Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

НА БУЙНИХ ВІТРАХ ІСТОРІЇ (останнє інтерв’ю Володимира МАЛИКА)


Чесно сказати – я не відразу наважилась напроситися на розмову до відомого письменника, автора багатьох і давно знаних історичних романів, лауреата літературних премій імені Лесі Українки, Григорія Сковороди та Фонду Тараса Шевченка Володимира Малика.

Напередодні Різдва зателефонувала Володимиру Кириловичу в Лубни, щоб запитати у бліц-інтерв’ю про те, що значить для нього це свято. Звідтоді отримала кілька листів від нього – щирих і теплих. Відчувала його жвавий інтерес до молодих літераторів, щире і прихильне ставлення до їхньої творчості. І коли запропонувала діалог для «Творчої майстерні», він написав: «Звичайно, приїздіть… На Ваші запитання постараюся відповісти… Я завжди дома, бо інсульт прикував мене до хати – виходжу лише до ящика, щоб забрати пошту. Напередодні подзвоніть, чи живий я та хоч відносно здоровий… Хата прямо перед лікарнею, з білої цегли, з мансардою… Номер на воротях. Собака в дворі – чужий, не гавкає і не кусається. Приблудився восени. Не бійтеся»…

У цих простих рядках і поміж ними – стільки простору, стільки змісту і щирості. В них – цілий світ, в якому живе творець, майстер.

Кудлай (так називає приблудного великого собаку-водолоза дружина письменника Галина Леонтіївна) провів мене від воріт до порогу сумним поглядом. Його тут не намагаються пригріти, а він все одно не йде з цього осіннього обійстя.  Так-так, буяє літо, а в цьому дворі мене охопив осінній настрій. Галина Леонтіївна і Володимир Кирилович зустріли привітно – обоє пересуваються з костурами, обоє сиві, з осінньою мудрістю в очах. Мабуть, звідси той настрій у дворі, під старими деревами…

Я ввімкнула диктофон і слухала дивовижну розповідь, немов ішла поруч з письменником його важким шляхом – з дитинства у сьогодні. Раділа багатству його споминів і вже прикидала – скільки місця мені дадуть у газеті, щоб усе вмістити, бо, крім цього, є ще мої питання щодо творчої майстерні майстра. І ось тут Володимир Кирилович сказав:

Це – не для газети, це для вас. А тепер давайте ваші запитання. Відповіді на них я надішлю – лівою рукою ще можу друкувати на машинці…

– Володимире Кириловичу, з чого починалися Ваші письменницькі уявлення? Мабуть, тут зіграли роль  враження дитинства, сімейна атмосфера?

– Я народився на межі Полісся і Лісостепу, поблизу Києва. Розкішні ліси та багаті поля сусідили з повноводим Ірпенем, що славився рибою та духмяними сіножатями, аж поки в 1947 році не прийшли меліоратори і не прокопали русло, осушили луги, зіпсували віковічну природу. Зникли птахи, звірята, висохли озера, колодязі, річка перетворилася на канаву чи каньйон. Бездумна меліорація (розумне поліпшення) не приносить нічого, крім лиха. Але я встиг зрости серед чудової природи, і вона й досі живе в моєму серці… В сім’ї панувала злагода, любов. Від матері, бабусі та діда Пилипа чув багато розповідей про минуле, перейняв сотні народних пісень. І вищої поезії, ніж та, що в народній пісні, поєднаній з божественним народним мелосом, не зустрічав і в найбільших поетів… В 1927 році майбутня кіностудія імені О. Довженка подарувала селу стаціонарну кіноустановку (як шефи), і ми втішалися щонеділі новими фільмами, а на пастівнику безконечно переповідали їх… У нашій хаті головною книжкою був «Кобзар». Навчившись читати, читав його вголос неписьменній матері та малолітньому братові і не раз плакав над безталанною долею Катерини, наймички та інших героїв Тараса Шевченка.

Це були головні емоційні витоки мого майбутнього захоплення літературною творчістю.

– З висоти Вашого досвіду як би Ви сьогодні визначили саме поняття – письменник?

