Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Свято духовності та мистецтва


Ось і добігає кінця літо. І хоч дні ще жаркі, але ночі вже рятують нас своєю прохолодою. Вдосвіта подекуди вже стелиться туман. Обдаровує нас останній літній місяць серпень своїми багатими урожаями, багатий він також і на свята. Свято, зіткане із подій і яскравих позитивних емоцій, відвідала я 19 серпня в невеличкому мальовничому селі Макарівщини – Козичанці.

Понад сорок святково вбраних людей із кошиками, наповненими дарами садів, зібралися о 12 годині біля каплички на святковий молебень і освячення плодів. Службу правив отець Павло. Після освячення яблук він проголосив проповідь про Преображення Господнє, а також про те, що Дух Господній благословив цього дня людям на добру споживу земні плоди. Добре, що й козичанцям є тепер де долучатися до релігійних обрядів, а не їхати за цим по сусідніх селах.

Потім заслужений художник України Анатолій Марчук запросив присутніх на свій творчий звіт у художню майстерню, розташовану у батьківській хаті, яка дісталася йому у спадок. Демонструючи гостям свої доробки, художник розповідав про свої подорожі-виставки по містах нашої України і про міжнародні виставки, на яких були високо оцінені його роботи, а також ділився творчими задумками. Напередодні в садибі Марчука завершився черговий традиційний пленер «Козичанка – перлина Полісся». Вже 27 разів приїздили його побратими по пензлю в цей мальовничий куточок України на гостину, щоб творити тут свої картини.

Вдячний своїй рідній землі за натхнення, митець долучає до свого бачення прекрасного у навколишній природі своїх друзів, односельців, знайомих, спонукаючи їх помічати навколо себе дивовижі рідного краю.

Після його картин по іншому вже ми споглядаємо небо над головою, дивуючись, яким воно може бути різним, а раніше ми цього й не помічали. Ну, а далі гостинний господар запропонував нам скуштувати рибальської юшки. На березі свого дитинства Анатолій Петрович облаштував чудовий куточок для відпочинку і для того, щоб його друзі – художники мали де розташуватися зі своїми мольбертами, коли приїжджають на черговий пленер.

Вже почали плодоносити молоді яблуньки, посаджені Марчуком, – вони стояли в рядочок, обвішані яблуками. Край берега, у затінку, прив’язаний човен – інший сохне на березі догори днищем. Анатолій Петрович ще той рибалка!

Наловив риби стільки, що вистачило не лише на смачну юшку, а й виставив на стіл велику таріль зі смаженою рибою. І, звичайно ж, на столі були налиті сонцем, аж прозорі, грона винограду і яблука червоні, і груші медові, і мед, і медовуха, і яблучний пиріг духмяний, який про Божий рай нам нагадав, і картопляники, і вареники із грибами – словом, українська традиційна кухня. Ми зібралися в місці цім за столом, пораділи святоньку, що нас тут звело. Як годиться в цей день, пом’янули родичів, що жили, побажали, щоб здоровії були ми. Поміж нами зав’язалася щира розмова. Галина Петрівна – сестра художника читала свою поезію, згодом полилися задушевні українські пісні. Линули вони понад річкою Сивкою і губилися десь в тому лісочку на високому протилежному березі річки.

Різні за віком: зрілі, молоді, діти і вже поважні літами, які молоділи душею поряд із молодими, але всіх нас об’єднувала належність до єдиної спільноти, залюбленої у свій рідний край.

Навпроти мене милувала око маленька україночка – дівчинка років чотирьох у вишитій сорочечці і з яскравим намистечком із горобини на шиї. Так затишно почувалась вона поміж татом і мамою. Впевнена, що оці дитячі спогади назавжди залишаться у її підсвідомості: і оці купання в річці Сивці на надійних татових плечах, і те, як мама також у вишиваній білій сукні виколихувала її на гойдалці, облаштованій навпроти широкої кладки. Мимоволі спали на думку слова Шевченка; «У нашім раї, на землі, нічого кращого немає, як тая мати молодая з малим дитяточком своїм».

Хіба потрібен нам отут ще якийсь криваваий «русский мир», коли в нас є свій український світ, – навіть цілий український Всесвіт, який, на жаль, доводиться нині захищати зі зброєю в руках? Брати наші колишні, навіщо ви розмішуєте нашу українську бочку меду своєю російською ложкою дьогтю? Невже вам своєї території мало, що посягаєте ще й на нашу землю? Коли б уже швидше закінчилася ця війна і щоб на всій Україні запанувала злагода, мир і тиша, бо «де злагода в сімействі, де мир і тишина – щасливі там люди, блаженна сторона». Вірю, що так воно у нас і буде по всій Україні, як в цей день у селі Козичанці.

У день Преображення Господнього нас благословляло ясне сонечко з неба і просвітилися тихим усміхом наші душі, бо «найбільша розкіш – це радість спілкування», а в нас це спілкування відбулося сьогодні і з Богом, і з мистецтвом, і з природою, і з приязними співбесідниками.

Що ж,… «минає літо, стелиться туман…
Багрець вечірній гасне у гаю…
Втрачаю дні і молодість свою,
Та найстрашніше те мені втрачати,
Що міг, але не встиг подарувати…»

Думка, висвітлена в цих рядках вже духовно зрілою людиною, прізвище якої я, на жаль забула, заставила мене багато років тому замислитись над суттю людини, її призначенням на Землі. Так як і дерево, зростаючи, всотує в себе і сонячне проміння, і соки землі, потім, досягнувши зрілості, починає плодоносити, так і людина повинна повертати те, що отримала від сім’ї, від учителів, від держави, від природи і Світу. Кожен пізнається по плодам своїх,- по своїх справах.

У художника Анатолія Марчука нині, на мою думку, найкраща пора творчого плодоношення – він вже так багато встиг зробити в своєму житті, в тому числі і дім збудував, і сад посадив, і сина виростив, який пішов батьківською стежкою і вже закінчив іконописний факультет художнього інституту, а його дипломна робота – ікона Димитрія Ростовського – єдина, мабуть, в Макарівському районі – батьківщині Святителя, прикрашає козичанську каплицю. А скільки творчих доробок на рахунку нашого земляка – майстра пензля. А ще ж і донечка в Анатолія Петровича підростає… Та й нам, сущим нині, подарував таке чудове свято! То ж бажаємо йому творчого натхнення і нових творчих звершень, а ще нехай йому ловиться рибка велика й маленька в його рідній річці Сивці і щоб не раз ще приїздили до нього на гостину вірні друзі, щоб не забували вони про це мальовниче село, щоб у Козичанку серце їх знову вело.

З роси і води Вам, Анатолію Петровичу, спасибі Вам за гостину, за чудове свято.

Тетяна Кромбет.

Tags: , ,

Залишити відповідь