Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Роман БЕЗСМЕРТНИЙ: «У НИНІШНЬОГО ПОКОЛІННЯ ПОЛІТИЧНОГО КЕРІВНИЦТВА НЕМАЄ НЕОБХІДНИХ ЗНАНЬ, ДОСВІДУ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ УХВАЛЮВАТИ АДЕКВАТНІ РІШЕННЯ…»


Роман Петрович Безсмертний – народився в с. Мотижин Макарівського району Київської області. Український політик, дипломат, один із авторів Конституції України, кандидат політичних наук. Народний депутат України ІІ, ІІІ, IV та V скликань. 1997–2002 рр. – постійний представник Президента Леоніда Кучми у Верховній раді. 2005 р. – віце-прем’єр-міністр України з питань адміністративно-територіальної реформи. 2007–2008 рр. – заступник Голови Секретаріату Президента України. З лютого 2010 р. по червень 2011 р. – Надзвичайний і Повноважний посол України в Республіці Білорусь. 2014 – 2016 рр. – представник України в політичній підгрупі Тристоронньої групи з врегулювання ситуації на сході України. Кандидат в Президенти України на виборах 2019 р.

– Пане Романе, в частині країни введений воєнний стан, розкажіть чи відбудуться взагалі вибори Президента України в березні 2019-го року?

– Воєнний стан введений, але з точки зору дій та ухвалення рішень він існує лише як правовий режим, а не як механізм захисту держави, формування її оборони, розвитку військово-промислового комплексу, формування збройних сил, резерву, територіальної оборони тощо. На поверхні ми бачимо, що посадові особи, інститути влади не здатні реалізувати те рішення, яке ухвалене.

– Це може вплинути на вибори Президента України?

– З моєї точки зору, ймовірними є декілька варіантів, в тому числі і те, що вибори 31 березня не відбудуться. Не так важко при нинішній ситуації знайти аргументи, щоб до 26 грудня (дати, коли має завершитись воєнний стан) знову знайти необхідних 226 голосів у парламенті. Це не настільки проблематично, адже дві фракції БПП «Солідарність» та Народний фронт забезпечують 226 голосів. Відтак переконаний, що в нинішніх реаліях тема воєнного стану зведеться виключно до політичних торгів, а не до розмов про те, як захищати територіальну цілісність держави.

– Пане Романе, розкажіть, чому Ви вирішили подати свою кандидатуру на пост голови держави?

– Робота Президента – це не привілей, а велика праця. Я до неї готовий. Є досвід, знання, я вмію ухвалювати рішення. Але в мене є одне «але» – я не вмію брехати. На жаль, українські вибори вже давно перетворились на змагання солодких брехливих обіцянок. Мені огидно дивитись на біл-борди, з яких потенційні кандидати в президенти вже сьогодні змагаються у тому, хто запропонує більшу знижку на газ і тому подібне. Виборці повинні навчитись розбиратись у тому, хто говорить правду, а хто цинічно бреше. Так само треба розуміти, яка з гілок влади які має повноваження. Інакше це дорога в нікуди. А віра у швидкоплинну брехливу обіцянку, зазвичай, обертається на чергових п’ять років злиденного життя. Вибори – це відповідальність обох сторін – і виборця, і політика. Я завжди виступав за те, щоб у владу йшли фахові чесні люди. Адже влада – це не місце для заробляння на корупційних схемах, а місце, в якому обрані політики обслуговують людей.

– Як часто Ви буваєте в Мотижині? Що є для Вас мала Батьківщина?

– Рідко бувають такі тижні, коли я не буваю в селі. Вихідні не в Мотижині – це швидше виняток. Мала Батьківщина – це джерело сили, відновлення, реабілітації. Більшість важких рішень намагаюсь ухвалити там. Там перебуваю у спокої з собою. Я виріс у сільській сім’ї, дуже люблю такий стан, коли наступає повна тиша і цокає маятник старовинного годинника. Оця сільська тиша, яка дзвенить і при якій цокає годинник і ти його чуєш, як би далеко він не знаходився, ти його все одно почуєш… Це вершина блаженства.

