Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

«…КРАЩЕ Б МЕНІ НІКОЛИ НЕ БАЧИТИ ЦЬОГО …»


Володимир Кирилович МАЛИК (СИЧЕНКО), 1921 р.н., с. Новосілки: 

…Наступив 1932 рік. Було тривожно… З колгоспу майже нічого батько не одержав. Восени ми з матір’ю (мати, я, Мишко) ходили в ліс по жолуді, наносили мішків два чи три. «Для свиней», – казала мати. Вродили буряки, особливо на березі. Була корова.

З колгоспу вивезли все. Спочатку один «план», потім – зустрічний, пізньої осені – другий зустрічний. Активісти і комсомольці ходили по хатах, «трусили» жито, пшеницю, а забирали все – і кукурудзу, і квасолю. Штирями щупали по городах ями з прихованим зерном. Під весну ставало все скрутніше. Пам’ятаю, яка радість була, коли дядя Ваня прислав з Марійської республіки посилку з сухарями. Потім мати пекла млинці з жолудів, змелених батьком у млині, з буряками та висівками. В селі почали мерти люди. Пам’ятаю, як застрелився з голоду молодший брат Максименка Івана, що держав материну сестру Теклю. Пішов до своєї нареченої на Підлісся і в хвіртці пустив собі кулю в лоба.

Ще в пам’яті: на горбі, біля колодязя, сидить Андрій Рябовол (Бужій по-вуличному), великий, міцний, і пальцем просто сонця довбе виразку в пухлій нозі. Пізніше загинув у Севастополі, був матросом.

Та найбільш вразив мене трагічний випадок у сім’ї Рябовола Тимоша, який жив на нашій вулиці Митниківці. Тиміш і Мар’яна були зовсім бідні люди, мали чотири дочки і зятя, сина того чоловіка, що продав нам землю під хату. В хаті – голо. Почали вони голодувати ще з осені.

Але до травня якось трималися. Пам’ятаю, що зять вийняв у діда Пилипа шибку, заліз у хату і поїв усе, що знайшов у печі. Його застали на місці злочину. Дід кричав на нього, чого не попросив, а вийняв шибку. Він мовчав, тільки блаженно усміхався, бо був ситий, – поїв квасоляного супу. «Це мене врятувало», – згадував він пізніше. – «Бо через кілька днів у колгоспі почали варити для голодаючих галушки та борщ». Тиміш помер. А от Мар’яна та Нюська вчинили каннібальство.

Я з друзями грався перед їхнім двором у жмурки і побіг до них у город, щоб заховатися у кущі бузини. Розгорнув зелене листя і побачив відрізану головку наймолодшої дочки Рябоволів. Вона стриміла на сухому паліччі, закривавлена, з розпущеними чорними косами.

Володимир Малик з братом. 1932 р.

Я так закричав від жаху, що збігся весь куток. Люди пішли до хати. Я за ними. Те, що я побачив, і досі стоїть у мене перед очима. За столом сидить Мар’яна з Нюською. Коси у неї розпущені, очі божевільні, сама брезкла, страшна. Нюська теж брезкла, очі теж божевільні (вона вижила, але залишилася дебільною). А в печі – вогонь, біля вогню – чавун, а в ньому порубані ніжки і ручки нещасної дівчинки. Варяться… Краще б мені ніколи не бачити цього!

Ця картина переслідувала мене все життя. З того часу я зненавидів Сталіна і його прибічників, його систему голодоморів, розстрілів, катування безвинних людей… Люди вийняли з печі чавун, знайшли обезголовлене тільце, заховане у хліві, поховали нещасну. Мати померла наступного дня. Кілька ночей я не міг спати. Кидався, плакав. Намагався зрозуміти, чому так сталося, хто в цьому винен. Мій 12-літній розум не міг цього збагнути. Але думка, що в цьому винен той, хто вгорі, не покидала мене. Мені вже звернуло на 13-й рік, і я багато чого почав розуміти … На цьому й кінчилося моє дитинство.

