Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

ГОЛОДОМОР – ОДНА З НАЙСТРАШНІШИХ СТОРІНОК ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ


За підрахунками дослідників, в Україні, на початку 1933 року щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини – 1 тис., щохвилини – 17. Середня тривалість життя українців у 1933 р. в чоловіків становила 7,3 року, а в жінок – 10,9 року.

24 листопада в усіх куточках нашої України, зокрема й у селі Фасова, відбулися поминальні панахиди жертвам Голодомору, різні тематичні заходи, присвячені цій трагічній події в історії нашого народу. Сьогодні вкотре треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам’ятність породжує бездуховність, котра, наче ракова пухлина, роз’їдає тіло й душу нації – перекреслює її історію, паплюжить традиції і руйнує соціокультурну самобутність народу.

1932–1933 рр. – найстрашніший і найчорніший період в історії України. Помирали на всеплодючих чорноземах шанованої світом житниці, просто неба, на шляхах, у холодних хатах і на лавах. Той, хто хотів орати, засівати ниви, ставав «ворогом народу». Україна стала землею вдів і вдівців, сиріт і безпритульних, малолітніх старців і бездомних старих. Обривався вічний живий ланцюг поколінь. Народові звдали удару, якого він ще не знав.

Багато втрачено з часом, але ми не запізнились остаточно, бо є ще живі свідки голоду в Україні. Є діти, внуки і правнуки тих, хто пережив страшні події, розповів своїм рідним і відійшов уже у Вічність. У нашому селі, Фасовій залишилися люди, які бачили на
власні очі страшні жахіття голодомору. Вони не вмерли з голоду, Господь Бог залишив їх живими, щоб розповіли прийдешнім поколінням, які страждання випали на долю нашого народу, і щоб ніколи таке не повторилось, їхні свідчення – безцінні.

За словами очевидців, зокрема жительки с. Фасової Марії Василівни Марченко: «У 1931–1933 роках у селі відбувалися такі події, які неможливо не згадати. Як відомо, Сталін зобов’язав місцеву владу на селі організовувати колгоспи, хто не бажав вступати у колгосп, у того забирали все майно, сім’ї висилали до Сибіру. Так, у селі були розкуркулені понад 20 сімей, це були не тільки місцеві куркулі, але й більш заможні сім’ї селян (Марченки, Вовченки, Нагорні, Стороженки, Юрченки, Якименки та інші). Крім того, село було обкладене великими податками. Більшість односельчан не мали змоги платити такий податок, тому представники «спецкомісій» ходили по домівках і забирали все із осель фасівчан та відправляли до районного волоського комітету (зерно, птицю, тварини, одяг, постіль та інше майно). Із-за розкуркулення та збору понадмірного податку розпочався у нашому селі голод і особливо він проявився у неурожайні 1932–1933 роки. У селі люди помирали щодня по 18–20 осіб. Лише по одній вулиці, де ми проживали, померло 52 особи, зокрема і цілими сім’ями. Серед них: Яків Кривенко, його дружина Марина та їх троє дітей; Семен Красюк та його троє дітей (Марина, Горпина, Катерина), а його жінка збожеволіла… та багато інших. Найстрашнішим було те, що тіла померлих людей тижнями лежали, іх не було кому хоронити. Були випадки, коли заради виживання односельці доходили до людоїдства. У Фасовій гинули невинні люди тоді, коли у районній волості було зерно».

Змалку пам’ятаю слова матері, Ольги Павлівни Гудзеватої, про «велику голодовку» в Україні. Мати фасівчанка, народилася у 1925 році у багатодітній сім’ї. «Люди хліба не мали, їли лободу, – переповідала вона дітям, наче страшну казку. – У кого з осені залишалися висівки, комбікорми, що їх дають поросятам, тим і годувалися. У батьків трохи картоплі було й вівса – усе це мололи або товкли, варили і їли. Збирали мерзлу картоплю, смажили «картопляники». Залишившись зовсім без хліба, селяни їли мишей, щурів та горобців, кісткову муку і кору дерев. У багатьох сім’ях з голоду помирали діти та дорослі люди. У нашій родині померло двоє малих дітей, а мені вдалося вижити».

Особливо трагічною була доля селянських дітей, котрим випало відчути на собі пекло Голодомору. Весна 1933 р., білим цвітом цвіли вишні, яблуні, були погожі весняні теплі дні, але сільські діти не бігали, не гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик. Рятуючи дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста Києва і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Із спогадів очевидця голодомору, нашого односельця Федора Якименка дізнаємось: «Із запасів було з’їдене все. Селяни декілька разів пересапали-перекопали минулорічне картопляне поле, добуваючи таким чином мерзлі, гнилі бульби, з яких після відстою видушували крохмаль, додаючи молоді жолуді і пекли щось подібне до млинців, які називали жолудяниками. Дехто копав і варив дикі бурячки, домішував до них полову або відходи після обробки проса і пік хліб. Дітвора вечорами забиралася на хліви, де лелеки звили свої гнізда, що так кишіли горобцями. Хлоп’ята забирали яйця та й самих горобців, що не встигли втекти. Ось тоді варився суп з диких бурячків, у якому плавало 10–30 грамів гороб’ячого м’яса, а з яєць готували пряженю. Моторошно було в селі. По дорогах лежали голодні опухлі люди, блукали здичавілі коростяві коні. Більшість осель пазаростали бур’янами аж до вікон. Великі зелені мухи носилися роями, чуючи трупні запахи. У селі було немало осель, в котрих вимирали всі члени сім’ї, і хоронити їх було нікому. Тоді сусіди, що ще були живі, забивали вікна і двері дошками, чекаючи поки місцева влада захоронить покійників. Рятуючись від голоду, ряд односельців покидали рідні домівки і виїхали в інші місця, де не було такого голоду. А в нас тим часом голод прогресував. Доходило навіть до людоїдства».