– У квітні 2016 року Ви вийшли з політичної підгрупи Тристоронньої групи з врегулювання ситуації на сході України. У Вас були розбіжності у поглядах з Президентом Петром Порошенком?

– Коли я йшов у цю підгрупу, ставив перед собою два завдання: перше – це зробити все, щоб припинили копирсання в Конституції України, і друге – надати публічності всьому, що відбувається у Мінському процесі. Внесення змін до Конституції на вимогу невизнаних утворень на Донбасі стало б динамітом, щоб розірвати Україну зсередини. І слава Богу, вже восени 2015 року спроби познущатися з Основного закону були залишені.

Також з моменту моєї появи в цьому процесі люди врешті зрозуміли, що в Мінську ніхто Україну не продає і не міняє її на щось. Процес, який до цього був закритим, став публічним. З 1 січня 2016 року Мінські домовленості припиняли свою діяльність. І далі це все набирало такого собі фактору безкінечності.

Згадую випадок, коли ми їхали на засідання і по білоруському радіо оголосили, що сьогодні Тристороння контактна група обговорить питання загострення ситуації на лінії зіткнення в Нагорному Карабасі. Їду та й думаю, до чого ж тут Нагорний Карабах? Далі розумію, що вже 25 років у Мінську засідає Тристороння контактна група за посередництвом ОБСЄ, Вірменії та Азербайджану про конфлікт у Нагорному Карабасі. Тут мені стало зрозуміло, що перспективи у нашої групи можуть бути такими ж…

Після того, як ключові питання були зняті, стало зрозуміло, що Мінські переговори – це дорога в нікуди.

– Ви як історик за фахом можете навести історичні паралелі з теперішньою ситуацією в країні?

– Таку ситуацію можна було спостерігати кілька разів. Перший випадок це 1918–1919 рр. – Брестський мирний договір, схожа ситуація з точки зору посередництва і ролі посередників. Другий – це 1939–1940 рр., зараз майже копія тих подій. Ситуація по Закарпаттю, по Західній Україні, по лінії Керзона – одне й теж, тут є загальна закономірність. Якщо зрозуміти, що цивілізація рухається із Заходу на Схід, а люди зі Сходу на Захід, то там, де вони зустрічаються, виникає лінія напруження. Кордон, який проходить по територіях України, Білорусі та країн Балтики, це, по суті, – цивілізаційний конфлікт двох типів цивілізацій, європейської та азіатської. Насправді від розв’язання цього конфлікту залежить дуже багато у світі, бо він має потенціал як до загострення, так і до згортання.

– Романе Петровичу, розкажіть про Ваше ставлення до введення воєнного стану в 10-ти областях України? Як це вплине на життя країни?

– З точки зору того, як веде себе зараз українська влада, то абсолютно ніяк не вплине. Для мене вже не диво, що у нас, починаючи від Президента і закінчуючи рядовим громадянином, однаково, який закон не виконувати. Насправді, якщо подивитися Закон про правовий режим воєнного стану, то включається дуже багато обмежень, вводиться комендантська година, відбувається контроль і огляд особистих речей, майна, перевірка місця проживання, формування мобілізаційного резерву і територіальної оборони, їхнє тренування, навчання дорослих чоловіків і жінок володінню зброєю, тренування громадян на випадок застосування хімічної зброї і маса, маса речей, які пов’язані з організацією безпеки. Призив різної категорії фахівців, переведення на воєнний стан роботи підприємств, визначення підприємств оборонного замовлення, які працюють на оборону, встановлення спеціального режиму роботи цих підприємств і т. і. Дай Боже, щоб те, що зараз відбувається, переросло в розуміння того, що треба змінити, щоб зробити законодавство дієвим та адекватним ситуації, яка може виникнути у зв’язку із зовнішньою інтервенцією. За підсумками введення правового режиму воєнного стану необхідно зробити висновки і змінити модель оборони. Тому що ми живемо з уявленнями, що питання оборони, – це питання виключно людей в погонах. Це величезна помилка. Адже це і люди в погонах, і суспільство. Є над чим  працювати, є які зміни вносити до чинного законодавства і є що робити в конкретних діях. Якщо на п’ятому році у державі, яка воює, не збудовано патронний завод, то що взагалі можна говорити?!

