Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Втрачені листи невільників з минулого: на Макарівщині селянам повертають загублені листи воєнних років


Близько 13,5 млн робітників із 26 країн Європи в роки Другої світової війни примусово працювали в Третьому райху. З-поміж них близько 2,4 млн були вивезені з території України. Остарбайтери – це перший і єдиний соціум війни 1941– 1945 років, який вдалося повернути сучасникам. Головним джерелом знань про долю невільників є їхні власні розповіді та листи з минулого.

Участі України в Другій світовій війні присвячена величезна кількість як документальної, так і публіцистичної літератури. На жаль, тривалий час темі примусової праці наших співвітчизників у Німеччині не надавали важливого значення. Воно не перебувало в центрі дискусій радянського суспільства. І це зрозуміло, адже трагічна доля мільйонів невільників з України, які не з власної волі працювали на ворога, не вписувалася в загальну концепцію «всенародної боротьби проти нацизму у Великій Вітчизняній війні». Більш того, у повоєнному суспільстві колишні примусові робітники вважалися мало не зрадниками.

І тільки напередодні святкування 60-річчя Перемоги Київське регіональне відділення Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення» уклало угоду з німецьким федеральним фондом «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» щодо реалізації гуманітарної програми «Підтримка колишніх жертв націонал-соціалізму». Читаючи втрачені листи воєнних років, слухаючи спогади остарбайтерів, зокрема і мого батька, жителя села Фасової – Бориса Микитовича Гудзеватого, спілкуючись з іншими членами родин невільників, можна повністю відновити цю трагічну сторінку історії війни. Зібрана інформація дає можливість дізнавалася, де був вербувальний пункт, про набір робочої сили та відправку молоді в товарняках, про їхню рабську працю і ставлення до них німців, про оплату праці та ін.

Тобто, тему використання примусової праці в Третьому райху можливо вивчити не тільки з академічної літератури, а з живого джерела народної пам’яті. Це історія покоління, народженого в 20-х роках минулого століття. Голодомор, який прокотився Україною в 1930-х роках, забрав у них дитинство, а війна 1941–1945 рр. забрала юність і частково молодість. Але вони не стали жорстокими, не втратили віру в людяність, можливо, гостріше стали відчувати саме життя і цінувати його більше, ніж інші. 10 листопада у клубі села Фасова зібралося багато односельців на театралізоване дійство, присвячене 75-річниці визволення нашого села від німецько-фашистських загарбників, а найголовніше – отримати листи своїх рідних, які працювали в роки війни у Німеччині. В цей день було вручено понад 20 листів, які отримали 13 родин. У багатьох присутніх виступили сльози на очах, коли їм краєзнавець – Віталій Гедз вручав листи від батька чи матері, дідуся чи бабусі, інших членів родини.

Правдами і неправдами забирали молодих людей на примусові роботи до «квітучої Німеччини», як називала її нацистська пропаганда. «Новий порядок», який несли гітлерівці із Європи нашому народу, нічим не відрізнявся від сталінських репресій. А масовий примусовий набір населення можна порівняти з більшовицькими депортаціями на примусові роботи до Сибіру.

У своєму листі згадує Борис Микитович Гудзеватий, мій батько:

«Молодь нашого села ховалася від німців та місцевих поліцаїв зразу на горищі та у погребі, потім у лісі, щоб якнайдовше відтягнути час від’їзду до Німеччини. Були випадки, коли деякі молоді люди втікали з вербувального пункту. Комусь щастило втекти, а багатьох наздоганяла німецька куля або своїх поліцаїв. Коли нас перевозили, то у вагоні двері були просто закриті на защіпки. І тут ми почули автоматні черги, що їх давали німці з тамбурів кожного вагона. Як з’ясувалось, в кожному вагоні були прорізані ножами дірки проти засувів і, відчинивши двері, бранці почали вистрибувати з вагонів на ходу, а охорона «поливала» їх автоматними чергами.

Прорізано було і в нашому вагоні, та не знайшлось відчайдуха, який би виплигнув під кулі. Після цього двері в усіх вагонах були закручені катанкою так, що з середини відчинить двері уже було неможливо. Умови перевезення робітників до Німеччини були жахливими. Перевозили нас у вагонах для худоби. Кількість людей, загнаних до одного вагона, була такою, що вистачало місця лише для сидіння. На підлогу, в кращому випадку, кидали оберемки соломи».