Про страшні події голодомору згадував переселенець з Чорнобиля, Василь Курандо: «Була весна 33-го. В повному розквіті, з солов’ями, лелеками вечірніми «концертами» жаб. Але люди не помічали тієї краси,бо були голодні і через те, стурбовані, злі, похмурі. Мені пішов сімнадцятий рік. У нас од зими залишалося трохи картоплі і проса, а хліба – ні грама. Кожного дня – ріденький супчик, посьорбаєш його з вовчим апетитом, а через годину-дві знову їсти хочеться. Страшне безхліб’я. Весь день думаєш про кусень насущного, а вночі сняться буханці, пироги, вареники у сметані. Вранці встанеш і почуваєш, що ноги якісь не твої: ниють, тремтять. Помітила мама, що в нас почали ноги пухнути, позичила десь грошей і веліла їхати у Київ по хліб. Зайшовши до тітки в місті, пішли ми з нею до магазину, де продавали комерційний хліб (двокілограмова буханка, розрізана навпіл, – 1 карбованець 20 копійок). Черга була довжелезна, але просувалася швидко. За другим кілограмом знову займали чергу… І так аж до обіду простояли ми в ній, але купили 12 кілограмів хліба. Зібралися йти додому (до тітки), як трапилася трагічна пригода: сільський дід, поки стояв у черзі, то з’їв один кілограм хліба, а другий не доїв – упав, тут же мертвий, затиснувши у здерев’янілій руці дорогоцінний жаданий кусень… Страшно і боляче було дивитися на таке. Діда забрали кудись ховати, а ми з тіткою пішли до неї. І тут на її вулиці (Тургенєвській) помітив, що на тротуарі лежать люди. Як виявилося, то була сім’я – батько, мати і син, пухлі, жовті, з закритими очима, лежали напроти пекарні, що знаходилася за загартованими вікнами у підвалі. Звідти линув приємний духмяний запах свіжовипеченого хліба. Конаючі на останній грані смерті, то відкривають, то закривають роти, немов риби, викинуті з води на берег, хапаючи життєдайне повітря. Від страху і жалю піднялося в мене волосся на голові, а по спині побігли холодні мурашки. Дивлюся і не можу стримати сліз. А хлібний дух виривався з вікна, і нещасним мученикам легше було вмирати, чуючи такий бажаний і недосяжний запах святого хліба. Хто знає, що їм ввижалося, а мені здавалося, що перебуваю у жахливому сні. На все життя запам’яталася мені голодна весна 33-го. З тих пір не можу спокійно проходити мимо кинутого кимось шматка хліба. Для мене не підняти хліб – то великий гріх, злочин перед совістю. Тому завжди нахиляюся, загортаю в папірець і вдома віддаю курям чи собаці. Пригадую і мамину науку. Колись школярем другого класу, обідаючи, впустив кусень хліба. Діставати не став, а простягнув руку за іншим шматком, та мама зупинила. Наказала, щоб підняв поцілував і з’їв. Хліб – дар Божий: розкидатися ним – великий гріх!».

Голодомор був спланованим, жорстоким народовбивством – фізичним винищенням основи української нації, яка не годилася в «будівничі комунізму». На цю обставину звернула увагу і незалежна Міжнародна комісія з розслідування голоду на Україні 1932–1933 років, яка в підсумковому звіті 1990 року зазначила: «Українські селяни, заможні й значно більш індивідуалістичні, ніж решта населення, погано вписувалися в класичну схему пролетаризації, пов’язаної з індустріалізацією та урбанізацією, як основою, необхідною для побудови нового суспільства через диктатуру пролетаріату». Комісія констатувала, що «немає або є мало фактів про те, що території з російською більшістю потерпали від голоду. Вражає, що Білорусія, яка межує з Україною і має дуже схожі загальні умови, уникла голоду. У нас немає пояснення, чому території з російським населенням уникли голоду».

Міжнародна комісія аналізувала офіційні дані переписів населення СРСР до і після Голодомору (1926 і 1939 роки) і зробила висновок: «Україна втратила понад З млн свого населення, і ще щонайменше З млн – це втрати в національному прирості населення». Коли українців стало менше майже на 10 %, «у той самий час у тих самих умовах сусідні республіки одержали приріст населення: Росія – біля 28 %, Білорусія – понад 11 %». Комісія зазначила, зокрема, що радянська влада добровільно використовувала голод для успіху своєї політики денаціоналізації.

