Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Валентин КРАВЧЕНКО: «ОСТАТОЧНО Ж НАДІЯ ЗНИКЛА, КОЛИ ПРИВЕЗЛИ ПОНІВЕЧЕНИЙ ОСКОЛКАМИ ВІЙСЬКОВИЙ КВИТОК…»


8 жовтня міг би в колі рідних та друзів святкувати своє 39-річчя уродженець с. Королівка Олександр Кравченко, молодший сержант, інструктор роти матеріального забезпечення 169-го навчального центру Сухопутних військ України. Але, на жаль, не судилося… Його життя забрала ВІЙНА.

А тому напередодні дня народження нашого Героя ми вирішили поспілкуватися з рідним братом Олександра – Валентином Кравченком.

– Пане Валентине, розкажіть про свою родину. Хто Ваші батьки, де народився Ваш брат Олександр? 

– Олександр народився у с. Королівка у багатодітній сім’ї, де, крім нього, було ще двоє братів і дві сестри, Сашко – наймолодший. Батько був трактористом, а мати – дояркою.

– Як він вчився у школі?

– У школі не був відмінником, але багато читав, мав різноманітні інтереси. Коли з’явилися мобільні телефони, у нього постійно в телефоні були книжки, щоб читати в дорозі. З телепередач віддавав перевагу пізнавальним програмам, фільмам і музиці. Любив кіно. Любив музику, постійно допомагав братові у роботі в сільському клубі, в організації концертів та інших масових заходів. А в школі й сам проводив дискотеки, тощо.

– Які захоплення були в Олександра у мирному житті?

– Ще зі шкільних років захоплювався малюванням, це в нього непогано виходило. Любив природу. Був спортивним, зокрема, дуже любив плавати, на дозвіллі його можна було застати коло річки, ставка, чи в ботанічному саду – коли вже працював у Києві.

– Якою людино був Ваш брат Герой?

– Він був товариським, завжди з друзями, з ним було цікаво проводити дозвілля. Його любили не лише однокласники, однолітки, але й малеча, з якою він був на «ти». Мабуть, не знайшлося б людини, з якою Сашко не знайшов би спільної мови, спільних інтересів.

– Чи був у Олександра вибір щодо служби в лавах Збройних сил України?

– Після строкової військової служби в артилерійських військах, коли був не надто великий вибір, де знайти роботу, Олександр працював переважно в охоронних фірмах, поки дозволяв стан здоров’я (до двох операцій на хребті). Коли почалася війна, з таким станом здоров’я Сашко, отримавши призовну повістку, міг занести до військкомату медичні довідки, про що і я, і друзі дуже просили, але брат не погодився і, сказавши оте саме «хто, якщо не я», з літа 2014 року – у своїй артилерійській частині, але не лише на навчальному полігоні, а й на фронті. Це щодо запитання, чи був вибір.

– Чи розповідав він Вам, в яких умовах перебуває?

– Про військову службу вояки багато розповідати не можуть, але про недостатнє постачання, яке лише волонтери витягували на прийнятний рівень, брат розказував. Не приховував він і технічний стан фронтових частин (що не було таємницею й для ворога): одна гармата їде, але не стріляє, а інша стріляє, але не їде.

– Дні трагедії запам’яталися Вам чимось знаковим?

– Під час короткої новорічної відпустки Сашко ділився планами на майбутнє, сподіване одруження, мирне сімейне життя. А потім – повернення до Дебальцевого, де ситуація ускладнювалася щодня, на фоні так званих мінських переговорів ворог зосереджував усе більше сил із-поза «порєбріка»; наші вояки розуміли, до чого йде. Останні півтора тижні зв’язку не було, хоча я й благав хоча б надсилати порожні СМС, нехай навіть без тексту. Востаннє ми говорили вночі 11 лютого 2015, Сашко поді лився найсумнішими прогнозами розвитку подій. І от одразу після «успішного завершення» перемовин у Мінську, наступного ж дня, 12 лютого Олександр загинув від ворожого снаряда, що прилетів зі сходу. І не він один.

– Чи відразу Ви повірили в його загибель? Хто Вам про неї повідомив першим? 

– Уранці зателефонували з військкомату. Трагічна новина. Неможливо повірити. Надія на помилку. Тяжке очікування. Я довго не вірив у смерть брата. Але, коли я заснув, мені приснилася наша померла мама. І вона в усьому білому стала прибирати в нашому будинку. І після цього я зрозумів, що Сашко дійсно загинув. Остаточно ж надія зникла, коли привезли понівечений осколками військовий квиток.

– Що відчуваєте в душі після загибелі брата?

– Що я можу відчувати? А що я можу відчувати, якщо я все життя опікувався молодшим на дев’ять років братом! Він для мене був навіть не братом, а моєю дитиною! Звичайно ж це біль!

– З товаришами Олександра підтримуєте зв’язок?

– З бойовими товаришами Олександра я бачуся щороку, у лютому, коли вони з’їжджаються на могилу пом’янути свого друга.

– Як вшановують пам’ять Вашого брата у селі та в районі?

– Я вдячний своїм односельцям за організацію поховання, а райдержадміністрації – за виділення коштів для спорудження пам’ятника. Я ціную квіти, які я завжди бачу і на могилі Сашка, і біля меморіальної дошки. А поруч могили на прохання бойових побратимів, які завжди привозили прапор України, встановили флагшток, щоб цей прапор там був завжди. Громада села назвала іменем Олександра Кравченка центральну вулицю села.

– Чи отримуєте Ви якусь допомогу від держави та місцевої влади?

– Допомога була лише від місцевої влади, а жодних пільг чи допомоги від ержави не було. Державні чиновники не вважають це за потрібне і навіть всупереч закону не визнають мене членом родини загиблого брата, який після смерті наших батьків уже не мав іншої сім’ї.

– Ваші побажання воїнам, які зараз захищають Україну та нашим читачам?

– Воїнам, які зараз боронять нашу країну, треба, перш за все, побажати повернення додому. А читачам – обирати таку владу, яка б дбала про завершення війни, а не вигадувала для неї різні гібридні назви, затягуючи її на невизначений час. Адже тепер ця війна вже триває довше, ніж війна проти гітлерівської навали на Україну!

Спілкувався Віталій Гедз.

Tags: , , , , ,

Залишити відповідь