Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

НЕПРОСТИЙ РОМАН НЕПРОСТОГО АВТОРА


Газета «Київська правда», а за нею «Культура і життя» 17 квітня 1978 р. надрукували статтю «Шлях до прозріння», підписану Володимиром Покотилом, третину якої присвячено «оббріхуванню» поета-дисидента, журналіста і правозахисника Юрія Литвина. Відомо, що публікації такого змісту в радянській офіційній пресі з’являлися за вказівками КДБ. За місяць-два після цього до Литвина навідався її автор Покотило і передав – за дорученням держбезпеки Києва попередження, «яке в устах цього гінця від КДБ звучало так: «Коли Литвин і надалі буде провадити своєї, до нього буде вжито найсуворіших заходів»».

Про цю публікацію в «КіЖ», окрім матеріалів УГС, опублікованих Надією Світличною, було відомо і з книги Юрія Литвина «На лезах блискавок», де автор зазначав: «Копнувши в статті спершу Володимира Горбового та Петра Дужого – чільних діячів ОУН, з якими спілкувався ще в «зоні», – основну погромницьку увагу він приділив Ю.Л.»… На підтвердження цих слів, у книзі було подано суттєву частину статті В. Покотила.

Детальніше про обставини цього інциденту розповіла колишній політв’язень, а нині – доктор фізико-математичних наук, професор, академік АН ВШ України Ніна Опанасівна Вірченко в книзі «Зернини з доріг життя мого…». Розділ її спогадів має назву «Як я покотила сексота В. Покотила». Ось уривок із нього: «Було це в 70-ті роки минулого сторіччя. Діти мої ще малі, якось варю їм манну кашку, помішую, вони в кімнаті бавляться ляльками і таке інше, а R (Доценко Ростислав  Іванович (нар. 19 квітня 1931, Київ – пом. 24 жовтня 2012, Київ) – політв’язень, перекладач, літературознавець, критик, автор афоризмів та сентенцій, чоловік Н.О. Вірченко – авт.) десь вийшов (у магазин чи що). Дзвінок у двері. «Хто це?» – тривожно подумала, бо якраз хвиля нових арештів, обшуків тощо… Заходить якийсь чоловік, привітно усміхається, каже, що він давній товариш R, каже щось гарне про нього, розпитує, як ми живемо… [Та я вже «просвітила» його (який же я тоді була екстрасенс!) – сексотів одразу розпізнавала…]

– От кашку варю та й перу якраз, – відповідаю.

А він:

– Ви ж такі активні й дієві були в житті, а зараз така тихенька, нічого не робите…

– Та я ж – домогосподарка, варю, перу й так далі. – І мало не рвонулася ту кашку йому на голову висипати, але навіть кашки шкода стало на таку погань.

А він продовжує говорити, розповідати, який і тепер національній рух, як свідомі українці за щось таки борються і таке інше. А далі:

– Я прийшов урятувати Ростислава, допомогти йому втекти, сховатись від «органів», бо його от-от арештують!.. Де він?!.

А я кашу варю, мішаю її й огризаюся, що ми ніякою політикою не займаємось, що ото дітей породили та ними заклопотані… Він довгенько затримується, а мені навіть хвилини видавались вічністю… та за хвилину-другу проводжаю його до дверей…

І раптом думка – згадка про Мамусю свою, як вона з подібними суб’єктами розправлялась: хапала їх «за шкірку» і так шпурляла, що на метрів 8–10 летіли вони геть! І така сила ненависті піднялася в мені, що і я покочу його, цього Покотила!.. А живемо ми на 5-му поверсі, отже, треба так швиргонути його, щоб добряче покотився сходами.

Отож відходить він на пару кроків від наших відчинених ще зовнішніх дверей, а я вже примірилась, як схопити його за комір, а другою рукою штовхонути в спину, щоб аж покотився вниз сходами… І яку ж силу дає ненависть і зневага до такої підлоти!.. Та й ще ж молодшою я була, може, і сильнішою!.. І от із криком: «Геть, сволото!» — я з такою силою штовхонула його, що він так і покотився. І полетів, довго не міг зупинитись, не зміг навіть схопитися за бічні поручні,… тільки на 3-му чи що поверсі, (не скажу точно) зупинився, – я чула, як він охав, ахав і прокляття слав…

І уявіть собі, що того ж таки вечора він поїхав у село Барахти до нашого «Ю» (Юрія Литвина) і там так хвалив мене, Ніну, яка я гарна, добра, свідома українка, розповідав, що донечки в мене малі, вони якраз грались, то він не бачив їх, не бачив і R, а от із милою Ніною набалакався добре… А «Ю» так зрадів, ще й пригостив його і випили вони по чарчині, і пішли вдвох у поле погуляти вночі й набалакатись… Це сам «Ю» і мати його Надія Антонівна нам пізніше під час зустрічі розповіли…».

У 2007 р., коли я готував матеріал про В. Покотила до тижневика «Слово Просвіти» він розповідав, що після повернення з таборів ГУЛАГу випадково познайомився з головою Київського міськвиконкому Олексієм Давидовим, який «з легкої руки» дав їм із дружиною квартиру і дуже потрібну прописку. Одразу ж на квартиру прийшли «познайомитись» три чекісти, і Покотило змушений був постійно спілкуватися з радянськими спецслужбами аж до 1991 р. Зокрема, одним із останніх представників КДБ, хто був у нього «в гостях», за його словами, був Євген Марчук – у майбутньому відомий державний діяч незалежної України.

