Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Він був нашим автором


Від редакції: у дні коли відзначалося 100-річчя від дня народження Олександра ПІДСУХИ, багато було написано про нього як поета, перекладача. Але на сьогодні досить мало відомо про стосунки нашого земляка з видатними літераторами того часу, про його роботу редактора журналів «Дніпро» та «Романи й повісті».

Вашій увазі спогади Олександра Миколайовича про Олександра Довженка. Вони нам допомагають дізнатися багато нового, раніше не відомого про видатного земляка О. Підсуху.

Золотим спомином відгукуються в моєму серці зустрічі з Олександром Петровичем Довженком. Він належить до числа найсвітліших і найсміливіших митців, які будь-коли стрічалися на моєму життєвому шляху. Я й досі переживаю духовну піднесеність і почуття святості при самій лише згадці про нього.

А от як буває…

До особистого знайомства з Олександром Петровичем я знав про нього не більше, ніж інші мої ровесники. Серед нас жив і творив великий митець, «перший поет кіно», відомий своїми фільмами далеко за межами рідної землі, а моє покоління з його творчістю було майже не обізнане, окрім однієї–двох кінокартин. Хіба не парадокс?

Справа в тому, що добра половина знаменитих Довженкових фільмів припадає на період німого кіно, коли ми були ще молоді та зелені. Уже пізніше, коли я став літератором, з вуст старших колег-письменників не раз доводилося чути розповіді про Довженка як людину і кінорежисера. Подібні розмови, як правило, підкріплювалися переказами окремих кадрів з його фільмів «Звенигора», «Земля», «Арсенал», які свідчили про яскраву художню самобутність митця.

Другого року війни до моїх рук потрапила фронтова газета, де було надруковано оповідання Довженка «Ніч перед боєм». Украй стомлені й пригнічені тодішньою фронтовою обстановкою, ми, читаючи його, оживали фізично й морально. До нас промовляла правда тих днів – одверта й нещадна. У героях оповідання ми впізнавали самих себе і все те, що бачили на власні очі. Подібно до того, як один з героїв твору дід Савка підняв бойовий дух, просвітлив серце і розум капітанові Петру Колодубу, так само ми, читаючи оповідання на коротких привалах, народжувались ніби наново, ще лютіше ненавиділи ворога і переймалися вірою в нашу остаточну перемогу.

Моє знайомство з Олександром Петровичем припадає на час, коли його ім’я в нашій пресі згадувалося все рідше й рідше. Ранньої осені 1954 року я, тоді головний редактор журналу «Дніпро», навідався до Ірпінського будинку творчості. Потрібно було організувати якийсь матеріал. Прогулюючись по території, зупинився біля крайнього будиночка і задивився на темносиню стрічечку Ірпені, що петляла унизу. В цей час хтось поблизу кашлянув. Обертаюсь і бачу в кількох кроках від себе чоловіка, який сидів на лавочці, підклавши під себе одну ногу. Привітався. Чоловік виявився охочим до розмови, поцікавився моєю особою, очевидно прийнявши мене за нового прибульця. А довідавшись, що я редактор, одразу ж поспитав:

— А мене ви надрукували б? Я – Довженко.

Переді мною сидів не хтось, а живий автор чудового оповідання з фронтової газети, яке додавало нам сили у боротьбі з ненависним ворогом. Відповів не задумуючись:

— А чому б і ні? Зважте тільки, що «Дніпро» – журнал молодіжний.
— Зважаю. А тому й пропоную вам свій кіносценарій «Земля», який вдалося відновити в жанрі художньої повісті. Бачили «Землю»? Там ідеться про сільську молодь кінця двадцятих років.

Другого ж дня Олександр Петрович заніс рукопис до редакції. Твір схвилював мене до глибини душі, викликав неабияку радість за автора і водночас жаль… жаль за тим, що, проживши на білому світі більше тридцяти років, я оце тільки тепер діткнувся до всесвітньовідомої перлини. І подумалося, що моє покоління літераторів чимало втратило, не освоївши в пору свого становлення високоталановитої творчості своїх безпосередніх попередників.

«Земля» була надрукована в черговому номері. І одразу після виходу журналу до редакції посипалися численні відгуки – письмові й усні. Для багатьох читачів, серед яких немало було і моїх побратимів по перу, чи не вперше Довженко відкрився як письменник, чудовий майстер прози. А далі були «Зачарована Десна», «Поема про море», п’єса «Потомки запорожців», «Автобіографія», «Записні книжки» тощо. Журнал посоліднішав.

