Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Дев’яносто років з дня арешту забуянських школярів


Наприкінці 1920-х років у с. Забуяння на Макарівщині відбулися події, які назавжди увійшли в історію української національно-визвольної боротьби. Дізнався я про них зі статті-спомину, що була опублікована в одній із діаспорних газет («Український вісник», №10, 18 червня 1944 р.).

Її автор – колишній учень забуянської школи, безпосередній учасник описаних подій, інженер Володимир Личенко-Лихитченко, який був учасником З’їзду українських інженерів у Торонто в 1952 році. І хоча, на мою думку, окремі моменти цих спогадів видаються сумнівними (див. коментарі), ключові моменти описані цілком правдоподібно.

Нижче подаю текст Володимира Лихитченка, адаптований мною сучасним українським правописом із коментарями щодо згаданих у ньому осіб та установ.

«На самій західній границі Київщини, там, де починаються великі Радомишльські ліси Волині, в Макарівському районі, за великим торфовим болотом Буян, є село Забуяни, а по місцевому його ще й звуть Забуяння. Ідеалізувати красу його природи нема за що: з півночі – неродючі піски, зі сходу – болото Буян, з півдня і заходу – величезні мішані ліси.

Не можна обминути оригінальності місцевої весни. Особливо в вечірню пору жаби Буяна влаштовують гучний концерт. В лісі, за розставанням снігу, розцвітаються біленькі квіти – Сон, пізніше на поверхню вилазить багато гадюк та вужів, прилітають маси різного птаства і відсіль чути концерт інших виконавців. Забуянці так зжилися з цією дикою природою, що діти носять вужів у кишенях до школи і додому.

І це глухе село, що розташоване було за 18 кілометрів від залізниці Київ–Ковель (зараз уже мається залізнична вітка до торфовища. Залізнична гілка Спартак-Буян збудована у 1935 році.) та за 15 кілометрів від районного центру Макарів, з його бездоріжжями та диким виглядом природи, заслуговує на те, щоб воно ввійшло в історію національно-визвольної боротьби українського народу.

Ще до великих історичних подій 1917– 20 рр. культурний рівень і національна свідомість тут були високі. Багато забуянців брало активну участь у збройній боротьбі єдиного українського фронту проти більшовицької Москви, багато їх полягло на цьому фронті, багатьох замордовано і вислано на далеку Північ та Сибір органами ҐПУ чи НКВД (Державне політичне управління (рос. Главное политическое управление, ГПУ) – відомство державної безпеки при НКВС. В Україні утворене за постановою ВУЦВК від 22 березня 1922 при НКВС УСРР замість скасованої ВУЧК. Голова ДПУ УСРР був водночас наркомом внутрішніх справ та повноважним представником ДПУ РСФРР в Україні та Криму. Йому підпорядковувалися особливі й транспортні відділи та війська ДПУ на території УСРР. Місцевими органами ДПУ були губвідділи при губвиконкомах, транспортні відділи, особливі відділення (відділи) при губвідділах ДПУ, корпусах і дивізіях Українського військового округу, органи охорони кордонів. До завдань ДПУ входило: попередження й придушення відкритих контрреволюційних виступів; боротьба з «бандитизмом» і збройними повстаннями; викриття контрреволюційних організацій та осіб, діяльність яких спрямовувалася на підрив господарського життя країни; охорона державних таємниць і боротьба зі шпигунством; охорона залізничних та водних шляхів сполучення, боротьба з крадіжками вантажів та злочинами, спрямованими на руйнування транспорту або зменшення його пропускної спроможності; політична охорона кордонів держави, боротьба з контрабандою й незаконним переходом кордонів; виконання спеціальних завдань верховних органів влади).

Самотня старенька бабуся, місцева жителька Квашенко, часто розповідала у своїй осиротілій хаті забуянським школярам, що вона мала п’ятьох синів, що всім вона їм дала раду, всіх вивчила й що всі вони віддали своє молоде життя за обездолену нашу Україну. Старенька бабуся викликала в дітвори велике зацікавлення до політичного життя України. Подібних бабусь і оповідань у Забуянні було багато. Але вирішальний вплив на дітвору мала «Історія України» М. Грушевського та Г. Коваленка (Мова йде про книгу «Українська історія. Оповідання з історії України» українського історика, письменника етнографа і фольклориста Григорія Коваленка, відому у двох виданнях – першому (1906) і повнішому та виправленому (1912). Виклад і матеріал цієї книги відзначався свіжістю думок, простотою і логічністю), які переходили з рук до рук, як дуже цікаві книжки.

