Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Законопроект про державний статус української мови – захист державності мови чи джерело корупції?


Ухвалення за основу Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» його прихильники видають за перемогу української справи та укорінення ідентичності. Мовляв, українська стає єдиною державною. А не схалюють закон ті, хто проти єдиної державної та не хочуть вчити українську.

Це неправда.

Насправді, українська була проголошена єдиною державною навіть у «законі Ківалова–Колесниченка» і жодних інших державних там не було. Тобто, питання нового закону – не у державності української мови та й не у мові взагалі. Питання про відносини держави та людини. Що таке державна мова і наскільки держава може втручатись у приватні справи людей? Відомо, що будь-яке збільшення втручання держави відбувалося зі шляхетною метою – захисту від якоїсь напасті, чи об’єднання навколо потрібних речей. Ніколи держава не посилювала своє втручання з обіцянкою Голодомору чи концтаборів. Але цим часто закінчувалося!

Що ж є – державна мова?

Поділ стосовно законопроекту йде з питання – «що є державна мова»? У європейському розумінні – це мова державного адміністрування. Тому вимоги до державних чиновників володіти й застосовувати українську при виконанні службових обов’язків зрозумілі. А от вимоги до приватних осіб, бізнесу застосовувати державну мову там, де це не обумовлено потребами виробництва, – викликає спротив. Ці вимоги жодним чином не пов’язані з державним адмініструванням, являють собою втручання у приватні справи людей.

«Філологи теж хочуть їсти!»

Меншу тривогу викликає збільшення кількості державних службовців, які можуть перевіряти та штрафувати бізнес. Тепер з філологічною освітою. Іншими словами, «філологи також хочуть їсти».

Про що йдеться? Цитати із законопроекту.

1. «Мовою науки в Україні є державна мова» (ст. 18). Фактично тут написано, що в Україні не буде науки. Бо мовою науки на нашій планеті є англійська. Все інше – не наука. Або недонаука.

2. «Розповсюдження за передплатою друкованих засобів масової інформації, виданих мовами, іншими ніж державна, допускається за умови забезпечення їх засновниками (співзасновниками) можливості передплати в Україні такого самого видання українською мовою» (ст. 21, п. 2).

Тобто, якщо я хочу передплатити «New York Times», американський видавець має започаткувати україномовну версію? Чи в Україні можна передплачувати та розповсюджувати тільки ЗМІ, видані в Україні?

2а. «В кожному місці розповсюдження друкованих засобів масової інформації друковані засоби масової інформації українською мовою мають становити не менше 50% назв друкованих засобів масової інформації, що розповсюджуються в цьому місці. У місці розповсюдження одного друкованого засобу масової інформації обов’язково розповсюджується версія цього засобу масової інформації українською мовою». (ст. 21, п. 4).

Тобто, якщо хтось продає в Україні «New York Times», він має одночасно продавати її україномовний переклад? Між іншим, про книги– автори потурбувались і не вимагають у магазині англомовної книги продавати 50 % україномовних. А от про ЗМІ – ні.

Хочете «Speaking club» провести? То ви українську не бажаєте вивчити!

3. «Мовою публічних заходів в Україні є державна мова. У разі, якщо хтось із учасників публічного заходу виступає іншою мовою, організатор забезпечує повноцінний послідовний або синхронний переклад державною мовою» (ст. 25). Це робить неможливим «Speaking club», та й взагалі більшість публічних заходів у країні, бо завжди хтось із запрошених учасників захоче виступити не державною мовою, а забезпечити переклад не вистачить коштів, та й не має сенсу, якщо всі насправді розуміють виступ.

Але закон вимагає! Та справа навіть не в технічних моментах. Чому взагалі держава вважає можливим регулювати мову виступів на приватних заходах? Люди зібралися поспілкуватись, вони домовляться, якою мовою це робити без держави, взагалі, та державних філологів, зокрема? Ні? Не можна, без чиновників.

Державний статус мови потребує жертв від підприємців.

4. «Технічна і проектна документація в Україні виготовляється державною мовою. У разі потреби технічна і проектна документація може бути перекладена будь-якою іншою мовою». (ст. 27). Тобто, ваш клієнт чекає документацію англійською, але ви змушені писати її українською та перекладати. А що вам заважає? Українську не хочете вчити? За чий рахунок подвійна робота, можна не питати. Державний статус мови потребує жертв від підприємців.

5. «Мовою внутрішніх документів … юридичних осіб приватного права, зареєстрованих в Україні … є державна мова» (ст. 33, п.1).Ви подали заяву до ремонтної служби (зламався кондиціонер) – російською? На приватному підприємстві. Порушили. Штраф.

Мову внутрішнього документообігу в усьому світі визначає власник. Держава – на державних підприємствах, але не на приватних. Мову технічної документації визначає замовник. Україна, мабуть, єдина країна, у якій все це визначає держава.

6. «Туристичне обслуговування іноземців та осіб без громадянства може здійснюватися іншою мовою – для цього суб’єкти туристичної діяльності організовують окремі туристичні групи» (ст. 19, п.7). Тобто, є окрема група для іноземців, до неї притулився український громадянин – йде, слухає екскурсію «не державною». Порушення. Штраф. Або для чого вимога окремих груп для іноземців?