Значно розширилося коло читачів. Невдовзі деякі твори, надруковані в журналі, почали з’являтися в Москві російською мовою. Літературне життя Довженка, здавалося, поверталося на круги своя. Однак ще давали знати про себе перестрахувальники. Якось зустрічаю на вулиці одного критика.

— Не розумію, Олександре Миколайовичу. Що це у вас – світ клином зійшовся на Довженкові? Що не номер, то й Довженко…

Це було явне перебільшення. Далеко не в кожному номері друкували ми Довженкові твори. Подумалося: митець, чиїм талантом і художницькою пристрастю міг би пишатися будь-який народ, нашому критикові видався сумнівним, чи що, – інакше звідки таке роздратування?

З появою на сторінках «Дніпра» творів Довженка відразу якось підросла, змужніла, поталановитішала наша література. І не тільки тому, що до її лав прийшов ще один високообдарований письменник, а, насамперед, тому, що його твори відіграли роль своєрідного камертона – задали тон усій літературі. Розширилися тематичні обрії, письменники почали глибше замислюватися над життям, активніше втручатися в суспільні процеси. Вже після смерті Довженка дехто, правда, намагався піддати сумніву його художницьку пристрасть, яка інколи виливалася у формі надто патетичній. Що ж… Коли це було потрібно, Довженко вдавався й до патетики. Та, мабуть, ніхто так, як він, не умів поєднувати в своїх творіннях патетичну під несеність із турботами земними й пекучими.

Довженко жив сучасністю. Сучасність його радувала, підносила, боліла йому. Був у найкращому розумінні слова співцем тенденційним. Але його тенденційність не декларувалась, а випливала з образу, з образного бачення світу, якому належало майбутнє. Висока поетичність, пристрасть і глибинна народність Довженкових творів, які протягом короткого часу стали надбанням літературної громадськості, не минули безслідно для багатьох исьменників. Майбутні дослідники літературного процесу п’ятдесятих і шістдесятих років без особливих зусиль виявлять, який вплив зробила його творчість на письменників середнього і молодшого поколінь, ба навіть таких, у яких власна творча манера на той час уже склалася.

Відкидаючи геть усі п’ятаки мідних правд, Довженко шукав у житті лише чисте золото правди. Це було девізом його творчості. Ось чому такими художньо переконливими, духовно багатими, свідомими своєї історичної місії вийшли з-під його пера і український робітник Тиміш у фільмі «Арсенал», і комсомолець Василь Трубенко у «Землі», і керівник київських робітників Василь Боженко у «Щорсі», і великий перетворювач природи Мічурін в однойменному фільмі, і солдат-хлібороб Іван Орлик у «Повісті полум’яних літ», і голова колгоспу Сава Зарудний у «Поемі про море», і багато-багато інших. Ціла галерея неповторних людських характерів.

Кожний Довженків фільм – це нове слово в кіномистецтві. Подібно до геніальних митців усіх епох, він обходив десятою дорогою шляхи, які були пройдені іншими, а шукав свій. Магістральні теми життя хвилювали його неспокійну уяву, сучасність іскрилася в кожному кадрі, в кожному рядку його творів. А сучасність, як відомо, писати найважче. Сучасність – це вічнодіюче багаття, біля якого гріють руки лише різні нездари та ділки від мистецтва, а такі, як Довженко, переймають на себе його неповторногарячі відблиски і несуть їх у наступні століття.

Творче життя Олександра Петровича було нелегке. А коли і в яких великих митців воно складалося інакше? На те вони й великі, що не можуть жити легко. Потроєними дозами вбирають вони в себе всі людські радощі й болі, гостріше відчувають життя, його постійні зміни й суперечності, бо бачать глибше й далі, ніж інші, врешті, спроможні вміщувати в своєму серці долю цілого покоління, народу, світу. А звідси, від такого заглиблення і забігання наперед, неминуче виникають непорозуміння з тими, хто через свою пересічність не може всього цього збагнути.

Я далекий від спроби обожнювати Довженка, як і від намагання створювати йому ореол великомученика. Він був надто земним. До того ж – справжнім революціонером у мистецтві. Він був таким земним, таким нашим і вселюдським, яким може бути лише геніальний митець. Діти ростуть у сні, а такі, як Довженко, – після смерті. Тож слава гарантована йому на віки.