Прочитане школярі між собою обговорювали. Варто ще згадати, що на школярів мав дуже великий позитивний вплив, хоч безпосередньої участі в їх русі не брав, завідувач семирічки, небіж академіка Сергія Єфремова (Сергій Олександрович Єфремов (6 [18] жовтня 1876 – 10 березня 1939) – український громадськополітичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919), віцепрезидент ВУАН (з 1922), дійсний член
Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики. Брав участь у роробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував загалом близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей.

Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та інше. Репресований 1930 року в результаті сфабрикованого радянською владою процесу Спілки визволення України. Посмертно реабілітований 1989 року) – Тихін Теофанович Єфремов; дуже здібна людина, педагог, літературознавець, що прибув до Забуяння десь в 1925 році і організував тут зразкову трудову школу.

Т.Т. Єфремов мав найкращі зв’язки з відомим нам із процесу СВУ (Процес Спілки визволення України – показова справа, сфабрикована ОДПУ Української РСР наприкінці 1920-их років, яка викривала вигадану антирадянську організацію серед української наукової та церковної інтелігенції. Мета – дискредитація провідних діячів української культури та громадського життя в рамках централізованої політики геноциду української нації, здійсненого урядом СРСР у 1932–1933 роках.

Процес відбувся над 45 керівниками і головними діячами так званої СВУ, у будівлі Столичного оперного театру у Харкові від 9 березня до 19 квітня 1930. Всього до судового процесу 1930 року залучено 474 осіб, причому засуджено до розстрілу – 15, до концтаборів – 192, вислані за межі України – 87, засуджені умовно – 3, звільнені від покарання – 124 особи) Володимиром Дурдуківським (Дурдуківський Володимир Федорович (17 вересня 1874 – 16 січня 1938) – літературознавець, мовознавець, педагог, директор Першої української гімназії у Києві (за радянської влади – 1-ї української Трудової школи ім. Т.Г. Шевченка), співробітник Історично-філологічного відділу Академії наук України з 1919. Член Просвіти, Наукового Товариства імені Шевченка і Українського Наукового Товариства. Володимир Дурдуківський був заарештований у липні 1929 у справі так званої СВУ.

Згідно з рішенням суду, Володимира Федоровича було засуджено до восьми років ув’язнення, але невдовзі за станом здоров’я він був помилуваний і в 1930 р. випущений на волю. 28 грудня 1937 р. В.Ф. Дурдуківського знову заарештували за «антирадянську діяльність». За вироком «трійки» він був розстріляний 16 січня 1938 р.), завідуючим зразкової семирічної трудшколи ім. Т. Г. Шевченка («Перша українська гімназія» у Києві з українською мовою викладання відкрита 18 березня 1917 року. З початком 1918/19 навчального року в гімназії навчалося вже понад 200 учнів. Згодом гімназія перемістилась до одного з приміщень на Львівській площі, а потім – до приміщення колишньої амбулаторії лікарні при Покровському монастирі.

В лютому 1921 р. в житті гімназії відбулися суттєві зміни. Радянською владою гімназію було перетворено в семирічну трудову школу імені Т.Г. Шевченка. З першого дня В.Ф. Дурдуківський працював у гімназії вчителем української мови і літератури, а невдовзі став її беззмінним директором.

Разом з директором у 1929 році на лаву підсудних потрапила велика кількість вчителів та учнів школи. Доля багатьох виявилася трагічною), що містилась у Києві на Львівській вулиці біля церкви Вознесіння. Слава про зразкову організацію навчання у цих двох школах широко була відома в Україні. Кому було щастя потрапити до цих шкіл вчитися, той мав гордість з того.

Це однаково стосувалось і учнів, і педагогів. Обидва великі організатори й гуманісти-педагоги прищеплювали своїм учням, крім знань, ще й високу мораль, чесність і охайність.

Ось така здавалось би дрібниця: Т.Т. Єфремов мав у Забуянні своє господарство при школі, і як ми, учні, дивувалися, коли бачили його, як він після шкільних справ порався в хліві біля худоби в чистому одязі. Одного разу його учні запитали:

– Чому Ви не перевдягаєтеся в щось брудніше?

Він нам пояснив:

– Брудного одягу не повинно бути, а чистий треба вміти шанувати при всякій роботі.

По закінченні праці в хліві, Т. Єфремов ішов до помешкання незабрудненим. На лекціях, разом із матеріалом програмовим, він оповідав, що в Німеччині всюди понад шляхами ростуть яблуні, що яблука на них подорожні не рвуть, бо там красти не звикли. Був він у Швеції. Раз, їдучи візником та доїхавши до готелю, він забув узяти свої куфри (діалектне. Валізи, чемодани – Є. Букет), не запам’ятавши номера візника.