– Письменник – це людина, котра мислить образами, картинами і має набуту чи вроджену здатність відтворювати їх словами на папері, як художник фарбами на полотні. Підозріваю, що головною здатністю треба назвати вроджену, бо ж нерідко дехто пише всеньке життя, а не стає письменником. Окрім того, треба мати багато вільного часу – для роздумів, для збирання чи вивчення матеріалу, для писання. А ще більше – для переписування, шліфування, доробки написаного, бо свою першу повість «Чорний екватор» я переписав та власноручно передрукував десять разів. А це каторжний труд!.. Таку можливість я мав: не одружувався до тридцяти років, а отже не обтяжений родиною, мав багато вільного часу для навчання, читання та творчості. А одружився – допомагали теща та дружина. Теща взяла на себе хатнє господарство та дітей, а дружина «тягнула» півтори лікарські ставки, щоб я працював у школі на півставки і мав більше часу для творчості.

Інакше я нічого не написав би.

– Ким би Ви хотіли бути, якби не стали письменником?

– Тільки вчителем – це ж моя професія! Але з дитячих літ я мріяв про творчу роботу і, хоч трохи запізно, домігся свого…

– Історична проза – Ваш свідомий вибір чи випадковий?

– Цілком свідомий… Починав я з віршованих казок та історичних легенд для дітей, а згодом почав писати історичні романи. Історія – це застигле, давно відшуміле життя. Багатьом воно здається мертвим. А для мене – ні. Бо я знаю історію, і вона для мене, мов жива. Я чую далекий тупіт кінських копит орд Батия, що йдуть на Київ, уловлюю гіркий запах татарських вогнищ на стоянках, бачу тисячі худих, темних, жилавих батирів зі шкіряними хурджунами – мішками для здобичі, які треба наповнити добром киян. Але спершу тих киян треба перемогти, полонити або вбити, і тільки тоді все добро їхнє стане твоїм. Перш ніж стати письменником, я прочитав тисячі книжок – і не тільки про індійців чи шпигунів, а й наукових – і збагатив свою пам’ять знаннями про історію власного народу та історію людства. Тому історію я порівнюю з океаном. Незнаюча людина скаже – це безконечна водна пустеля. А для мене – це колиска життя. Там воно виникло і згодом завоювало материки. Там і зараз нуртує далеко багатше, ніж на землі, життя. В цьому може переконатися кожен, хто подивиться фільми про моря й океани славетного французького ученого та дослідника Світового океану Кусто. Справді, минуле – мертве. Але людина має пам’ять, розум, науку і має можливість проникнути далеко в глибини історії. А історичний письменник силою знань та уяви «оживляє» це мертве минуле, наближає до нас, робить читача свідком, очевидцем давно відшумілого минулого. Хіба це не цікаво? Хіба не варто прожити майже вісімдесят років, щоб у тиші свого маленького кабінету відкрити сотням чи тисячам читачів буйні пориви вітрів історії?

Володимире Кириловичу, як приходять до Вас ті або інші герої, ті або інші задуми?

– По-різному. Наприклад, задум тетралогії «Таємний посол» прийшов тоді, коли я розглядав репродукцію в журналі «Огонек» знаменитої картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Я бачив картину. Але цього разу я був сповнений бажання знайти тему для героїчного твору. І я подумав: «Яких могутніх славетних героїв зобразив Ілля Рєпін на полотні! Але вони в статиці, не рухаються, не говорять. От би поставити кінофільм!» І я за два місяці написав сценарій і подав на студію імені Олександра Довженка. На щастя, сценарій не прийняли, бо історичний. І я почав писати роман… Роман «Князь Ігор» (це новий варіант роману «Черлені щити») я «знайшов», піднімаючись по уявній  хронологічній драбині, шукаючи тему, ще ніким до ладу не розроблену. Дійшов до 1185 року і ахнув – це ж похід Ігоря Сіверського на половців та славнозвісне «Слово о полку Ігоревім»!

А що ми знаємо про ці події, про «Слово»? Дуже мало. Загадок тут більше, ніж відповідей. Чому Ігор вирішив сам піти в похід? Чому ковуї тікали до далекого Азовського моря і там «истопоша»? Невже вони були такі нерозумні, що тікали в далекий половецький край, щоб там потопитися? Хто був автором «Слова» і чому він до обох – до Ігоря та Святослава київського – ставився приязно, хоч ці князі нерідко ворогували між собою? Чи був насправді Боян і чому про нього немає жодного слова в літописах? І багато інших «чому» пояснюються в новому варіанті мого роману.

«Слово» стає ясним і зрозумілим усім і кожному.

Ось чому я не шкодую, що протягом сімнадцяти років спорадично працював над цим романом і над перекладом «Слова».