Довженко – митець глибоко національний. Відмічається це не лише українською тематикою, яка переважає в його творах, а передусім – способом образного мислення, характером його світовідчування. Вся Довженкова творчість, від «Звенигори» і до «Поеми про море», перейнята українською народною поетикою, сповнена високих почувань і думок творців нової доби. Таке поєднання не механічне, не силуване, а йде з самого серця художника, становить його органічну сутність.

Скороминущі вітри часу, різні завихрення, хоча й озивалися в його серці болем, проте не заслоняли перед ним перспективи. Все краще, шо він створив, міцно ввійшло до золотого фонду вітчизняної і світової культури. Журнал «Дніпро» став для Довженка рідним. Митець у свою чергу не лишався в боргу. Кожен його твір підносив авторитет журналу, робив його популярним далеко за межами України.

Працювати з Олександром Петровичем над рукописом було цікаво. Добре пам’ятаю нашу розмову на квартирі його сестри в Києві. Вона стосувалася рукопису «Зачарованої Десни». Прочитавши першу частину цієї автобіографічної повісті (Довженко мав намір її продовжити, щоб, за його словами, показати шлях людини до великого мистецтва), був я не менш схвильований, ніж до кіноповісті «Земля». Однак кілька місць видалися мені нижче загального рівня, надто приземленими і буденними. Коли я звертав на них увагу, він швидко зі мною погоджувався, примовляючи: «Та в мене цього вже немає». В душі я всміхався на таку реакцію, адже з часу, коли Олександр Петрович подав рукопис, не минуло й доби, коли ж це їх не стало? А ось щодо полеміки з кіноредакторами…

Як я не доводив, що вона написана нижче його можливостей, Олександр Петрович стояв на своєму, під кінець заявивши: «Гріха великого не буде, якщо надрукуєте так, як є». Гріха, звичайно, не було ніякого, і все ж не піднімалася рука друкувати повість у такому вигляді: я твердо переконаний – та полеміка мала б звучати ширше, масштабніше. Замовляю розмову з Москвою, намагаюсь переконати його ще раз. Пускаю в хід останній аргумент: мине, мовляв, п’ять–шість років, а там, дивись, на кіностудіях наших з’являться чудові кіноредактори (може ж таке бути!), і ця полеміка втратить свою актуальність і звучання, а повість, мовляв, написана на віки, що тоді?

— Тоді, при перевиданні, викинемо до біса ту полеміку. Згодні?
— Ні, не згодний, – не здавався я.

Невдовзі після цієї розмови відбув я у відпустку, перенісши друкування повісті на наступний номер. Хотілося вірити, що автор поліпшить це місце. Сталося ж інакше. В час моєї відсутності до редакції надійшов від Довженка лист.

«Дорогі й шановні товариші мої! Висловлюю Вам щиру подяку за всі критичні зауваження до «Зачарованої Десни». Вони свідчать про тонкий Ваш смак і зворушливу увагу до мене і приязнь, яка надає мені сили й радості. Може, я не все виконав так, як би Вам хотілось. До чогось я, певно, дуже звик, щось мені здалося ясним і так, наприклад, сторінка перша. Але в цілому Ваші пропозиції допомогли мені значно поліпшити рукопис в найважливіших місцях. Про «бездоганність» я, пробачте, залишаю, хай воно буде в оповіданні як знак мого неправильного думання. Мені дуже шкода точки над левом. Тут, як Ви вже помітили, я починаю викручуватись. Вже не Ви до мене наближаєтесь, а лише кіноредактори. А то вже зовсім інші редактори, то вже такі, що Ви їх навіть знать не хочете, хіба то редактори? Казна-що, не редактори.

За зауваження на сс. 41-й і 37–38-й я особливо Вам вдячний. Смію думати, що зараз після перероблення там все набрало достатнього такту.

…Дуже прошу Вас подзвонити мені в разі виникнення якихось сумнівів…

З пошаною і любов’ю Ол. Довженко».

