щоб допомагати чоловікам і жінкам. Маєток був механізований. Ми використовували найкращу англійську сільгосптехніку…»

«…Після того, як я повернулася до Москви, маєток у Копилові закрився. Жеребців продали. Велике стадо корів значно зменшилося. Мати повернулася туди лише одного разу, щоб передати маєток новим власникам. Дружина чоловіка, що його придбав, була француженкою. Вона хотіла собі ‘un domaine dans la Russie’ і отримала його. Втім, селяни так її і не сприйняли. Коли мої батьки купили собі садибу під Москвою, мешканці Копилова відправили свою молодь нам на допомогу. Під проводом нашого старого візника, Андрія Андрійовича, невеличка колонія у складі приблизно тридцяти молодих людей, чоловіків та дівчат з півдня Росії, приїхала до нас на роботу…»

«…Я побачила те, що і очікувала – наш маєток в дореволюційні часи, Копилів. Башта маленького будинку, яка піднімалася над верхів’ям дерев, будівля ферми, довга лінія конюшень, пряма тополина алея – все було на місці. Але у мене уже більше не залишалося ніякого зв’язку з цим. Все стало чужим…»

Спогади Галини фон Мекк про копилівську церкву та місцевих мешканців:
«…Ми рідко пропускали службу в суботу чи неділю у нашій сільській церкві. Якщо нас не було кому відвезти, ми йшли пішки широкою пилястою сільською вулицею повз гарненькі білі хатинки під солом’яними стріхами, перед якими росли квітучі сади. Сама церква стояла на узвишші, ймовірно штучного походження, оточена живою огорожею з дерев і трави. У неділю ця площа була заповнена візками та кіньми з сусідніх сіл та хуторів. У церкві прихожани розділялися на дві групи. Праворуч розташовувалися чоловіки, вдягнені у білі вишивані сорочки і підперезані широкими яскравими пасами мішкуваті штани, що роздувалися над їхніми блискучими чоботами. Такі штани, здебільшого темно-синього кольору, називалися «мотня». Жінки і дівчати стояли ліворуч і виглядали навіть ще мальовничіше. На них були білі сорочки з грубого льону, з повністю вишитими рукавами, яскраві спідниці і ще більш яскраві фартухи. Товсті коси, міцно зав’язані навколо голови, були змащені олією і прикрашені вінками. Заміжні жінки були вдягнені у високі головні убори, а вдови, що трималися в задній частині церкви, вдягали чорні або білі домоткані сукні та ручної роботи вуалі. Після завершення служби ми прогулювалися навколо церкви, теревенили з селянами і куштували їхні частування – свіжі огірки, яблука, житній хліб з сіллю. Чоловіки розтягувалися на траві і дрімали, прикривши очі картузами. Молоді мами розстібали сорочки, оголяючи груди, і годували своїх немовлят, аж поки ті вдоволено стуляли очі і теж засинали. За годину, коли сонце було в зеніті, місце порожніло, і в товаристві священика ми йшли додому на обід…»

Спогади про театр, споруджений в Копилові:
«…Аматорські театральні постанови завжди грали важливу роль у житті російського суспільства. Найбільш яскравим прикладом був спеціально побудований відомий театр Розумовського в Останкіно, який держава зберегла до останнього часу. Але то було для дуже багатих. Більш прості люди, такі як сім’я моєї матері і ми, Мекки, самі влаштовували аматорські театральні постанови. Ми навіть спеціально побудували театр посеред Копилівських садів. Найбільший успіх мала вистава «Садко». Ми декламували текст під фортепіанний акомпанемент музики Римського-Корсакова. Після неї був дивертисмент, у якому Кіра танцювала менует та польську мазурку, Марк – російський танець, а я – іспанський. Весь виступ загалом мав такий успіх, що ми повторювали його ще тричі – так багато людей хотіли його побачити…».

Розповідь про перший автомобіль в усій Російській імперії:
«…Крім музики, що була головним джерелом радості у нашому житті, іншим нашим великим захопленням був автомобіль. Ця історія почалася у 1898 році, коли одного чудового ранку з Києва до Копилова кінською підводою привезли перший у Росії автомобіль і поставили його посеред подвір’я перед стайнями. Батька не було вдома. Ніхто інший не знав, як ним керувати. Візник, конюхи, столярі, теслярі, садівник з помічниками, кухар, прачка – всі зібралися навколо… а ми, діти, залізли на нього, і нас, штовхаючи, катали по маєтку. Собаки були трохи налякані і трималися на відстані. За кілька днів приїхав батько з механіком. Того самого дня і почалися наші пригоди. Ми подорожували з маєтку до Києва головним, добре вимощеним шляхом. До маєтку вела довга алея, обабіч якої росли тополі. Автівка часто застрягала у глибоких коліях. Коли селянські коні бачили, що ми наближаємося, то зістрибували із шляху через широку канаву, що тягнулася вздовж нього, перекидаючи візки з господарями і речами. Нам доводилося зупинятися, ставити візок на місце і збирати розкидані речі. Пасажири, завжди дуже добре укутані, як правило, лишалися цілими. Багато селян досі використовували волів – прекрасних білих звірів з великими рогами. Вони були такі спокійні, що господарі керували ними самим лише голосом. «Цоб-цоб», – кричав їм чоловік, коли хотів, щоб вони повертали праворуч. «Цабе-цабе» – ліворуч. Ці каравани сільських возів, деякі з них доволі великі і високі, як правило, рухалися узбіччям, здіймаючи клуби куряви. Зазвичай чоловік на возі міцно спав, довіряючи тваринам довезти його цілим та неушкодженим до місця призначення. Аж тут раптом з’являється ось цей дивний, досі нечуваний і небачений хитромудрий апарат, диявольський транспорт – автомобіль, або «самохід», як його називали люди. Не всі прихильно поставилися до нашого автомобіля. Одного разу, коли ми їхали лісом, нам довелося на повній швидкості прориватися крізь багаття, що розвели поперек дороги вугільники…»