Для більшості прихильників цей закон – політичний акт, а не юридичний.

7. «Мовою обслуговування споживачів в Україні є державна мова. На прохання клієнта його персональне обслуговування може здійснюватися також іншою мовою, прийнятною для сторін» (ст. 26 пп1, 2). Те саме про медичне обслуговування (ст. 29, пп 1,2), на транспорті (п. 32). У даному пункті вимоги до приватних осіб – продавців, лікарів, водіїв. У більшості випадків – працівників приватних підприємств. У декількох областях України більше 90 % населення, за результатами опитувань, розмовляють виключно або здебільшого російською. Закон вимагає, щоб всі ці люди у, фактично, приватному спілкуванні, починали розмовляти українською, а потім кожен раз кожний покупець чи пацієнт просив перейти на російську. Це не втручання держави у приватні справи людей? Втручання на дуже високому рівні! Такого втручання навіть у диктаторських країнах не буває!

Його в Україні й не буде. Прихильники цього закону не бояться, як вони будуть проводити «Speaking-club» без синхронного перекладу, чи як вони будуть виготовляти документацію для клієнта українською. Вони не збираються виконувати закон. Вони знають, що закони в Україні не виконуються. Ну, у крайньому випадку доведеться заплатити хабаря. У списку ініціаторів, наприклад, депутати Розенблат чи Котвіцький, які українською не розмовляють. Для більшості прихильників цей закон – політичний акт, а не юридичний. Антиправова вакханалія квітне.

Хто заробить на законі? Нові чиновники-філологи.

Але є й ті, хто добре заробить на цьому законі. Це – українські філологи. Що передбачає цей закон? Штрафи. За порушення – накладання штрафу на посадових осіб від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Проектом пропонується створити: Національну комісію зі стандартів державної мови (ст.ст. 39-44), Центр української мови (ст.ст. 45- 46), Термінологічний центр української мови (ст. 47), Уповноваженого із захисту державної мови (ст.ст. 48-50, 52, 55, 57, 58), Службу мовних інспекторів (ст.ст. 51, 59). Скільки ж додасться нових посад з правом дозволяти чи забороняти, карати чи милувати? Майже всі ці посади зможуть займати філологи.

Що можуть ці люди?

«Уповноважений із захисту державної мови здійснює контроль за застосуванням української мови як державної … юридичними особами приватного права, їхніми посадовими особами та працівниками» (п. 53, п.1). Можна скаржитися до Уповноваженого із захисту мови з приводу: «посадова особа або працівник … юридичних осіб приватного права відмовилися застосувати державну мову в спілкуванні з особою, що скаржиться» (ст.. 54, п 3. 3);

Україна –не Росія. Не буде диктатури. Буде нова корупція та нехтування законом.

Мовний інспектор під час здійснення мовного інспектування має право: (ст. 50) безперешкодно відвідувати підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їхніх засіданнях (п. 2) одержувати документи та іншу інформацію від юридичних осіб приватного права».

Навіщо? Там працюють виключно приватні особи! Жодного державного адміністрування не відбувається. Ні, не для вимагання хабарів, якщо хтось подумав.

І останнє. Рівень володіння державною мовою держчиновниками перевіряє Центр української мови (ст. 8, п. 2). Вимоги до знання визначає Національна комісія зі стандартів державної мови (ст. 40, п. 3) У складі комісії – доктори філософії з української філології.

Єдиним документом, що підтверджує рівень володіння українською мовою, є Державний сертифікат встановленого зразка, який видає особі Центр української мови за результатами іспиту на рівень володіння українською мовою (ст. 46, п.1). Ви зрозуміли, так? Шкільні іспити, ЗНО, курс ділової української мови у вищій школі не мають значення. Виявляється, вони не підтверджують знання мови. Хочеш бути чиновником – маєш скласти ще один іспит за спеціальною програмою. Одні філологи складають програму, інші приймають іспит. Ви таке бачили ще хоч у одній країні?

«Хто проти, щоб нові чиновники – з філологів – могли заробити, той за Путіна і не хоче вчити українську»

Тут мова не про державний статус та ідентичність. Лише про нове джерело корупції та нове знущання над правом і над людською гідністю.

P.S. У демократичній державі, на відміну від авторитарної, всі питання вирішуються домовленостями між людьми. В Україні, на жаль, залишилися авторитарні та корупційні практики – от така суміш. Не треба домовлятись, треба пробити закон. Хто зміг, той переміг. Але Україна – не Росія, через кілька років перемагають інші й закони змінюють. А не виконують їх ні ті, ні інші.

Насправді, мова в Україні потребує домовленостей. Зокрема, полегшити життя 5 – 7 % україномовних в Одеській чи Харківській областях, де більше 90 % населення розмовляють здебільшого чи повністю російською? Домовитись із власниками торгівельних мереж чи транспортних підприємств було б не складно. Але ж ніхто не думає про це, бо немає відповідної практики.

Кожен покладається на державу, яка «примусить». А в результаті – лише сплачує хабарі.

Володимир РАПОПОРТ,
ГО «Країна ліберальна».

Tags:

Залишити відповідь