В готелі він спохватився, але вже було пізно. Другого дня він, прочитавши в газеті оголошення про забуті валізи, довідався, куди
йому треба звернутися за своїми речами. Оповідав він і про виховні методи В.Ф. Дурдуківського. Володимир Федорович якось улітку поїхав до свого знайомого, що жив у селі біля річки. Господарі мали лише одного сина, а тому його пестили, як могли. Але часто батьківська доброта, якщо вона не пов’язана зі знанням дитячої психіки, йде не на користь. Господарі, жаліючись на сина, розповідають Володимиру Федоровичу, що їхня дитина стала дуже вередлива й, вони не можуть дати з нею собі ради.
Коли ж вони синові чимсь не догодять, то він стрімголов біжить до річки топитись.

Бідна мати плаче, посилаючи чоловіка, щоб його мерщій доганяв. Батько доганяє й вмовляє його, щоб він їх не осиротив. Ці пригоди стали постійним явищем.

Володимир Федорович уважно вислухав і пояснив їм:

– Ви самі винні, що маєте таку недобру дитину. Це треба з неї негайно викоріняти, бо виросте на людський сміх і на своє, і ваше горе. 

Батьки поцікавились, як це можна зробити. В.Ф. Дурдуківський продовжував:

– Це ми зробимо зараз. Кличте сина сюди! Не догодіть йому зараз! Хай біжить до річки топитись, а ви відверніться буцімто не помітили, що він туди побіг. Не чуючи тупотіння батькових ніг за собою, він якщо й добіжить до річки, – у воду не полізе. 

Особливо мати жахалася такого експерименту, але під силою авторитету Володимира Федоровича покорилася. Все зроблено, як розплановано. Син стрімголов біжить до річки топитись. Біля берега зупинився, оглянувся й гірко заплакав. Після цього, випадку батьки вже не жалілись Володимиру Федоровичу на свого сина.

Всі ці оповідання мали добрий виховний вплив на школярів. Педагогічний колектив Тихон Єфремов старанно підбирав. У переповнену школу в Забуянні везли дітей не тільки з Макарівського району, а й з Бородянського, Бишівського, Радомишльського.

Частина дітвори сюди вже прибула з національними впливами. Райком партії розпочав займатися справою комуністичного виховання дітей і особливо його увага була прикута до семирічки в Забуянні. Почали розбудовувати піонерську і комсомольську організації.

Але все це накрилось мокрим рядном. Організації існували формально, а дітвора жила іншим життям. Всі учні в школі і по селу співають український національний гімн, марш січовиків, «А вже років двісті», про Шевченка «Зійшов місяць, зійшов ясний» і т. д.
Це стало відомо в РКП (б) і в Києві.

Т.Т. Єфремова 1927 року переводять до Гостомеля під Києвом, підозрюючи в цьому його вину. На його місце посилають чекіста Коваленка, який мав «все розкрити». Про ці перетасування ми тоді нічого не відали і продовжували свою діяльність ще зі збільшеною силою. До школи ще прибув з с. Малий Карашин учень, Бичок Захар, який ще більше пробуджує національно школярів. Крім читання забороненої «Історії України» та співів, школярі почали збирати зброю для організованого повстання. Обмірковуються питання військових кадрів, планується посилка окремих учнів до совєтських військових шкіл.

Але дитячий розум для цього був ще замалий. Чекіст Коваленко налагоджує шпигунську роботу серед учнів, викрадаються листи переписки з учнями першої трудшколи ім. Т. Г. Шевченка в Києві, починаються допити.

Взимку з 1927 на 28 р. з Києва прибуває від окружного ҐПУ спеціальний слідчий Петров, що робить повальні допити учнів. Цей момент був для учнів моментом переполоху. Всі вже думали що «щось буде». Але несподівано, як з’явився так і зник Петров. Школярі трохи вгамувались і, почуваючи себе героями, продовжували свою справу. Частина завербованих Коваленком на шпигунську роботу застерігала.

Учні ходили з шаблюкою, вогнепальною зброєю й готувалися до чогось особливого. Хоч організаційного оформлення тут не було, але справа стояла на високому ідейному ґрунті, дітвора була згуртована. Петров подав матеріал до вищих інстанцій. Справа була складна, бо вчителі з цим рухом не зв’язані, а закону на карання дітей за контрреволюцію не було. Але далі допускати таке становище ҐПУ не могло, бо національні ідеї розходились із Забуяння по всьому Макарівському і сусідніх районах.