З розповіді Олени Опанасівни Гудзеватої дізнаюсь, що її мама – підневільниця Ольга Опанасівна Борейко – ще при житті розповідала: «Влітку 1942 року мені принесли до хати повістку, що я повинна прийти до сільської управи на вказане число з речами для поїздки на роботу в Німеччину. З собою взяти робочий одяг, кріпке взуття, домашній посуд, пляшку для води, одіяло та харчів на три дні. У повістці вказувалось, що явка має бути обов’язковою, бо в іншому разі заберуть батьків. Коли я прийшла, то нас зібрали, посадили на підводи з поліцаями і повезли на Київ. В Києві згрузили на плацу біля вокзалу. Там було багато молоді. Нас охороняли. Їли кожен своє. В Києві ми були три дні. Погрузили нас в товарні вагони і повезли до Німеччини. Ніхто нас не годував. У кого була їжа, той те їв. Дівчата між собою ділились домашньою їжею».

Перша зупинка потягів з невільниками була у Польщі, де їх водили в лазні, а одяг в цей час дезинфікували. На таких станціях проводили і облік робочої сили – на людей одягали номери, іноді номери просто тримали в руках і фотографували для облікових карток. Сьогодні велика кількість таких облікових карток з фотографіями, на яких люди тримають номери, зберігається в українських архівах і в остарбайтерів.

На території самої Німеччини поїзди зупинялись на кожній зупинці, де сходили люди, і їх забирали на промислові підприємства (фабрики і заводи) або у приватний сектор до хазяїв-бауерів. Це були справжні торги, як на невільничих ринках. Німці ходили, оглядали людей, мацали м’язи, відбирали тих, хто їм сподобався. Мій батько згадував при житті, а деяка інформація була і в загублених листах підневільника:

«Я попав працювати на «Середньонімецький завод двигунів Тауха», що біля міста Ляйпціга за два кілометри. Проживав у таборі № 5, який знаходився по вулиці Зеєштрассе. Територія, де ми розташувалися, огороджувалась дерев’яним парканом висотою два метри, зверху колючий дріт у три ряди, охоронялась наглядачами та собаками. На території було п’ять жилих бараків: два для жінок, два для чоловіків, у п’ятому жили наші керівники, перекладачі та інші. Біля бараків була ще і їдальня, де варили їжу і видавали нам в чергу. Окремо стояв дім, де жили комендант, поліція та охорона. Була також будівля – вбиральня, де ми могли митися, прати білизну. Проживали ми у кімнатах по 20 осіб, спали на двохярусних дерев’яних нарах. Матраци були із мішковини, набиті стружкою, в кожного була подушка і одна старенька ковдра. Холод і недостатнє опалення, постійна темрява в бараках пригнічували нас ще більше. Ми були молоді і нам завжди хотілося їсти.

Годували нас тричі на день майже однією і тією ж самою «стравою» – суп із брукви та двісті грамів хліба із суржику, чай. Ми хронічно були голодними, і це змушувало нас красти все, що можна було вкрасти хоч на якусь поживу, часто ризикуючи при цьому життям. Недалеко від дороги до бараків стояли німецькі зенітки, а біля них – два кагати з картоплею. Ми з товаришем Іваном вирішили набрати картоплі. Справа була дуже ризикована, бо недалеко від кагатів ходили німецькі вартові – звичайно, з автоматами. Світло було тільки синє, його зверху не видно було. Ми по-пластунськи підповзли до кагату, відгребли, як змогли, мерзлу землю й солому і набрали картоплі. Якби нас помітили вартові, то автоматна черга скосила б миттю. Але ж так хотілося їсти, що ми, не роздумуючи, ризикували своїм життям. Коли поверталися до бараку, нас помітив поліцай. Кричав: «Хальт!» і стріляв. Ми швидко кинули торби з картоплею під вагони і миттю опинилися в бараці, лягли, скинувши з себе верхній одяг. Поліцаї ходили по бараках, але нас не впізнали. Тієї-таки ночі, хоча й знали, що там може бути засідка, ми забрали приховану картоплю. Таких випадків було немало. Навесні ми ходили попрацювати на городах, щоб нас погодували: здебільшого скопували невеличкі ділянки. Загалом, рядові німці ставилися до нас добре, співчували нам і потайки давали щось підкріпитися.