«Але національній справі я ніколи не зраджував», – постійно повторював при наших зустрічах Володимир Кіндратович. Коли 2011 року я дізнався про справу Юрія Литвина – дещо засумнівався в правдивості його слів. Чи були ті «викривальні» публікації єдиними в творчості В. Покотила? Чи саме від них безпосередньо постраждав Ю. Литвин? Чи не хотів В. Покотило, як ідейний бандерівець, аби всі побратими сприймали його як сексота, щоб знали, що він «працює на КДБ» і трималися подалі від нього задля своєї ж безпеки?

Нині не таємниця, що тоталітарна система, змушувала багатьох колишніх політв’язнів працювати проти своїх побратимів, а всі без винятку звільнені з радянських таборів ходили «під ковпаком» КДБ, виконуючи час від часу різні «завдання». Риторичне запитання – що змушувало одних ціною власного життя чинити опір системі, а інших – коритися? Що швидше наближало мету – протистояння чи руйнація системи зсередини?

На ці питання досі не маю відповіді. Після виходу в світ книги спогадів Володимира Покотила дослідження його життєпису тільки розпочнеться. Кандидат історичних наук, директор Макарівського районного історико-краєзнавчого музею і адміністратор Всеукраїнської кампанії «Пам’ять Нації» Віталій Гедз розшукав у ГДА СБУ архівно-слідчі матеріали на Володимира Покотила, які прояснили певні моменти його біографії, зокрема, службу в українській поліції під час окупації та листування з Київським КДБ ще під час перебування в Іркутській області в 1960 р. Але в цих матеріалах, які завершуються відмовою у клопотанні про реабілітацію 1994 р., немає підтверджень того, що Покотило працював на КДБ.

Щодо його публікацій у пресі – дослідникам допоможе «Літопис газетних статей», що видається Книжковою палатою України. Уривок з повісті «Вірність» В. Покотила був опублікований у «Київській правді» ще в 1960-х. З того часу й варто спробувати скласти бібліографію його статей, щоб зрозуміти, зокрема, й те, наскільки часто доводилося йому виступати в пресі «за вказівками КДБ», чи був той випадок із Ю. Литвином єдиним (принаймні інших звинувачень В. Покотила я не знайшов)?

Як би там не було за радянського часу – головне, що Володимир Кіндратович вижив і дочекався незалежності України. У 1991-му вступив до Всеукраїнського братства ОУН-УПА, а в 1992-му – до Конгресу Українських Націоналістів. Після нашого знайомства 2004-го, я мав нагоду десятки разів пересвідчитися, що його життя було присвячене цілком і повністю
національній справі.

В останні роки життя особливу увагу В. Покотило приділяв ідеологічній роботі з молоддю. І молодь його шанувала як справжнього лідера! Свідченням цьому Київський турнір з молодого футболу ім. Володимира Покотила, який відбувся влітку 2013 р. в рамках «Кубка Героїв». Ця подія була організована тоді ще маловідомою організацією «С 14» («Січ»). Гучною акцією стало й повалення пам’ятників Леніну в Київській області вночі 8–9 вересня 2013 р.

Тоді з постаментів зняли статуї в Узині, Бородянці та кількох селах. Свої дії учасники акції присвятили померлому 7 вересня 2013-го Володимиру Покотилу, надавши їм виразного ідеологічного значення. Це був один із перших дзвіночків
майбутнього «ленінопаду»!..

Готуючи до друку роман Володимира Покотила «Лицарі золотого тризуба» в серії «Бібліотека газети «Культура і життя»», ми розуміли всю відповідальність, яка покладалася на нас. Адже, з одного боку, кожна крупинка спогадів про антирадянський опір у 1930 – 1950-ті рр. є на вагу золота, але з іншого – цей роман через якісь причини так і не був досі надрукований у незалежній Україні. Чому так сталося? Сподіваюся, читачі і рецензенти роману, історики і краєзнавці, побратими і послідовники Володимира Покотила знайдуть відповідь. Зрештою, Володимир Кіндратович був підпільником і його твір – не щиросердне зізнання, а лиш дороговказ, який наштовхує на роздуми і пошуки. Твір був завершений 2013 року. Тоді, побоюючись репресій режиму Януковича щодо ще живих побратимів, автор змінив у книзі їхні прізвища, у процесі редагування нами були помічені розбіжності в різних варіантах рукопису, але ми вирішили залишити їх для майбутніх дослідників творчості Володимира Покотила та діяльності ОУН на Київщині. Документальний роман «Лицарі золотого тризуба» опубліковано в тому вигляді, в якому він був підготовлений до друку самим Володимиром Покотилом. Маю надію, що наступне його видання міститиме біографічні довідки про згаданих у тексті осіб, покажчик подій та місцевостей, коментарі науковців щодо окремих епізодів роману.

Наступного року заплановано провести презентації книг у селах Макарівщини. На сьогодні придбати книгу можна в Національному газетно-журнальному видавництві за адресою: вул. Васильківська, 1, м. Київ.

Євген БУКЕТ.

Tags: ,

Залишити відповідь