Я багато писав, а ще більше читав. Шкільну бібліотеку перечитав повністю. Потім ходив у В. Салтаківку до діда Ілька Давидовича Зінченка, учителя, бабусиного брата, і брав книжки у нього (в основному західно-європейська пригодницька література). Пускав по руках між товаришами (Петро Грицаєнко, Володя Романченко, Василь Бойко).

Наприкінці 1933-го або на початку 1934-го року написав я оповідання про голод (назву забув). Але цей голод переніс у Туреччину, бо своїм дитячим розумом збагнув, що писати про нашу країну небезпечно. Читав його в сільбуді. Люди плакали…

Петро Панасович СИЧЕНКО, 1922 р. н., с. Новосілки: 

…На мої рідні Новосілки лихо звалилося, як сніг на голову у грудні 1932 року.Дитячий розум, дитяче серце щоденно всмоктували в себе небачені страхіття – дикий розгул, свавілля, топтання людської гідності.

Ще на початку року село обложили податками. Вивезли наші селяни хліб, ледве сплатили гроші. Та цього, законного, було, виявляється, замало. Приїхали ще раз. Голова сільради Мина Вікторович Деркач, георгіївський кавалер (пізніше він помер від голоду у відібраній у земляка хаті), запротестував. Його не стали слухати, зняли з посади й призначили головою Михайла Романченка, людину обмежену, зате самовпевнену, запопадливу. – Або партквиток покладу, або зроблю так, як сказав, – заявив новоспечений голова.

І зробив: удруге повичищав засіки. А до Ігната Очкуренка, Макара Кириченка, Давида Тимошенка, Івана Тимошенка та ще кількох селян завітав утретє. І «твердоздатчики» пішли на Соловки, аби вже ніколи не повернутися додому. Не поминула чаша сія і нашу оселю. Мій батько, учасник революції 1917 року, працював у Києві на фабриці. Революція наділила його землею, і він тепер заробляв грошенята, стягався на господарство. Сільські умільці змайстрували йому сани, воза, реманент, пошили упряж.
Лишилося добудувати хату – і можна повертатися до землі. Одвічний трудівник, він жив і снив тією надією Але не так воно склалося, як гадалося. Ціла бригада, що, як казали тоді, «качала» хліб, знову прийшла до нас.

Мали ми з мамою тільки мішечок жита. Вимели до зернини. Але до повторного плану не вистачило. Сусідський парубок Марко Бойко перевернув у скрині одяг, обнишпорив у печі і підпіччі, порозгортав солому й полову на горищі – і таки знайшов під стріхою пів-мішка гречки, яку ми з мамою завбачливо приховали на посів. Із торжествуючим вигуком: «Е! Знайшов!» – жбурнув у сіни. Мішок прорвався. Гречка розсипалася. Згребли сяктак. Мало. Забрали коня, забрали корову. До нового врожаю у нас залишилася житня хлібина, горщик кисляку, трохи солі, материне ридання й моє нерозуміння: за що ж це?

Такого ще не було зроду – віку. Дали знати батькові. Повернувся він у село, поклав у мішок два сувої тонкого домашнього полотна, вишиті мамою рушники, кілька новеньких ряден і вирушив на Псковщину. Привіз, пам’ятаю, два клунки жита. І знову на фабрику. Хоч як старалися ми з мамою розтягувати хліб, а голод йшов по п’ятах. Пригадую, встали раненько вдвох (моя сестричка та братик померли ще до цього), а на сніданок ані зварити чогось, ані спекти.

Розколотила мати просяну лупу, виклала на сковорідку. Чекаємо. Поки лупа була мокра, вона трималася купи, а висохла –розсипалася лусочками материних сліз. Їсти хотілося, а позичити – ні в кого, купити – ні за що. Сидимо біля запільного вікна, плачемо. У вікно видно поле, Чернечий бір, дорогу Млинову. За десять кроків від неї, на нашому городі стояв рік тому чепурний вітряк, зроблений власноручно моїм дідом Йосипом, солдатським сином, одвічним наймитом. Вітряк донедавна був нашою надією, нашим годувальником.