У бараках, не давали нам спокою також клопи, які нас заїдали, дезінфекцію хоч і робили кожні дві неділі, але це було не надовго. У таборі був лікар з Києва, але ліків ніяких не було. Він міг зробити тільки перев’язку. На роботу нас водили строєм під наглядом, працювали у три зміни на заводі. Мене чомусь відразу поставили учнем до німця-токаря, який працював на верстаті-напівавтоматі. Німець назвався Жоржем, він був доброю людиною. Відразу навчив мене, як зробили так, щоб «вибило» електричний струм: тоді потрібно було шукати електрика, щоб увімкнувся верстат, а тим часом можна було трохи перепочити.»

Мій батько був людиною спостережливою за натурою, багато читав і, перебуваючи в Німеччині, зрозумів: гітлеризм і сталінізм мало чим відрізнялися один від одного. Там і там – партійні збори, гасла; у СРСР – піонери, у Німеччині – гітлерюгенд. Усе дуже подібне, тільки «підлива» різна: німці – націонал-соціалісти, а в СРСР – начебто інтернаціонал-соціалісти. У заводських цехах Німеччини – майстер керує і відповідає, у СРСР – начальник цеху. Нацисти носили на лацканах піджаків невеличкий значок круглої форми, на якому кружкома було написано «Націоналсоціаліст», а посередині – нацистський знак. Вищі чини носили коричневу форму з пов’язкою, на якій теж був гітлерівський знак. Отож, як тепер розумію, і перебування у полоні батько використав як своєрідну школу життя, узагальнюючи факти, порівнюючи реалії фашистської Німеччини та передвоєнного Радянського Союзу.

«Пізніше, – розповідав батько, – я працював самостійно за верстатом«ріхтером», вирівнював вали після обробки в термоцеху. Моїм майстром був Петер Ріхтер, а обер-майстром – Паул Айзенграден, їх сім’ї жили в м. Ляйпцігу. Я дружив з дівчиною із сусіднього бараку – Антоніною Іванівною Гавриш, родом з Чернігівської області, Менського району, село Жовтневе. Також в мене був товариш Василь Охріменко з Курської області, село Борисовка. З ним ми працювали на однакових верстатах. Василь зустрічався з Ольгою Долею, яка невдовзі у таборі народила дівчинку. У цеху, де ми працювали, було радіо. І одного разу по радіо повідомили (німецькою мовою, але я все зрозумів!), що під Сталінградом загинуло 40 тисяч німецьких солдат армії Паулюса, його взято в полон. У Німеччині був оголошений триденний траур. Німці притихли, а ми переживали, що буде з нами? Завод у м. Тауха, був військовим і дуже великим, тут виробляли мотори до літаків – Ю-18 та Хвинкель-111. У 1944 році завод бомбардували, розбили деякі цехи. 

У п’ятому цеху, де я працював, повилітали всі вікна. У 1944 році роботи вже було менше і жінок вивозили на роботу у села. А нас возили із табору у місто Ляйпціг на роботу. Там ми складали мотори і пакували їх у ящики для вивозу. У Фасівській школі ми вивчали німецьку мову, вона мені дуже знадобилася. В цеху я допомагав як дівчатам, так і хлопцям зрозуміти, що говорить їм майстер. За роботу нам платили на заводі по 8–10 марок на місяць. Пайка хліба в таборі коштувала 2 марки, його продавали, ми часто купляли хліб, бо постійно хотілося їсти. В цеху можна було виписати робочі черевики на дерев’янках, безкоштовно. Коли ми йшли з роботи у тих черевиках, то стояв такий стукіт, що нас було чутно аж у таборі. Розваг ніяких не було. Один раз нас возили машиною з причепом у місто Ляйпціг на концерт бувших російських емігрантів. На наше прохання вони зіграли нам марш «Тоска по Родине», то ми всі дуже плакали. У кінці 1943 року возили також у Ляйпціг і агітували нас, щоб поступали у РОА (Русская Освободительная Армия) до Власова, але з нас ніхто не погодився. У табір також привозили газету, яку видавала якась «Юкрейн», ми сміялися, коли в газеті нас називали емігрантами».