– Це про задуми… Зрозуміло, що в центрі ваших творів – видатні історичні події. Вони подані через конкретних, часом рядових, дійових осіб. Як Ви «ліпили» ці образи – лише з уяви! Того ж Арсена Звенигору чи Ждана?

– Це теж цікаве і важливе запитання. Читач давно помітив, що в історичних творах діють не тільки історичні особи, а й вигадані автором, але не менш колоритні та симпатичні. Наприклад Ждан у романі «Князь Ігор», Добриня у романі «Горить свіча» чи Івась Бондар у романі «Чумацький шлях». Всі вони створені уявою письменника.

Інша справа з Арсеном Звенигорою. Коли мій сценарій «Іван Сірко» на кіностудії імені Довженка «не пішов», директор кіностудії Цвіркунов (до речі, чоловік знаменитої поетеси Ліни Костенко) сказав мені: «Не сумуйте, ви – прозаїк. Напишіть на цьому матеріалі роман» Я подумав: «Легко сказати – роман. А скільки це праці!» Однак праці я не боявся, приїхав додому і засів за роман про знаменитого кошового. Однак, коли було написано більша ста сторінок, я відчув, що роман «не йде».

В чому справа? А в тому, зрозумів, що мій головний герой Іван Сірко занадто старий для романного героя. Я вигадую для нього гарну дівчину, а вона брикається: «Він старий!» Я підшукав симпатичну молодичку, а вона теж кричить: «Мені б молодшого!» А тим часом мені з Києва, Харкова, Москви та Ленінграда пудами приходить виписана мною через міжбібліотечний абонемент наукова література. І в одній з книжок я вичитав, що в 1675 році кошовий Іван Сірко, дізнавшись, що турецький султан готує похід на Україну, послав туди молодого, але освіченого козака, що добре володів турецькою мовою, розвідником, по запорозькому «таємним послом». Після багатьох пригод цей таємний посол повернувся з роздобутим фірманом (указом) султана, де говорилося про те, коли, куди і якими силами вдарять турки. Фірман відіслали до Москви, де він зберігається і досі в архіві посольського приказу.

«Оце мій герой» – подумав я. Сірка пущу по периферії роману, а Арсена Звенигору поставлю в центрі розповіді (так я його назвав, бо розвідників і тоді засекречували).

І робота пішла…

– Ваші твори можуть ілюструвати висновки вчених про те, що людина сама по собі за довгі віки не змінилася. А сам тип український мінявся з віками?

– Фізично сучасна людина мало чим відрізняється від людини бронзового віку та навіть і кам’яного. Коли б дитину того часу посадити за парту нашої школи, вона б устигала нарівні з сучасними дітьми. А згодом могла б стати ученим чи письменником. А от, умовно кажучи, український тип змінився помітно, мова змінилася, народний менталітет відчутно змінився, тобто дух, думання, спосіб життя, характер.

Правда, не завжди на краще. Такі зміни проходять досить швидко. Я прожив на світі майже вісімдесят років і пам’ятаю середнього віку людей і старших, які жили в 20-ті роки нашого століття. Це були високоморальні люди, майже не чути було лихослів’я, не було духовного бруду. Все почало мінятися на зламі 20–30-х років. А особливо природа, довкілля…

– Що сьогодні пишете? Що згадуєте? Що прагнете встигнути?

– Поки були сили, задумав роман про наше криваве, страшне 20-те століття, але встиг написати лише першу книжку і розпочати другу… А тепер обсідають хвороби, гаснуть сили, опускаються руки…

Кожному овочу – свій час!.. Раджу всім – працюйте, поки бурхає серце у грудях, думка думку наздоганяє в голові, очі блищать бадьорістю, бо коли закривається книга життя, то вже пізній час для творчості.

Встигнути б переглянути написане і поправити якесь неточне чи недолуге слово або речення…

– Бажаю Вам, Володимире Кириловичу, щоб Ваша «машина часу» не спинялася, щоб Ви ще повели нас «поверхами історії», де почуваєтеся наче вдома. І сподіваюсь, що іще буде нагода познайомити читачів з Вашими спогадами. Здоров’я Вам і нових творів?

Бесіду вела Лідія ВІЦЕНЯ.
Від редакції: Інтерв’ю було записане
наприкінці червня 1998 р., а уже через два
місяці видатний письменник Володимир Малик помер.
(Матеріал надано родиною В. Малика).

Tags: , ,

Залишити відповідь