Андрій ОЧЕРЕТЮК: «Я добився своєї мети, яку собі ставив – піднятися більше 5 тис метрів над рівнем моря…»

0

– Пане, Андрію, розкажіть, що Вас спонукає займатись спортом? Як давно та якими видами спорту Ви займаєтесь?
– Самим першим видом спорту, яким я почав займатись більш-менш серйозно, був футбол в 2008 році, коли був створений ФК «Макарів». Була тоді молодіжна команда, яку тренував Микола Костенко. Ця команда проіснувала не дуже довго, але дала великий поштовх до розвитку футболу в Макарові. Тоді ж згуртувався колектив, який зараз є основою команди СК «Юніор». Тобто, футболом займаюсь вже 10 років. Для футболіста, розпочинати займатись з 18 років вже трохи запізно (сміється). Наразі, велику частину мого спортивного життя займає хокей, яким я почав займатись чотири роки тому. Також, я є ініціатором і співзасновником ХК «Макарів», а також співзасновником СК «Юніор».

– Розкажіть про захоплення хокеєм. Чому вирішили займатися ним? Як потрапили і чому продовжуєте грати в хокей?
– Дуже подобається хокей, оскільки це силовий вид спорту та такий вид спорту, який не дає ні на хвилинку розслабитись під час гри. Тобто, під час гри ти постійно напружений. Також це командна гра. Взагалі в Макарові є команда, яка тренується доволі давно. Це любителі цієї гри, котрі згуртувалися та почали їздити в Київ на тренування. До цієї команди мене залучив Олег Лисенко, який був першим моїм наставником. І до цього часу ми є членами цього колективу.

– На Вашу думку, що потрібно для розвитку хокею на Макарівщині? Чи є в Макарові для цього підґрунтя?
– Раніше люди займались на власному ентузіазмі – грали на відкритих майданчиках, на озерах, на річках. А чотири роки тому силами приватних підприємців, таких як Юрій Легенький, Олександр Іващенко та Сергій Завалідров був створений (придбаний) за їхні власні кошти хокейний майданчик та встановлений на стадіоні імені М.Х. Бруквенка. За нинішньої каденції депутатів селищної ради постелено асфальтне покриття, що покращило умови для гри. Хокей – це дорогий вид спорту, вартість самої екіпіровки, вартість самих тренувань, особливо влітку – тренування в спортивних комплексах, це затратна частина. Взимку тренування проходять на хокейному майданчику, якщо це дозволяють погодні умови.

– Розкажіть, в яку суму обійдеться зібрати та одягти для гри в хокей бажаючого чи новачка?
– Хокейна екіпіровка, як і в будь-якому іншому виді спорту, ділиться на початкову і більш професійну. Початкова екіпіровка – від ковзанів до шолома і ключки, коштує від п’яти тис грн, а вже більш професійно укомплектувати гравця це вже 1–2 тис дол.

– Чи плануєте залучати спонсорів? Чи працюєте з молоддю?
– На даний момент тренуємось раз у тиждень на спортивному майданчику «Атек» (м. Київ), за власні кошти покриваєм затрати на тренування. Велику фінансову підтримку надає Юрій Легенький, який допомагає тренувальному процесу. На жаль, домовленостей з місцевими органами влади та іншими місцевими підприємствами стосовно підтримки команди в районі немає. Але є певні задумки.

– Чи звертались за допомогою до влади?
– Звертались до Макарівської селищної ради. Наше перше звернення було стосовно асфальтування хокейного майданчика два роки тому, тоді ж це було реалізовано. Це обійшлось приблизно в 200 тис. грн. Були й інші звернення, але поки до конкретних речей діло не дійшло. Що ж стосується районної влади, то на жаль, жодного разу не було зустрічі з представниками відділу у справах сім’ї, молоді та спорту. Тобто, команда розвивається виключно своїми силами.

– Чи плануєте популяризувати хокей для молоді? Як саме і де можна дізнатись про хокейний клуб в Макарові?
– На даний момент немає ні web-сторінки, ні інформаційного порталу хокейного клубу. Люди, які бажають дізнатися про клуб, можуть звернутися до хокеїстів. Всі знають про ХК «Макарів», оскільки це вузьке коло людей і всі знають хто цим займається в нашому селищі. Що ж стосується популяризації хокею, то ми це робимо в сезон, коли проходять ігри та турніри. Також є задумки вже цього року провести турнір у Макарові, на який запросити команди, з якими тренуємось. Це команди з Києва, Житомира, Білогородки. До речі, разом з командою з Білогородки ми створили один колектив та грали на різних турнірах, де займали призові місця. Було б цікаво зробити чемпіонат Макарівського району, але поки важко сказати, скільки колективів ми можемо зібрати.