– Яка Ваше бачення закінчення війни на Сході країни?

– Ще кілька місяців тому, коли я говорив про те, як закінчити війну на Донбасі і що робити з Кримом, попереджав, що наступного напруження треба чекати в зоні Азовського моря. На жаль, керівництво держави халатно поставилось до цієї небезпеки. Тому зараз, в умовах, коли протистояння розгортається, дуже важко ставати на стежку припинення конфлікту.

Але що нам треба робити передусім? По-перше, за будь-яких умов, що б не робилося в країні, потрібна сильна боєздатна армія. По-друге, треба виходити на діалог з Москвою, як би це жахливо не звучало. Зверніть увагу: коли виникло напруження на Азові, багато лідерів світу сказали, що це питання діалогу Порошенка і Путіна. Я б не піднімався зараз до рівня діалогу політичних лідерів, я би говорив про технічний рівень. Йдеться про визначення переліку питань, на які треба відповідати, і визначення варіантів відповідей на такі питання. З моєї точки зору, одним з основних питань має стати обмін військовополоненими «всіх на всіх».

По-третє, має бути діалог з населенням Донбасу, яке не причетне до злочинів, пов’язаних з війною. Щодо Криму, то відповідь на це питання сформулював Державний департамент США. Так звану Кримську декларацію Держдеп вручив представникові кримських татар. Анексований півострів має стати кримськотатарською автономією. Вважаю, що вже сьогодні відповідний розділ можна вносити в Конституцію України. Доля Криму пов’язана безперечно з долею кримських татар, це титульна нація.

Що стосується Азову, то ситуація тільки накручується. Очевидно, що базою для її вирішення є міжнародне морське право, яке дозволяє і українській, і російській сторонам однаковою мірою використовувати Чорне та Азовське моря.

– У 2005-му році на посаді віце-прем’єр-міністра України Ви планували впровадити адміністративно-територіальну реформу і зустріли супротив громадян на місцях, зокрема на Макарівщині. Чи можете провести паралелі з нинішньою децентралізацією, в чому відмінність та чому наразі немає супротиву від громадян?

– На той момент люди не розуміли про що я казав. Потім за мною довго ходили з проханням, щоб я повернувся, але було уже пізно. Мені і досі болить, що у тодішнього керівництва держави забракло політичної волі провести її. Проект цієї реформи став заручником тодішнього змагання за рейтинги. Впевнений, що, якби у 2005 році відповідні зміни були проведені, на українському Донбасі і в Криму ми б не мали тієї біди, яка там зараз.

Зараз почали реалізовувати реформу з децентралізації, але з моєї точки зору, це робиться з великими-великими неточностями. Вважаю цю реформу невдалим експериментом. Вочевидь, її потрібно перезапустити. Але точно, не ламаючи дров. Перше, що треба зробити, це узаконити ці дії, бо насправді вони не відповідають Конституції України, закону про місцеве самоврядування і багато чому ще. Виходячи з сучасних умов, переконаний, що без проведення вдалої реформи Україна не зможе подолати економічну відсталість, соціальну проблематику і політичну не фаховість.

– Розкажіть про Ваші відносини з другим Президентом України Леонідом Кучмою і третім Президентом України Віктором Ющенком.