11 червня вдосвіта до Забуянської школи прибуває через Макарів на двох підводах з Києва ҐПУ і зразу ж арештовують групу учнів та педагога Омельчука Якова Васильовича (ОМЕЛЬЧУК Яків Васильович, 1890 року народження, с. Липівка Макарівського району, українець, малописьменний. Проживав у с. Липівка, селянинодноосібник. Трійкою при Колегії ДПУ УСРР
8 червня 1930 року засуджений до 5 років позбавлення волі.

Реабілітований у 1989 році. Справа Якова Омельчука, безумовно, потребує додаткових досліджень), колишнього учасника визвольних змагань 1917–20 років, родом з села Липівки. В обідню пору всіх везуть до Макарівської тюрми (48 км від Києва). В цей момент ми зрозуміли, чому не арештовано нашого штабного активіста Волощенка Ладька: як потім довідались, він, за завданням Коваленка, намагався оформити нашу спільноту в організацію, щоб потім ҐПУ могло легше з нами розправитись.

В обдертих, з блощицями, камерах Макарівської тюрми 13–16-річні школярі просиділи не довго. Цілу добу ми не спали, бо вночі горіло світло і нас лякали блощиці. 12 червня, через ст. Бородянка, потягом ми опинилися в Києві. Пізно ввечері нас порозкидали по камерах окружного ҐПУ на вул. Єкатеринській, 10.

Я попав з одним учнем в камеру, де вже сидів ні в чому не винний Т. Єфремов. У руках у нього була «Сонячна машина» В. Винниченка («Сонячна машина» – перший український науково-фантастичний та утопічний роман Володимира Винниченка. Роман мав нечуваний успіх серед читачів і витримав в Україні з 1928 по 1930 рр. три перевидання. «Сонячну машину» також загалом прихильно зустріла тогочасна українська критика (О. Білецький, М. Зеров та ін.), відзначивши такі позитивні сторони твору, як гостроту сюжету, динамізм розповіді, широту охоплення суспільних тенденцій життя, елементи кінематографічності тощо).

Нас прийняли насторожено, з увагою. Коли ж на запитання ми розповідали, за що попали, зчинився неймовірний галас. Як виявилось, в камері були майже самі українці, за винятком одного німця з ДВУ – Йогансона та одного контрабандиста невідомої національності. Камера була середнього розміру, з двоповерховими парами, з одним вікном в двір. Серед галасу особливо виділявся кремезний чоловік, як потім ми довідалися, бувший член Української Центральної Ради Авдієнко (Михайло Оверкович Авдієнко (1892 – 8 вересня 1937) – український революціонер лівого спрямування. Член Центральної Ради та ЦК УСДРП, у часи совєцької окупації України – член ЦК УКП, редактор статистичного видання УСРР, очолював Центральне статистичне управління, був членом ВУЦВК.

Засуджений 26.02.1934 «трійкою» при ГПУ УСРР до 10 років ув’язнення. Убитий групою НКВД в урочищі Сандармох). Він вигукував: «Слава! Слава! Україна не загине, ми маємо зміну!» Т. Єфремов був похмурий і з нами не говорив. Як свіжих, нас розмістили в кутку найдалі від вікна: біля вікна були в’язні, що найдовше сиділи, серед яких був і Авдієнко. Авдієнко керував камерним життям.

Під його команду щоденно камера співала «Ревуть, стогнуть гори», велись стуками переговори з сусідніми камерами. Трохи згодом Т. Єфремова від нас перевели в іншу камеру, а до нас попадає, як в’язень, Озерський (Юрій Іванович Озерський (справжнє прізвище Зебницький) (1896 – 3 листопада 1937) – український державний і освітній діяч. Обіймав посаду губернського інструктора Української Центральної Ради, у 1919—1920 роках був членом партії лівих есерів, згодом – в УПСР (боротьбистів). Член КП(б)У в 1920–1933 роках. Працював у системі політосвіти, був членом Колегії політосвіти дорослих Наркомосу УСРР (1921–1922), очолював Головнауку Наркомату освіти УСРР, обіймав посаду голови Держвидаву УСРР (1932–1933). Викладач Харківського інституту народної освіти. Проживав у м. Харків. Був прибічником політики українізації в УСРР (проводилася в 1920-х роках), заарештований 23 листопада 1933 р. у сфабрикованій справі «Української військової організації» («УВО»). Судова трійка при Колегії ГПУ УСРР 26 лютого 1934 р. ухвалила присуд за ст. 54-11 КК УСРР – 10 років виправно-трудових таборів. У час описаних подій (1928 рік) ані Авдієнко, ані Озерський під арештом не перебували. Тому опис в’язниці видається досить сумнівним), як потім ми довідались, – голова Укрнауки, який детально ознайомився з нашою історією. Ми охоче розповідали всім зацікавленим, за що сидимо й серед маси в’язнів-українців почували себе гордими.

