Від редакції: Напередодні Дня медичного працівника нами було вирішено присвятити матеріал історії медичної справи Макарівщини. Сьогодні мова піде про людину, яка залишила помітний слід як в хірургії, так і в літературі. Проте на теренах нашого району про цю людину не пам’ятають. Мова йде про Павла Бейліна.
Павло Бейлін – хірург серед письменників і письменник серед хірургів, лікар на передовій лінії під час радянсько-фінської і німецько-радянської війн. Вважається, що медицина в своєму середовищі як би каталізує тяжіння до літературних вишукувань. Дійсно, лікар більше інших бачить людину в її справжніх проявах, в її тривогах і сумнівах, а не в захваті від щастя.
Втім, і це відчуття радості можуть побачити лікарі і, в першу чергу, хірурги, – коли хворий одужує, коли важка ризикована операція виявилася успішною. У чомусь тут, в силу професії медика, є і переваги – в імпульсах народження точного слова, наприклад.
Антон Чехов і Михайло Булгаков увійшли б в історію літератури і стали б тим, ким вони стали, і не володіючи лікарськими дипломами, – просто це були б інші літературні полотна й інші сюжети. А ось Микола Амосов, який володів безперечним літературним хистом, навряд чи зміг би реалізувати свій людський потенціал поза своєю унікальною хірургії.
Павло Бейлін – швидше письменник-лікар, обидва покликання, як два крила, існували в ньому гармонійно. Хірург, який має природні здібності і авторитетну школу, новатор у медицині, при цьому вірний і невтомний прихильник словесності, – він з юності відчув літературну пристрасть, яка дала свої плоди.
Ще навчаючись в останніх класах школи, я почув ім’я цього письменника і не раз бачив у продажу його книгу «Найдорожче», яка широко розкуповувалася. Так відгукнувся Павло Юхимович на павловське вчення, яке завоювало тоді популярність. Популярність тієї теорії, певною мірою нав’язана згори, в чистому сенсі була досить виправдана в практичній медицині, – якщо покладатися на самого Івана Петровича Павлова…
Доктор Бейлін сприйняв знаки часу щиро, бачив у них джерела зцілення, іноді навіть без ліків. На рубежі сорокових – п’ятдесятих років він несподівано поїхав у якості хірурга до лікарні в Копилів (саме там, в маєтку М. фон Мекка в той час розташовувалася Макарівська районна лікарня – «М.в.») і перетворив її в дивовижне вогнище одужання. Книга його яскраво показувала, що багато нестандартних нововведень, наприклад, лікування тишею, можуть бути і справді корисними й успішними.
Я познайомився з Павлом Юхимовичем у результаті своїх літературних проб. Працюючи лікарем-ординатором в туберкульозному госпіталі для інвалідів Другої світової війни, я мимоволі стикався з долями своїх підопічних, з історіями їх ратних подвигів у дні боїв. Але, природно, в першу чергу, я мав справу з проявами підступного захворювання – сухот, що відродилися тоді в шістдесятих і все ще косили багатьох. Найважчі хворі, з кавернами, були зосереджені в п’ятому корпусі, та й «швидка допомога» часом саме туди доставляла того чи іншого хворого з раптовим легеневою кровотечею. Ветерани, які відчули надійність цих стін, у хвилини тяжких кризів прагнули сюди, де продовжували битву з хворобою.
Про ці часи я написав повість «Чужий біль». Тепер я чітко усвідомлюю, що особливо талановитою вона не була, не дивлячись на ліричні відступи. Але щось в тому синтезі правди і вимислу, очевидно, було. Рукопис потрапив до редакції журналу «Радуга». Внутрішня рецензія поета Бориса Палійчука, яку мені дали прочитати, звучала позитивно.
Але, щоб вирішити, чи варто все ж друкувати «Чужий біль», редактор журналу Віктор Кондратенко замовив Павлу Бейліну ще одну внутрішню рецензію. Не будучи зі мною особисто знайомим, як втім і Палійчук, він відгукнувся про мій аматорський опус позитивно і рекомендував його до публікації. Інша справа, що вона так і не відбулася…
Думка Павла Юхимовича, який подзвонив і запросив побувати у нього, звичайно ж, мене особливо зворушила. З трепетом я переступив поріг його квартири у відомому письменницькому будинку по вулиці Михайла Коцюбинського. Все тут мене вразило – перш за все, велика кількість книг в усіх кімнатах, багато з яких були рідкісними, та ще імпортна, портативна друкарська машинка із закладеним листом.
З того часу я почав зрідка відвідувати цей дім, який був до мене прихильним. Зараз серед меморіальних дошок, яких на стінах будинку з часом стає все більше, є і знак в пам’ять Павла Бейліна – правда трохи далеко від його під’їзду, що виходить у «Чкаловський» сквер.
Павло Юхимович народився 10 березня 1910 р. в Кривому Розі в родині лікаря. У дореволюційний час сам по собі цей факт, з огляду на існуючу тоді процентну норму, говорить про видатні здібності батька Павла Юхима Бейліна, який закінчив імператорський університет.
Якщо торкнутися покоління самого Павла Бейліна, – воно прийшло в медицину, коли в студентському середовищі мало не головним був дух ідейності, нерідко – кар’єрний. Олександр Олександрович Богомолець, який очолив у ті часи державну екзаменаційну комісію в Київському медичному інституті, у своєму висновку зазначив, що знання чималої частини студентів виявилися незадовільними, проте оцінки виставлялися з урахуванням партійного і профспілкового статусу.