Як бачимо, Олександр Петрович не зовсім зрозумів, чого ми від нього хотіли. Йому здалося, мабуть, що ми, як редактори, прийняли ту полеміку на свою адресу і трошки образилися. Компліменти ж, на які він не поскупився в листі, мали, на мою думку, внести повну ясність в наші стосунки. Одне слово, геніальний автор вдався до маленьких хитрощів. Вирішую: хай уже буде, як того хоче автор, і планую повість у номер. А за кілька днів випала мені поїздка до Москви.

Вже сидячи в купе, ще раз повертаюся думкою до злощасної полеміки. Як піднести її вище, зробити вагомішою, актуальною на всі часи, а не на якийсь момент? Як довести автору? Всі мої аргументи, по суті, вичерпані, повторення їх, безперечно, нічого не дасть, автор вріс у написане, воно йому полюбилося… А що, як узяти й самому придумати такий художній хід, від якого б автор не відмовився? Всю дорогу перебираю в голові різні варіанти, нарешті зупиняюсь на одному. Влаштовуюсь у готелі, телефоную:

— Олександре Петровичу, а що, коли свою полеміку з кіноредакторами ви перенесете в план полеміки з самим собою як із художником?

Одразу ж відповідь:

— Дайте ваші координати. Скільки днів пробудете в Москві?

Наступного ж вечора задзеленчав телефон. Беру трубку. Чую голос Олександра Петровича:

— Папір під руками є? Будь ласка, записуйте. – І продиктував перероблене місце.

Контакт між редакцією і Довженком стає постійним. Перебуваючи в Москві, письменник нагадує про себе листами. Навідавшись до Києва, запрошує до себе, ділиться своїми задумами. Якось улітку, повернувшись із Каховки, де він збирав матеріал до «Поеми про море», Олександр Петрович зателефонував і запросив до себе, на квартиру своєї сестри Поліни Петрівни, де він завжди зупинявся. Видався він мені того дня стомленим і нібито чимось пригніченим.

Розмова зайшла про будівництво Каховського моря і оберталася довкола старовинних українських сіл, які незабаром мали піти під воду. Мовилося про це з болем у серці, наводилися трагікомічні епізоди, імена людей…

Слухаючи його, важко було передбачити, яким буде його новий твір, що в ньому переважатиме: радість будування чи смуток руйнації. У розмові більше відчувалося друге, що явно розходилося з моїми уявленнями про велику будову. Адже вся наша преса широко висвітлювала хід будівництва, поети юрбами їздили в Каховку по натхнення, присвячували їй поеми, цикли віршів. А тут виноситься на перший план не ентузіазм великого колективу людей, не майбутнє південного краю, яким воно буде після завершення робіт, а те, як нелегко селянам прощатися з насидженими місцями, рідними селами, де поховані їхні батьки і прадіди.

Лише згодом, коли я прочитав рукопис «Поеми про море», повною мірою зрозумів силу і всеосяжність Довженкового задуму. Прочитав пізнього вечора, і твір так сколихнув мене, збудив стільки думок і емоцій, що я не міг уже заснути до ранку. Поема охоплювала все: тут і проблема будівництва нових сіл (згадайте слова старого теслі, батька генерала Федорченка: «Я не хочу комунізм на Дніпрі витягувати по шнуру»), і проблема виховання підростаючого покоління (згадайте генеральського синка Аліка, який не хоче вчити арифметики), і проблема морально-етична (згадайте комсорга Голика, цього красеня з мозком інженера і совістю клопа), і проблема хліборобства й землі, без якої «не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті», й одвічний смуток людини, коли вона прощається зі своїм минулим. На той час я не знаходив у нашій літературі іншого твору, у якому б так глибоко й масштабно охоплювалося життя народу, таким одвертим і сміливим було втручання автора в суспільне й громадське життя країни.

Ледве дочекавшись ранку, дзвоню в Москву. Хочу висловити своє захоплення, привітати автора з творчим успіхом. Олександр Петрович, мов дитина, перебиває мене після кожної фрази, просить повторити сказане. Розмова мала приблизно такий характер:

— Олександре Петровичу, велике вам спасибі. Прочитав «Поему» і не спав цілу ніч. Стільки думок, емоцій…
— Повторіть, будь ласка, що ви сказали.
— «Поема» – чудова річ. Вона викличе у читачів багато роздумів.
— Повторіть, будь ласка…

Олександр ПІДСУХА,
з книги «З відстані літ».
(збережено стиль оригіналу)

Tags: , ,

Залишити відповідь