Через тиждень почались допити. Слідство проводив жид Родал російською мовою. Від нас він домагався, щоб ми підтвердили участь в нашій справі Т. Єфремова та Я. Омельчука, але всі відповіді для нього були незадовільні. Під час допитів сиділи зацікавлені інші чекісти. У всіх нас відповіді були одностайні. На запитання:

– Як звалась ваша організація?

– Ми організації не мали, ми були однодумці!

– Що, хотіли однодумці?

– Вільної Незалежної України!

Один слухач чекіст каже:

– Ви ж маєте зараз Незалежну Радянську Україну.

На це наша відповідь:

– Якби була така Україна, то ми і ви тут би не сиділи, а на вашому місці були б українці, що допитували б ворогів українського народу. От ви не кажете, що не шануєте прав українців на своїй землі, а чому не допитуєте нас на рідній українській мові? Ви ж бачите, що російської ми не знаємо.

Один слухач зауважив:

– Якби ви так боролися за справу пролетаріату, то були б герої!

Родал, зніяковівши трохи несподіваним зауваженням, «пояснив»:

– Я тут новий робітник і вивчити українську мову ще не встиг. Твої погляди, простота і сміливість мені подобаються. Але переконання твої неправдиві. Нічого компрометуючого ҐПУ не добилось від школярів для винищення української інтелігенції. Безумовно, за цією справою слідкувала Москва, а наслідки слідства були для чекістів не тільки розчаруванням, але й політично шкідливі, бо в камерах учні почули багато того, чого не чули на волі, а слава про їхню боротьбу розходилась всюди, бо через камеру щоденно переходила велика маса політичних і таких, які сиділи по декілька діб і виходили на волю. Крім цього, в Макарівському районі арешт дітвори зробив сильне загальне враження.

Тому слідство велося спішно. Через два тижні нам зачитали акт обвинувачення за контрреволюційну діяльність. Тільки педагоги були без доведеного обвинувачення. Не дивлячись на це, Тихона Єфремова і Якова Омельчука випроваджено на висилку, де другий з них незабаром і вмер від туберкульозу.

Арештованих школярів на цей раз, крім тюремного слідства, не покарали. 27-го червня обірвані, брудні забуянські школярі, з торбинками прямували по Лютеранській вулиці в напрямку Хрещатика. Якась прохожа жінка голосно промовила до своєї знайомої:

– Диви! Дітвора суне з ҐПУ. Невже вони взялися й за таких хлопчиків?

На Хрещатику хлопчики розпитали дорогу до двірця (застаріле. Вокзал – Є. Букет), а на двірці – потяг до ст. Бородянка. Десь у середині липня зібрали до Макарова частину Забуянських школярів. Слідчий Родал пояснив:

– Хто буде продовжувати те, що було до арешту, тому буде погано!

Коли закінчилося слідство, зник із Забуяння завідувач-чекіст Коваленко. На його місце прислано продажного Хриненка, що позвірячому поводився зі школярами та докоряв за їхній вчинок. Одначе і Хриненко не задушив національного патріотизму в школі. Проявляли його тепер тільки учні, які не були під арештом, але більш уміло. Часто можна було чути несамовитий крик Хриненка:

– Что ви пойотє пєтлюровскіє пєсні?! 

Кругом затихало. Ті, хто були під арештом, якби змовились, всі мовчали, а пізніше із задоволенням робили висновки:

– Добре, що нас поарештовували тоді, коли були дітьми і ми взнали, що є таке ҐПУ, чим воно займається та як. Але радість була передчасною. Кару пізніше, коли стали повнолітніми ми одержали всі, тільки кожний в іншому місці та в інший час. Більшість зникла безслідно. Лише відомо, що найкращий патріот Захар Бичок арештований в Коростишеві Житомирської області й спроваджений десь на висилку.

1943 року влітку авторові цих рядків була нагода побувати в Забуянні. Школа стоїть наче б у роках 1927–28, але нема учнів і вчителів. Селяни з гордістю згадують колишню зразкову школу з її національними традиціями.

Я розшукав одну родину, яку повідомив, що в таборах бачив їх господаря. Родичі були раді хоч і такій вістці».

Євген Букет,
головний редактор
газети «Культура і життя».

Tags: , , , , , , , , , , , , ,

Залишити відповідь