Але в цілому випуск медінституту 1938 р., до якого належав і Бейлін, дав когорту чудових фахівців. До них, зокрема, відносився і директор Інституту грудної хірургії Олександр Мамолат, однокурсник і друг Бейліна.
Так вийшло, що мені довелося досить тривалий час лікуватися в цьому інституті і навіть перенести операцію. Я тоді вже був студентом-медиком, що деяким чином сприяло знайомству і зближенню з Олександром Самойловичем, а потім і з Миколою Амосовим. Власне, той досвід і враження від тих зустрічей і привели мене у фтизіатрію.
Можливо, Мамолат був призначений директором великого інституту буквально зі студентської лави чисто випадково, оскільки кадри в ті часи репресій раз у раз «оголювалися». Але це той випадок, коли людина опинилася абсолютно на своєму місці – Олександр Самойлович успішно керував інститутом сорок три роки, свого часу ще й пророчо запросив до Києва Амосова.
Павло Бейлін обрав хірургію за покликанням – рука і очі були точними від природи. Захистив кандидатську дисертацію, ставши учнем і відданим другом хірурга академіка Олексія Кримова. Згодом Павло Юхимович присвятив йому зворушливий нарис, один момент з якого мене особливо вразив. Якось Кримова вночі викликали в клініку на черговий складний випадок. Двоє його малолітніх синів тоді дуже тяжко хворіли на скарлатину. Впоравшись з критичною ситуацією в лікарні, до ранку він повернувся додому, але хлопчиків уже не було в живих. Важко переживаючи біль втрати і гірко сумуючи, Кримов часто ходив до Аскольдової могили, де поховані його сини. Павло Бейлін бував тоді з ним, це було ще до війни…
22 червня 1941 р. добровольцем пішов на фронт. У якості хірурга польового пересувного шпиталю брав участь у вигнанні гітлерівців з України, Польщі та в боях на території Німеччини. Коли закінчилися бої Другої світової, Бейлін після важкого поранення повернувся в хірургію.
Протягом декількох років він обіймав посаду головного хірурга в Макарівській районній лікарні, що об’єктивно говорить про його кваліфікацію. При цьому Павло Юхимович продовжував писати.
Як і про що він писав? Мабуть, відповідь на це питання можуть дати записки військового лікаря «Живи, солдат!». Ось кілька рядків із цієї книги: «Рани мають свою гордість. Є рани «сірячки». Та є престижні рани: здобуті в багнетному, рукопашному бою, в розвідці, в десанті… Нашивки на грудях поділяють їх на тяжкі й легкі.
Тяжкі – відвоювався. Тут своя психологія. Думають про дім. Або інакше – відчужені… А легкопоранені рвуться до бою. Пролита кров збуджує серце. Момент ураження поранений відчуває як удар. Інколи нічого не відчуває. Надто велике емоційне напруження. Біль приходить пізніше. Госпіталь для солдата – друге поле бою.
У цьому поєдинку хірурги – не секунданти. Вони учасники на боці поранених. Вони помирають разом з пораненими й оживають разом з ними».
Після роботи на Макарівщині було призначення в недавно збудовану лікарню № 1 на Харківському шосе в Дарниці. Тут Бейлін став науковим керівником хірургічного відділення, де знову цілеспрямовано впроваджував, з огляду на специфіку цієї галузі медицини, тонку етику милосердного ставлення до пацієнтів.
Тоді ж він написав повість «Завжди в дорозі» про відомого вченого-мікробіолога Д.К. Заболотного, а також чудове есе «Поговори зі мною, лікарю!» – своєрідні роздуми про медицину, про велику роль лікаря в суспільстві. Ці книги, як і повість «Живи, солдат!», увійшли до двотомника, виданого в 1985 р. Такий двотомник, з дарчим підписом автора, я бережу у своїй бібліотеці.
В кінці вісімдесятих Павла Юхимовича вразив інфаркт міокарду. Я ішов провідати його в кардіологічному корпусі колишньої Жовтневої лікарні. Він вийшов до мене в хол, усміхнений, привітний, в охайній піжамі, його зовнішність, треба відзначити, була завжди гармонійною. Був налаштований оптимістично, тривоги не видавав, як ніби з ним нічого не сталося…
Якось він попросив мене супроводжувати його під час відвідування ветеранської організації, де були заплановані вітальні заходи до Дня Перемоги. Напередодні свята там зібралося багато ветеранів, але мало хто здогадувався, що цей сивий, підтягнутий чоловік з безліччю орденських планок – не тільки пройшов війну, підполковник медичної служби, а й відомий письменник.
Помер Павло Бейлін 29 серпня 1988 р. в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
…Час невблаганний. Павло Юхимович все життя любив і лікував людей, і вони любили й шанували його. Тому і сьогодні біля меморіальної дошки з іменем Павла Бейліна часто можна побачити букетик квітів – їх приносять колеги та учні.
Юлій ВІЛЕНСЬКИЙ.
Від редакції: Давайте і ми, макарівчани, хоч подумки покладемо квіти в пам’ять про видатного хірурга, адже в районі Павло Бейлін не вшанований подібною пам’ятною меморіальною дошкою.