Щоб не потрапити в Сибір, мій батько, малоземельний селянин, розібрав його. Як уламки долі, лежали замість східців до хати два півкруги з його жорен. Був би вітряк, то була б хоч якась обметиця. А так… сидимо голодні, ковтаємо спогади і запиваємо слізьми. Особливо мати, бо вона дізналася від сусідки, як на вулиці через вориння цілував її теля?

І тоді батько зрозумів: потрібно рятувати сім’ю. Виручили його товариші, фабричні робітники. Зібрали гроші: віддаси, мовляв, у ліпші часи. Купили ми на ті гроші корову, яка вже носила шістнадцяте теля. Стара, занедбана, вся в нужі. Виходили її батьки, а за два тижні вона привела нам теличку. Сім’я полегшено зітхнула. Відтоді й почалися наші мандри до Києва. Три дні я в школі, три дні в дорозі: двадцять кілометрів пішака до Боярки, поїздом до Києва, трамваєм на Поділ. Ночували на Нижньоюрківській, у батькового двоюрідного брата. Ночували – не те слово. Коли там спати, якщо з опівночі мали займати чергу біля комерційного магазину на Юрівській. Стояли з батьком удвох і займали по кілька черг. Так само робили й інші. Іноді міліція помічала цю «хитрість», виводила людей із черги, в тому числі й нас. Тоді ми йшли до іншого магазину і там стовбичили по кілька годин. Відпускали на руки по п’ятсот грамів, і ми не поверталися додому доти, поки в корзині не було чотири буханці чи стільки ж кружалець будь-якої макухи. То була норма: якраз на стільки ми вторгували за молоко.

Здавалося, треба було б радіти, а ми поверталися опечалені: щоночі під магазином лежали десятки мертвих. Мертві лежали й на вокзалі, їх підбирали площадники, юрми голодних дітей забирала міліція. Вокзали кишіли приїжджими. Вся Україна сіла на колеса: села шукали порятунку. Ще й зараз мурашки бігають по тілу, коли пригадаєш оті картини справжнього людомору. Місто жило в тривозі. Якось, пригадую, стояли ми в черзі на Юрківській. Батько всю ніч не відпускав мене ні на крок: у Києві, розповідали родичі, торгували людським м’ясом: хтось купив кільце ковбаси, а в ній знайшов кінчик дитячого пальця з нігтиком. Не вірилося. Та через місяць ми стали свідками арешту зграї злочинців з Фруктового провулку, які заманювали прибулих на ніч, вбивали сонних і тут же, на Житньому ринку, продавали м’ясо. Я бачив, як конвоїри вели їх на Лук’янівку і несли, як речові докази, відкопані голови. І зараз, коли буваю в Києві, не можу спокійно проходити мимо того місця.

Ото стоїмо ми удвох із батьком, коли це підходить до нас робітник з пакуночком під пахвою, напевне, з кусником хліба на обід, відкликає батька:

– Скажи мені, брате, що діється на селі? Невже…голод?

– Голод, браток, та ще й який, – важко зітхнув мій батько. – До людоїдства доходить. Робітник обхопив голову руками і простогнав:

– Господи, що ж тоді буде з нами, коли повимирають села?

Сидів отак деякий час, потім підвівся і, поглядаючи то на чергу, то на трупи, звільна йшов попід будинками. До школи в ті дні приходили не всі. Половина жителів мого села, батьки і діти, лежали пухлими. Ті, що відвідували навчання, ласували на перервах макухою. Той смак залишився на все життя. Мені здається, що я ніколи нічого смачнішого не їв. Ходили по селах старці за старцями, та поділитися з ними було нічим. Ходили кобзарі, лірники, старі й малі прохачі. Пригадую хлопчика років десятидванадцяти. Ми давали йому по разу вкусити макухи, а він танцював перед нами, приспівуючи:

Мати в СОЗІ,
Батько в СОЗІ.
Діти плачуть
По дорозі.
Нема хліба,
Нема сала,
Тільки кіно
Та вистава.
Лиш на хаті
Один куль,
Та й то кажуть,
Що куркуль.