– Абсолютно робочі стосунки. З Леонідом Даниловичем я пропрацював шість років, з Віктором Андрійовичем – майже десять. Це довга історія роботи, це не один день. Це більше ніж 15 років, різні ситуації були. В обох Президентів є серйозні та добрі чесноти, в обох є недоліки. Люди як люди, зі своїми перевагами та недоліками, є за що обох поважати, є й за що обох критикувати.

– Пане Романе, кілька років тому Вас пов’язували з Аграрною партією України. Наразі Ви є членом політичної партії, якщо так, то якої? Чи плануєте створювати власний політичний проект?

– Наразі я позапартійний. Що ж стосується майбутнього, то я не виключаю такий варіант, що в разі ініціативи людей, які сьогодні працюють зі мною по всій Україні, будемо створювати партію. Це все залежить від спільного рішення, не тільки мене одного, а й людей, які працюють поруч зі мною.

– Щоб керувати країною, треба мати команду професіоналів. Чи є у Вас така команда та чи можете назвати цих людей?

– Проблем з формуванням команди немає. Є проблема з озвученням, оскільки Україна є Україна і при озвученні прізвищ таких людей можна створити проблеми для них. Розумієте, я ж не сьогоднішня людина в політиці, я всіх знаю, починаючи з 1994 року, це вже 25 років. Фактично половину свого життя я працював у парламенті, в уряді, в Адміністрації Президента, дипломатична робота.

Ну і останні шість років – викладацька діяльність. І в парламенті, і в уряді, і в Адміністрації Президента я займався регіональною та місцевою владою. Зараз їздимо по Україні, то я не знайомий хіба що з одиницями, хоча зустрічаю й молодих мерів. Для прикладу, не був знайомим з нинішнім мером Херсона, не знав Івано-Франківського мера, а більшість людей знаю.

– Якими будуть Ваші перші кроки, в разі обрання Вас Президентом України?

– Перший – це відповідно до закону указ про взяття на себе повноважень Верховного Головнокомандувача. Другий – продовження правового режиму воєнного стану, але у такій формі, як це дійсно треба робити для посилення обороноздатності держави. Третій – ліквідація Адміністрації Президента. Четвертий – передача функцій Адміністрації Президента на Секретаріат РНБО. І кілька законодавчих ініціатив: перша – подання до Верховної Ради України закону про Конституційний акт; друга – закон про вибори на основі двотурової мажоритарної системи абсолютної більшості з висуненням кандидатів виключно від політичних партій.

– Хочете ліквідувати Адміністрацію Президента?

– Справа в тому, що за Конституцією України апаратом Президента є власне Секретаріат РНБО. Адміністрація Президента – це дорадчий орган. А в нинішній моделі голова Адміністрації Президента і Адміністрація – це ще один уряд. Зрозуміло, що це створює проблеми в системі виконавчої влади. У нас, по суті, діє два уряди: один на Грушевського, другий – на Банковій.

– На заробітки до інших країн від’їжджають мільйони українців, зокрема в Польщі працює близько 2 млн. Які плануєте створити умови для вирішення цієї ситуації?

– Така ситуація несе в собі як позитивні, так і негативні складові. До позитивних можна віднести те, що ці люди набираються європейської практики, вони бачать, як держава могла б працювати по-іншому. А з негативу, звісно, те, що ми втрачаємо робочу силу і втрачаємо людей, які виїжджають. З усіх, хто виїжджає, до 12 % вже ніколи не повернуться. Що в цій царині треба робити? Перше – не треба вдаватись до дурниць і запроваджувати адміністративні заборони на виїзд. Це право людини обирати місце проживання і місце для роботи. А ось провести діалог з бізнесом з питанням: «Що має зробити держава, щоб бізнес платив зарплату не нижчу, ніж платять іноземці?», – над цим треба працювати. Це означає, що після діалогу з бізнесом треба буде ухвалити цілий ряд документів, які змінять систему політики заробітної плати, соціальної політики в принципі, оподаткування зарплати, оподаткування доходів громадян, порядок обчислення доходів, порядок сплати податків до місцевих бюджетів і т. д. Зараз не людина сплачує податки, а підприємство. Для прикладу, підприємство розміщене в Києві, ви живете в Бородянці, в результаті ви сплачуєте податки в Києві, а не в Бородянці. У цивілізованому світі людина платить податки за місцем проживання, а не за місцем, де працює.

