Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Історичний ювілей…


16 жовтня виповнилося 100 років з дня народження Олександра Підсухи – українського поета, письменника, редактора, перекладача, громадського діяча. Їдемо на Макарівщину, де народився Олександр Миколайович. Ніжиловичі і Наливайківка – два невеличких поліських села, оточені правічним лісом, – колиска роду Підсухи.

Їдемо разом з рідним онуком поета – теж Олександром Підсухою та правнуком – Тимофієм. На центральній вулиці Ніжилович подекуди ще збереглись таблички з колишньою «вулицею Леніна». Але на більшості садиб блищать нові – «Підсухи». Олександра Миколайовича тут поважають і пам’ятають. Згадують, як приїздив з високими гостями, – Наталією Ужвій, Максимом Рильським та проводив у сільській школі відкриті уроки української літератури, як запросив цілу делегацію з Ніжилович на своє 70-річчя в Київську філармонію і з гордістю представив односельчан столичному товариству, як започаткував премію найздібнішому учневі місцевої школи.

У селі є унікальний музей, яким керує надзвичайна людина. Зінаїда Шевченко колись викладала в місцевій школі українську мову і особисто знала Олександра Миколайовича. Після смерті поета в 1990-му році Зінаїда Андріївна сама створила меморіальний музей, яким опікується на громадських засадах вже майже 30 років.

І знаєте, що? Це найзатишніший і найщиріший музей, в якому мені колись довелося бувати. В сінях старої сільської школи, де колись вчився Підсуха, нас зустрічають пузаті гарбузи, наливні яблука, навіть смугасті кавунчики, вирощені берегинею музею. В одній із кімнат Зінаїда Андріївна самотньо і скромно живе. В іншій кімнаті – музей. Там на ослінчиках, табуретах та лавках виставлені всі прижиттєві видання Олександра Підсухи, його листи та фото. Зінаїда Андріївна гордо називає себе «Підсухознавцем», напам’ять цитує його поезію – вірш за віршем, рядок за рядком, «на всі випадки життя». А зустрічає нас, цитую, «в тому ж жовтому жакетику та блузочці, в якому я зустрічала дорогого Олександра Миколайовича 30 років тому, на його 70-річчя». Що сказати? Нам, у Києві, до Зінаїди Андріївни – «як до неба рачки».

Поспішаємо до сільського клубу, де починається святкування 100-річчя знаменитого земляка. Громада села невелика – 580 людей, в деяких класах вчаться всього по 3 учні, але талантів не бракує. На святковому заході ніжиловицькі хлопчаки витанцьовують гопака, школярі натхненно декламують поезію Підсухи, місцевий жіночий вокальний гурт співає «Ровесників» Олександра Білаша на слова поета.

Директор Макарівського краєзнавчого музею Віталій Гедз розповідає про маловідомі факти з життя Олександра Миколайовича. У 1968 році Підсуха, тоді зав. редакцією «Романи і повісті» (видавництво «Дніпро»), друкує «Собор» Олеся Гончара. Сміливий вчинок, зважаючи на те, що роман було відразу визнано «антирадянським».

Підсуха, як міг, підтримував і Олександра Довженка після його заслання до Москви, впорядкував та надрукував його «Щоденник», не побоявся і поїхав до Москви на похорон Довженка.

Спогади. Вірші. Дві години спливають непомітно. Дякуємо голові сільської ради Ользі Поливач, яка запросила нас на свято і яка, вочевидь, вправно керує невеликими, але славними Ніжиловичами. На серці душевно й щемливо. Так добре, що люди пам’ятають! Так добре, що є такі люди! По дорозі до Києва згадуємо рядки Олександра Підсухи:

Не пишеться. Чорнило висохло
І заіржавіло перо.
Із бистрини на берег винесло.
То де вже думать про добро?
Куди ж гайнути по фантазію,
Поки не вибито весла?
В Америку? Європу? Азію?
Ба ні! До рідного села…

Оксана ПІДСУХА, племінниця Олександра Підсухи.

Tags: , , , , , ,

Залишити відповідь