Макарів очима Галини Миколаївни:
«…Кожного літа ми їздили з Копилова до Макарова – сусіднього маєтку, що також належав моєму батькові. У Середньовіччя Макарів був укріпленим замком, навколо стін якого виросла єврейська громада. Це поселення було давно відоме своїми мудрецями, або «цадіками», як їх називали. Від замку не залишилося майже нічого, тоді як поселення перетворилося на невеличке місто з немощеними вулицями, ветхими дерев’яними будинками і старими похмурими крамницями. Люди тут досі зберігали свої старі звичаї. Щороку тут влаштовували окружний ярмарок. Ми їздили на нього на великому возі, запряженому двома кіньми. Навколо стояв гамір: мукали корови, бекали вівці, цигани торгувалися за коней; штовхалися селяни у яскравому одязі і євреї у чорних кафтанах, білих панчохах, черевиках з пряжками і чорних фетрових капелюхах, з-під широких полів яких по боках неодмінно виглядали кучеряві пейси. Посеред цього вселенського ґвалту можна було несподівано набрести на оазу спокою. Притихлий натовп оточив кільцем трьох сліпих жебраків, один з яких грав на цитрі, а двоє інших співали пісень та балад. Голоси в них були не найкращі, проте співали вони так душевно, що перехожі не могли не зупинитися, щоб послухати. Наостанок вони проспівали псалом, і тоді до їхніх капелюхів дощем посипалися монети від аудиторії…»

І насамкінець опис Галиною Миколаївною досить дивного випадку під час першого арешту та перебування в Коростенській в’язниці:
«…У жіночому блоці в’язниці працював жіночий персонал, який очолювала молода рудоволоса єврейська жінка – діяльна, але замкнена і, як я випадково дізналася, комуністка. Декілька разів вона демонструвала неочікувану увагу до мене і давала мені більше свободи, ніж дозволяли правила. Довгий час я не могла зрозуміти причину, аж поки одного дня мені не випала нагода запитати в неї, чому вона, комуністка, була такою особливо доброю до мене, представниці ворожого вищого класу. Від її відповіді мені стало тепло на душі. «Пам’ятаєте Ґершке, макарівського м’ясника?», – спитала вона. «Так, звісно». «Я його дочка, і, як бачите, така ж руда, як він. Він багато розповідав нам про вашу сім’ю і про все добро, що ваш батько зробив для євреїв у Макарові. Ми цього не забули.»

Був ще один випадок, коли я пересвідчилася в тому, що євреям властиво ніколи не забувати зроблене для них добро. Єврейська громада передавала для своїх людей у в’язниці їжу – білий хліб, цукор, солоні оселедці тощо. Все це отримував і розподіляв чоловік, що відбував покарання і користувався у в’язниці більшою свободою. Одного разу його завели до нашої камери з таким пакунком для однієї з жінок. Він повернувся до мене і спитав, чи не потрібно мені що-небудь. Я відповіла, що я не єврейка і тому не маю права на такі дарунки.

Він відповів: «Так, я знаю, але ж ви – фон Меккова дочка?».

«Так, але до чого це?».

«Нам повідомили з Макарова, що фон Меккова дочка зараз у в’язниці, і наші євреї доручили київській громаді дізнатися, чи вам нічого не бракує». Моя тітка регулярно приносила мені пакунки з їжею, і я сказала йому про це, втім, він не пішов з камери, поки я не пообіцяла, якщо мені буде потрібна допомога, одразу сказати йому. Багато років тому Макарів – єврейське містечко, розташоване на нашій землі, – згоріло дотла. Одного спекотного дня маленькі дерев’яні будиночки загорілися, запаси води через літню посуху вичерпалися, був сильний вітер. Було практично неможливо ніяк цьому зарадити. Більше того, люди втрачали голову, і замість виносити свої заощадження та особисті речі, жінки тягли назовні перини. Мій батько допомагав людям відбудувати містечко, за власні гроші закуповував у кредит матеріали за дуже низькими цінами. Кредити можна було виплачувати протягом багатьох років без жодних відсотків. Населення Макарова ніколи про це не забувало. Не знаю, як вони дізналися, що я знаходилася у київській в’язниці, мені сказали, що вони знали про це задовго до того, як мене туди привезли, і їм не терпілося мені допомогти…».

Віталій ГЕДЗ.
Використано матеріали книги
«As I remember them».
Дякую за підготовку матеріалу
Олені Поповій та за переклад
спогадів Олексію Попову.

Tags: , , , , ,

Залишити відповідь