– Андрію, Ви сказали, що є одним з співзасновників СК «Юніор». Розкажіть про це. Це муніципальний клуб, який підтримується селищною радою?
– СК «Юніор» був створений у 2016 році молодою командою. Основоположником ідеї були: Вадим Токар – Макарівський селищний голова, Олександр Богдюк та я. Олександр Богдюк наразі займає посаду голови СК «Юніор», а я являюсь заступником голови спортивного клубу. Що ж стосується діяльності СК «Юніор», то на разі він налічує чотири секції: бокс, футбол, художня гімнастика та шахи-шахмати. Діяльність спортивного клубу підтримується селищною радою. За це ми дуже вдячні. Без підтримки селищної ради, цей клуб був би приречений на виживання….

– В чому саме полягає підтримка?
– Це заробітна плата тренерів, закупівля спортивного інвентарю, закупівля обладнання для підтримки в належному стані стадіону, поїздки (на змагання, ігри тощо). В користуванні СК «Юніор» знаходиться стадіон імені М.Х. Бруквенка, утримується він також за рахунок коштів, які виділила селищна рада.

– Наскільки нам відомо, підтримку СК «Юніор» надає депутат обласної ради. В чому вона полягає?
– Так, Давід Мартікович Ерікян почав нас підтримувати в 2018 році. Насамперед він підтримує розвиток футболу, так би мовити футбольне крило СК «Юніор». Він надає фінансову підтримку для участі команди на двох спортивних фронтах. Спортивний клуб бере участь в чемпіонаті Київської області з футболу в другій лізі, а також в чемпіонаті Макарівського району з футболу. В чемпіонаті Київської області наш клуб ввійшов до сімки найкращих команд. Що ж до самої підтримки, то це затрати на роз’їзди, харчування, закупівля спортінвентарю. Тобто, все те, що ми вважаємо за потрібне для функціонування футбольної команди. Перед цим ми звертаємось з проханням до нього і він затверджує ці потрібні для нас статті витрат.

– Андрію, нещодавно Ви брали участь в спортивних змаганнях «Race Nation». Розкажіть, що це за змагання?
– Так. Віднедавна я активно розпочав займатися, доволі на високому рівні, таким молодим видом спорту, як забіги з перешкодами. В Україні забіг з перешкодами представлений таким доволі авторитетним забігом, який зветься «Race Nation» (Гонка Нації). В Україні цей вид спорту представлений з 2015-го року і в 2016–2017 рр Гонка Націй почала набирати обертів у своєму розвитку і переросла просто із такого фанового забігу у більш професійний. Самі забіги з перешкодами – це дистанції від 5 до 40 км. Вони діляться на категорії з різними перешкодами. Це можуть бути водні перешкоди, вагові перешкоди, якийсь вантаж треба перенести, стрибки, руко-ходи, канати тощо. І я Вам скажу, що у організаторів на кожну гонку знаходиться фантазія придумувати все нові і нові перешкоди, і вражати учасників. Вже рівно рік займаюсь забігами з перешкодами. Розпочинав я в категорії «стандарт» (новачки). Тобто, в гонці нації забіги діляться на категорії по відстані, а вже самі перегони діляться на категорії «Стандарт» та «Еліта». Еліта – це професійні спортсмени.

– Нещодавно Ви зайняли друге місце в таких перегонах. Як це відбувалось?
– Так. Гонка націй в Україні проводиться в різних містах. У цьому році це були Буковель, Харків, Київ, Львів, Одеса та Дніпро. Брав участь в Києві у травні, в Одесі – серпень, вересень – Львів, і завершальна гонка сезону була 20 жовтня в столиці України. В Києві у травневій гонці я зайняв четверту сходинку, в Одесі у забігу на 12 км був 23-ім, у Львові на дистанції 5 км зайняв шосту сходинку і в Києві, нарешті, дійшов до своєї мети, це забіг на 5 км/20 перешкод – був другим.

– Чи плануєте брати участь в гонці націй закордоном?
– Так. У 2019-му році я планую прийняти участь в змаганнях за межами України, такі як: «Бізон Рейс» (Білорусь), «Спартан Рейс» (Польща). І саме головне, мета, до якої я готуюся, – участь в чемпіонаті Європи, який відбудеться в Польщі, м. Гдиня, в червні.

– Крім активного спортивного життя, Ви ще й займаєтесь активним відпочинком, а саме туристичними походами в гори. Розкажіть про це.
– Три роки тому, я вперше пішов в гори і відразу закохався в них. Тому, що в горах ти від’єднуєшся від буденності, навіть, якщо ти йдеш не один по певному маршруту – ти залишаєшся наодинці з собою, відключаєшся від усіх проблем. Починаєш задумуватись над своїм життям, над своїми вчинками, над тим, які речі важливі, а які ні. Гори – вони закохують, хто не пробував – тому раджу.