Остарбайтери (українці, росіяни, білоруси) носили знак «ОSТ» – принизливе тавро. Спочатку знак «ОSТ» був нагрудним і його потрібно було носити на верхньому одязі. З літа 1943 р. «слухняним» робітникам було дозволено носити цю «відзнаку» на рукаві. Траплялося, що за невільниками бігали німецькі діти, кидали в них каміння, бо було нашито знак «ОST» і називали їх «русіш бандит» або ж «русіше швайне» (російські свині).

Багато наших молодих дівчат в Німеччині потрапили працювати у приватний сектор до бауерів. Серед них – Ольга Опанасівна Борейко та Уляна Іванівна Богаченко. Господарі були різні, інколи потрапляли такі, які непогано ставилися до своїх робітників.

«Мене не били, не обзивали,згадує Ольга Борейко – мені відносно повезло. Хоч важко працювала, та хазяї були до мене добрі. Ми їли за одним столом і одну їжу. Я доїла п’ять корів, порала 20 свиней, багато курей, доглядала за дітьми. В полі не працювала, важчу роботу по господарству виконували молоді хлопцінайманці. У неділю разом з господинею їздили на базар продавати сметану, сир, молоко тощо. Плата за роботу остарбайтерів була невисокою. Платив бауер Крисель двадцять марок, але за них майже нічого не можна було купити. На Новий рік господиня давала кофтину чи хустинку, пляшку вина. Платили по роках: малолітнім – менше, кому більше років – тому більше; чоловіки отримували більше ніж жінки. Іноді привозили одяг, з якого ми мали право вибирати щось собі, а також давали спецодяг для роботи, але він був дуже незручним».

Остарбайтерам дозволяли листування з рідними. Листи переглядались цензурним відомством, а тому писати про реальний стан речей у німецькому рабстві було небезпечно. За несприятливий зміст листа остарбайтера могли притягнути до адміністративної відповідальності і навіть заслати до концтабору. Тому писали в них не завжди правдиво, завуальовано, щоб нетравмувати рідних, щоб пропустила цензура, щоб прийшла така очікувана відповідь. Листи остарбайтерів вимпромінюють незвичайно сильну тугу за родиною та свою рідною Україною.

«У 1945 році, коли вже радянські війська були на території Німеччини, то старі німці, які працювали з нами в цеху, кликали мене, – згадував батько, – щоб поговорити (я найкраще знав їхню мову). Вони дуже переживали, що з ними буде, коли прийдуть «руські». Я говорив їм, що вони люди цивільні і їм нічого не буде, а фашисти повинні каятися».

Спогади та листи остарбайтерів дають можливість дослідникові вивчити ще одну трагічну сторінку історії, пережити з її учасниками ті страждання і поневіряння, яких зазнало покоління людей, котрим сьогодні вже за 90. Кожне свідчення, кожна розповідь про власну долю доносить до нас знання про долю цілого народу і є складовою частиною загального історичного тла.

Цю сторінку історії не можна забувати. Ми повинні пам’ятати те, що було до нас. Ми часом вже не замислюємося над тими трагічними подіями в житті нашого народу, те, що він виніс на своїх плечах. Від імені односельців щиро вдячна всім тим людям, хто долучився до такої цінної справи як повернення листів остарбайтерів. В першу чергу, завдячуємо директору Макарівського районного історико-краєзнавчого музею, кандидату історичних наук Віталію Гедзу, телекомпанії «АВІС» (директор Юрій Вареник), редакції газети «Макарівські вісті» (редактор Максим Кравченя), представникам кампанії «Пам’ять Нації», сільському голові Івану Оніщенку та секретарю Олені Рубець, працівникам культури Галині Ушатенко й Тетяні Щербині та ряду іншим. Вкрай важливим для нас сьогодні є зберегти пам’ять про минуле, оскільки свідки тих подій поступово ідуть від нас, забираючи з собою всю правду про війну. Пам’ять – найцінніший скарб. Бо хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього.

Надія БАБЕНКО,
кандидат педагогічних наук,
донька остарбайтера,
с. Фасова.

Tags: , , , , , , , , ,

Залишити відповідь