Затримав його голова сільради й відправив у Бишів. Там і загубився по ньому слід. А ми ще довго співали одну з його пісеньок:

Товариш Ворошилов,
Война уж на носу.
А конница Буденного
Пошла на колбасу.

Ходив зі мною в школу двома класами раніше Микола Орленко. На щастя, вижив той добрий хлопець. Його батько Каленик Орленко, повний георгіївський кавалер, відніс у торгсин свої чотири хрести й чотири медалі і таки спромігся протягнути з родиною до весни. В торгсин здавали все, хто що мав: обручки, сережки, хрестики. Та цього вистачило на кілька тижнів. Тоді село вдалося до найстрашнішого: почали розкопувати могили, шукаючи коштовних речей. Першою відкопали могилу пані, похованої у парку біля Хрестовоздвиженської церкви. Чи то в поспіху, чи від нестачі сили викрадачі навіть могили не закидали. Церква стояла поблизу школи, і перші, хто відгукнувся на цю новину, були ми, школярі.

Коли наш гурт прибіг до панського парку, біля розритої могили стояв простоволосий священик Костенко, стояв і молився над людськими останками. А може, і над вселюдським горем. Слідства не було. Могилу за розпорядженням голови сільради закидали, поклали на місце надгробок. Пограбування біля церкви було початком жахливих подій. Кожної ночі на кладовищі розкопувалося по кілька могил. Тоді жива рідня вирішила: якщо чужаки грабують, то краще ми самі відкопаємо своїх і могилки до ладу закидаємо. Тож і потягнулися серед білого дня до кладовища батьки і діти, брати і сестри покійників. До початку березня люди сяк-так трималися. Потім почався мор. Гинули цілими сім’ями. Нікому не робили труни. Ховали по кілька осіб у яму. Трупи вивозили в ряднах. У них і опускали покійних у могилу.

Копати ями (та ще такі великі) було нікому: люди буквально валилися з ніг. Тоді сільрада почала створювати бригади з кількох осіб, і вони копали одну яму по два-три дні. Я добре пам’ятаю той день, коли ховали сусідську родину Сидора Петренка. Найменшим у тій родині був син Андрій, мій старший товариш, до всього великий майстер. Звичайним чепеликом Андрій робив нам драчики (ручні й на коліщатах), ковалів, які вистукували молоточками по ковадлу, вітрячки, плів брилі і павуки. Ми дуже любили його і чим тільки могли допомагали йому. А він ті крихти носив додому, щоб там, на холодній печі, поділитися з батьком та сестрами. Не врятували ми Андрія. Помер одночасно з батьком і матір’ю. Лежали всі троє кілька днів. Закостеніли. Коли їх виносили з хати, Андрієва рука з розчепіреними пальцями стирчала поверх рядна, мовби просила в голодних сусідів:

– Дайте хоч крихту хліба… Одну-однісіньку…

І ще одна картина дитячих літ. Рябоволова хата на Митниківці. Тиміш, її господар, помер. Доросліші діти розбрелися. Меншенькі вдома. З комина в’ється дим, пахне вареним.

– А ми їли м’ясо, — хвалиться мала Нюся.

– Де взяли? — питає голова. Дитина стенає плечима. Потім говорить:

– У печі. В горщику.

У хату входять міліціонери, голова, поняті, виконавець. Витягають горщика — м’ясо, людське. Питають Нюсю, де мати. Показує пальчиком на город. Усі прошкують за нею. І ми, дітвора, слідом. У кінці городу, на стикові двох обніжків, ріс голий кущ бузини. Під ним сидить простоволоса жінка. Мар’яна зарізала й зварила свою найменшу доньку… І збожеволіла. Тієї ж весни голову сільради Михайла Романенка виключили з партії. З розпуки померла його дружина. Село зненавиділо його, і він, хоч і женився вдруге, прожив аж до смерті відлюдником. Люди йому не простили…

Tags: , , , ,

Залишити відповідь