– Скільки походів у Вас «за спиною» і де саме ходите?
– 99 % моїх походів – Карпати, на жаль, у Крим я не встиг сходити. В Карпати я вже ходив 16 разів, походи тривалістю від 3 до 8 діб. На найвищій точці України горі Говерла був шість разів. Також ми робили й тематичні походи – відвідували 2000-ки України (2 тис. м над рівнем моря – ред.), мета відвідати ці гори, навіть якщо вони лежать не на одному маршруті. Останній мій похід був у гори Грузії. Це експедиція, не схожа на звичайний похід, який ми зазвичай самі влаштовуємо в Карпати. Експедиція в Грузію ділилась на дві частини. Це був більш технічний альпінізм в гірському масиві Чаухи, де ми працювали на технічно складних маршрутах. Працювали по спортивному альпінізму, більше ніж по туризму. І закривали ми сезон, і взагалі експедицію в Грузію походом на вершину гори Казбек, висота якої 5033 м. Це друга по висоті гора в Грузії після Шхари.

– Наскільки відомо, не всі витримують фізичні навантаження під час підйому на вершину. Також потрібно проходити поступову адаптацію. Чи були з цим проблеми у Вас?
– Взагалі, в першій частині експедиції ми жили на висоті 2500 метрів – базовий табір. В нас була доволі добра акліматизація. Висотної хвороби ми не відчували взагалі. Вона настає, коли ти набираєш висоту, і за рахунок нестачі кисню у повітрі починається кисневе голодування в організмі людини. Це супроводжується головним болем, слабкістю, нудотою. Кожен організм реагує по-своєму. Тож ми піднімалися на висоту 3800 метрів, все було добре. Кілька чоловік відчували незначну слабкість. Команда була готова до підйому на вершину гори Казбек. І на 10-ий день нашої експедиції ми почали підйом на вершину. Був перехід з 2000 до 3800 метрів за один день, там розбили табір і на цій висоті ми проводили знову акліматизаційні виходи.

– Чи знадобилось Вам спеціальне обладнання, спорядження альпіністів тощо?
– Так. Це високі гори, де постійні йдуть та лежать сніги, тобто з Казбеку ніколи не сходить сніг, і щоб підійти до вершини гори, треба пройти льодовик Гергеті, а для цього потрібно мати відповідне спорядження: висотні черевики, кішки льодові, це система страхування, каска, льодоруби, мотузка, карабіни, спускові та підйомні пристрої. І от коли ми стартували з висоти 3800 метрів о першій годині ночі, то за день до цього виходили на акліматизацію. По маршруту пройшли тільки дві тріщини на льодовику Гергеті, а це тріщини від 2 і більше метрів шириною і глибину цих тріщин інколи навіть неможливо побачити. Проходячи ці тріщини, ми були між собою зв’язані і о 2 годині ночі вийшли на штурм самої вершини. Також, хочу зазначити, що льодовик постійно рухається, він не є стабільним і через це маршрут постійно змінюється. Через це деякі групи часто блукають, так і наша група трішки заблукала. За ніч до цього з нього зійшов сніг і ми на своєму шляху зустріли не дві, а більше 40 тріщин, в які можна реально потрапити і не вибратись вже з них. На висоті 4200 метрів з 12-ти членів нашої групи, четверо чоловік вирішило не йти далі, а повернутись назад. Всі інші вісім чоловік штурмували вершину. І от вже при самій вершині відчувалась втома організму, 5 чоловік з групи відчували слабкість і їх почала накривати висотна хвороба. Це страшенний головний біль, який не дає тобі думати про красу, яку ти бачиш навколо, ти думаєш лише про те, як зробити кожен наступний крок. І з кожним кроком вгору все важче і важче рухатись. Але все ж таки, я добився своєї мети, яку собі ставив – піднятися більше 5 тис. метрів над рівнем моря. Що ж до самого підняття, то ми вирушили на вершину о другій годині ночі, а піднялись на вершину о 8.30. По дорозі зустрічали багато груп, котрі повертались, так і не піднявшись на вершину. На підйом впливали і складні погодні умови. Але наша група з 8 чоловік дісталася вершини і благополучно спустилася вниз.

– Чи плануєте Ви підкорювати інші вершини? Наприклад, вершину Ельбрус?
– Завершуючи розповідь про Грузію, скажу, що коли ми були на гірському масиві Чаухи, виявилось, що в нас є можливість закрити третій розряд дорослих по альпінізму. Закривали ми його складною горою Піросмані, точніше це був підхід до закриття розряду, а сам розряд закрили, підкоривши гору Казбек. І взагалі, коли досягаєш якихось певних висот у спорті, а саме в альпінізмі – це дає новий поштовх до розвитку і ти ставиш перед собою нові цілі, більш складні технічно, складні по висоті. І звісно хотілося б зайти на вершину гори Ельбрус! Але на жаль вона знаходиться в Росії. Тому на даний момент, я собі принципово не дозволяю цього. Є також гора Монблан, складна вершина у Франції на кордоні з Італією. Хотілося б і там побувати.

Спілкувався Максим Кравченя.

Додати коментар