У Київському обласному томі «Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні», як у краплинці води, відбилось усе, що творилось на нашій українській землі 85 років тому. Адже створена в лютому 1932 року, Київська область була найбільшою на той час за територією в Україні. Вона займала майже чверть її земельної площі, тут проживало 8 мільйонів осіб. І хоч Київ не був столицею України, а лише обласним центром Київщини, він мав величезне історичне, геополітичне, економічне та культурне значення для республіки. Чи не тому саме Київщина була під особливо пильним поглядом і Кремля, і тодішньої столиці України – Харкова?

Урожай 1932 року на Київщині не був щедрим, але його цілком вистачило б і на виконання зобов’язань перед державою, і на утримання худоби, і на прожиття хліборобським родинам. Новостворена область мала достатню кількість хліба та інших продуктів, щоб не допустити жодних втрат серед населення від голоду. Але партійне керівництво СРСР щодо України мало свої розрахунки. Навіть порівняно з більш урожайними роками план хлібозаготівель був значно збільшений. Згідно з постановою РНК Союзу РСР від 2 серпня 1932 року Україна повинна була здати 100 млн пудів – майже половину всіх заготівель по СРСР.

До тих, хто чинив хоч найменший спротив або висловив сумнів у реальності доведених планів, влада застосовувала випробуваний комуністами метод впливу – репресії. За свідченями архівних документів на 6 грудня 1932 року було заарештовано 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь, 140 рахівників, 140 бригадирів, 265 завгоспів та 195 інших осіб. На Київщині за нездачу хліба за неповними даними було засуджено понад 6 тисяч керівників вищої і середньої ланки новостворених колгоспів.

Оскільки точного обліку померлих у роки Голодомору не велось, а навіть наявні документи згодом старанно знищувались, у ході створення «Книги пам’яті» пошукові групи в районах, зокрема Макарівському і містах Київської області зафіксували вірогідну цифру втрат. Найменша становить близько 284 тисяч, а найбільша – півмільйона жителів Київщини – жертв мільйоннопроклятого 1933 року.

Архівних підтверджень кількості померлих від голоду по селу Фасова немає, очевидці ж називають сотні померлих. Зокрема, один з найстаріших жителів Фасової Федір Степанович Якименко, 1920 р. н., свідчив, що у свої 13 років бачив, як навесні і на початку літа звозилось на поховання до 20 трупів, а всього за його підрахунками померло від голоду понад 900 душ.

Мартиролог жителів села Фасова – жертв Голодомору 1932–1933 років був укладений за свідченнями очевидців – Б.М. Гудзеватого, 1924 р.н.; П.Т. Литвин, Ф.С. Якименка, 1920 р.н., записаний у 2006 році Тамарою Іванівною Кирпач, вчителем історії Фасівської ЗОШ І-ІІ ст. Гортаючи сторінки історії голодомору на Україні, усвідомлюємо, як важко загоюються рани на серці в людей, які стали свідками цього геноциду проти українського народу. Тож, нехай у нашому житті і прийдешніх поколінь ніколи такі трагедії не повторюються.

Міжнародний симпозіум «Голодомор 1932-1933 років в Україні», що відбувся 7 вересня 1990 року в Києві, ухвалив підсумковий документ, у якому голод в Україні кваліфікується як геноцид українського народу. Нині цей факт визнали десятки країн світу. Указом Президента України В.А. Ющенка від 24.11.2007 року «Про оголошення в Україні 2008 року Роком пом’яті жертв Голодомору» було передбачено великий комплекс заходів для вшанування пам’яті знищених голодом українців.

За ініціативи сільської громади у листопаді 2007 року в центрі села Фасової відкрито пам’ятний знак жертвам Голодомору та політичних репресій. Він являє собою чорний гранітний хрест висотою 2 м, ширина 60 см., на якому зображений Ісус Христос, колоски та квіти. Саме тут щороку проходять щороку поминальні панахиди за участю представників місцевої влади, настоятеля Свято-Миколаївського храму, Архімандрита Кирила (Білан) та громади села.

«Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні» по Київській області, створеної великим колективом істориків, літераторів, краєзнавців, представників різних політичних і громадських організацій, державних службовців різних рівнів, – усіма, кому не байдужа наша трагічна і героїчна історія, стала духовною опорою нації в її незворотному поступі до Правди, Справедливості й Добра. Голодомор – це не лише найбільша гуманітарна катастрофа в історії людства, а й незагоєна рана вітчизняної історії.

Гадаю, життя має керуватися любов’ю, а не жорстокістю та ненавистю. Проте, на душі щем, а на очах – сльози. Прикро і боляче за наш народ, що пережив не лише демографічний, а й національний удар. Ми не повинні дозволити нехтувати душами тих, хто загинув голодною смертю. Наша родина вірить, молиться, пам’ятає і завжди в цей день запалює свічу – свічу скорботи, молиться про спокій жертв Голодомору.

Надія БАБЕНКО,
кандидат педагогічних наук,
село Фасова.

Tags: , , ,

Залишити відповідь