Щодо збільшення робочих місць, то, на мою думку, наш найбільший шанс – це переробка аграрної продукції. Це колосальний потенціал, який можна було б простимулювати через відповідні дії уряду.

– Романе Петровичу, наразі діє мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Чи на часі створення ринку землі?

– Наполягаю на тому, щоб якомога швидше в Україні було запроваджено цивілізований обіг землі. Де тут слабке місце? Слабке місце – це сама державна машина, яка не впорається з цим завданням. Переконаний, що регулюванням обігу земель мають займатися відповідні асоціації фермерів, або ж асоціації чи об’єднання власників землі і орендарів. Вони, зокрема, могли б правильно оцінювати рівень фаху та підготовки того, хто купує землю, хто хоче її орендувати та обробляти.

– Чи немає тут загрози, що такі асоціації створять великі агрохолдинги?

– Економіка має бути конкурентною. Умовно кажучи, якщо сільський голова чи рада, чи виконком дозволяє, щоб у межах однієї адміністративно-територіальної одиниці був один орендар, то значить, що в них нема голови на плечах. Вони повинні через структуру оренди, через власність створювати конкурентне середовище.

На сьогоднішній день там, де є конкуренція, орендарі платять 10–12 % (від нормативно-грошової оцінки – ред.), а там, де її немає, продовжують платити 4 %. Треба розуміти, що конкуренція та антимонопольне законодавство має діяти скрізь.

Що ж стосується ринку землі, то треба зробити ще дві справи – завершити розробку і ухвалення відповідних законів і подбати про кадри! У нас навіть в реєстр спеціальностей не внесені спеціальності, які стосуються організації процедури обігу земель. Тому ця спеціальність ще має бути відкрита у вищих навчальних закладах, такі фахівці мають бути підготовлені. Потреба в Україні у таких фахівцях обчислюється приблизно до 3 тис. осіб. Це можна зробити в межах дев’яти місяців, провести підготовку, розробити і ухвалити відповідне законодавство, а далі – справа держави.

– У 2016-му році петиція стосовно легалізації короткоствольної нарізної зброї на сайті Президента України набрала понад 25 тисяч підписів. На Вашу думку, чи потрібно в Україні легалізувати нарізну зброю (пістолети, револьвери)?

– Я наполягаю на тому, щоб якомога швидше було ухвалено закон про зброю, закон про самооборону, закон про територіальну оборону. Для того, щоб зброя була легалізована, зареєстрована, щоб вона зберігалась в спеціальних місцях, щоб люди, які нею володіють, проходили періодично підготовку, відстріл і т.д. Таких людей треба залучати до громадського контролю, патрулювання вулиць, до участі в територіальній обороні, до участі у навчаннях військ територіальної оборони, національної гвардії, Збройних сил України. Завжди наводжу такий приклад: уявіть, що ви йдете по вулиці і бачите табличку «Обережно, у дворі злий собака», а тим часом на інших воротах табличка «Обережно, у власника є зброя». Отоді була б відповідальність і на людині, яка володіє зброєю, і на тому, хто хоче вдертися на територію приватної власності чи щось поцупити.

– Що побажаєте читачам «Макарівських вістей»?

– Побажаю родинного спокою, благополуччя. Йде Різдво, Новий рік – всім затишку родинного, Господнього благословення в ці різдвяні дні. Бо це ж «Від Романа до Йордана» в Україні суцільний Рамадан. Святкуйте! І поки зима – трохи відпочиньте.

Спілкувався Максим КРАВЧЕНЯ.

Tags: ,

Залишити відповідь