Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Роки війни буремні


Серед тих 104 листів, які вдалося відшукати у фондах Державного архіву Київської області, є листи написані Марією Шевченко та Лідою Бруквенко. Рідня Марії Шевченко на даний момент уже не мешкає в Макарові, за Ліду Бруквенко листи отримав син Віктор. І саме він нам розповів, що була ще подруга Тетяна Ігнатовська.

Троє дівчат з Макарова разом перебували на примусових роботах у Німеччині. Але Тетяна на батьківщину не повернулася, а виїхала до Франції. Мешкаючи там, вона розповіла свою історію журналістці Ніні Бай, яка виклала все почуте в книзі «Доля українки». Сьогодні вашій увазі пропонуємо розділ з цієї книги, у якому йде мова про роки Другої світової війни.

Одного сонячного дня сестрички Ігнатовські з подругами пішли до річки Здвиж купатися. Вони весело забавлялися, пірнали, аж поки не почули сильний гуркіт. Всі повискакували на берег. Швидко почали вдягатися, подумавши, що наближається гроза. Але на небі не було жодної хмаринки. А гуркіт наростав. І ось діти побачили літаки… Вони сунули один за одним страшною зграєю. За кілька хвилин почалося бомбардування Києва. Одинадцятого липня німці окупували Макарів. Лише двадцять днів знадобилося ворогу, аби зайняти лінію фронту по річці Ірпінь на підступах до Києва.

Наступного після окупації Макарова дня гітлерівці зігнали всіх євреїв до панського саду і примусили копати ями. А потім почали розстрілювати. Тетяна зі своїми подругами Сонею та Раєю заховалися в кущах із жахом дивилися на все, що відбувалося. Спочатку цілилися в ноги, а потім – вище. Дострілювали тих, хто ще ворушився в ямі. Ось Тетянка  побачила гарненьку однокласницю Лілю зі світлим кучерявим волоссям. Поліцай підштовхнув дівчинку до ями. На якусь хвилину гітлерівець затримав на ній погляд. Тетянці навіть почулося, наче він сказав: «А чого ж ти не втекла?». Чи, може, їй так здалося? Бо не хотілося вірити, що таку маленьку красунечку хтось може позбавити життя… Гримнув постріл, і тіло дівчинки впало в яму. Ті, хто почав служити німцям, як довідалася згодом Тетяна, іноді були жахливіші за своїх господарів. Бажаючи засвідчити свою відданість, вони скоювали найстрашніші злочини.

Побачивши, як по-звірячому було вбито стільки людей, Тетяна зі своїми подругами, перелякана й сама ледь жива, мов зі страшного сну, тікала з панського саду. А позаду продовжувалася стрілянина, лунали зойки людей. І як ніколи раніше, грізно шумів Здвиж, неначе протестуючи проти небаченого злочину. Той день став найтрагічнішим в історії Макарова. Серед сотень знищених макарівчан було чимало Тетяниних знайомих, подруг-єврейок, які разом з нею вчилися в школі, а також вчителі – Іван Іванович Халепа, Порфирій Іванович Сидоренко та інші.

Більшість тих, хто залишились в живих після цього жахливого розстрілу, покинули Макарів і пішли до Києва. Не доходячи міста, вони приєднались до киян, котрі рили протитанкові окопи, щоби не пропустити ворога до столиці. А потім Тетяна з подругою вирушили на бульвар Тараса Шевченка, де відшукали квартиру тітки Стефанії. Знесилені далекою дорогою, зголоднілі, вони пили чай з млинцями, які нашвидкоруч приготувала своїм несподіваним гостям тітка, і розповідали їй про те, що діється в Макарові. Тітка, раз по раз втираючи сльози, слухала їх і запропонувала лишитися в неї. За кілька  хвилин дівчатка вже спали.

Через тиждень за допомогою двоюрідного брата Жозефа їм вдалося налагодити зв’язок з підпільною організацією. В підвальному приміщенні одного із сусідніх будинків почали друкувати бойові антигітлерівські листівки, які таємно розклеювали по місту.

Якось надвечір прийшов Жозеф і сказав: «Ви мусите негайно тікати. На нас донесли.» Тікати!.. А куди? Крім власної домівки в Макарові, їм нікуди було більше податися. Тож, попрощавшись з тіткою, вони пішли вже знайомими стежками назад, до рідного селища.

За ті кілька місяців, що вони не бачили матері, вона ще більше змарніла. Її хворе серце страждало через втрату доньки Галі, звірства гітлерівців, хвилювання за життя Ірини, Тані, Лялі й Людмили, відсутність звісток від чоловіка.

А вісті з фронтів надходили невтішні. Ворог все більше просувався вглиб країни. Було зрозуміло: війна затягнеться надовго. Макаровом пройшли чутки, що гітлерівці планують вивозити молодих людей на роботи до Німеччини. Куди тікати знову? Залишалося лише сподіватись, що їх мине гірка доля. Але 29 серпня 1942 року вночі німці зробили облаву й забрали Тетяну. Їх, дівчат та хлопців від чотирнадцяти до двадцяти років, посадили у вантажні машини й повезли до Києва.

Машина, завантажена макарівськими дівчатами і хлопцями, спинилася біля однієї з київських шкіл по вулиці Воровського. Щоб полонені не плакали і нічого не розуміли, фашисти пороздавали горілку. Хлопці добре понапивалися і підняли галас. Тоді увійшли фашисти з нагайками і почали втихомирювати, б’ючи по спинах усіх підряд.

Везли товарними вагонами. Тут були хлопці й дівчата з сіл та містечок Київської області – всього близько п’яти тисяч. Менші діти плакали, але Тетяна не плакала, бо пам’ятала слова геніальної Лесі Українки: «Так! Я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні»… Тим більше зараз, коли не хотіла, щоб вороги потішались над їхнім горем розлуки з Батьківщиною. Тож запропонувала заспівати. І над просторами рідної землі залунала їхня прощальна пісня.

Поїзд на станціях робив короткі зупинки, і в Тетяни майнула думка про втечу. Підмовила ще кількох дівчат. Та, на жаль, спроба виявилася невдалою – їх спіймали і посадили в потяг.

По прибутті до Аушвіца почалося найстрашніше. Їх завели у великий зал табору, де лікар-українка почала їх по черзі мастити розчином від вошей. Тетяна не витримала і перекинула відро з розчином на її голову. За це Тетяну жорстоко побили. Полонені виходили дівчину, заховавши її, знесилену, у найдальший куток дерев’яних нар.

Збігло два місяці. Потім хлопців і дівчат почали сортувати. «Ти, ти і ти, – показав поліцай на Тетяну, Ліду і Марію, – поїдете до Мюльхаузена». І повісив на них таблички з адресою. Заарештованих знову посадили до потягу. Тетяна, яка ще в школі добре знала німецьку мову, запитала в офіцера: «В тебе є донька? Ти був би щасливий, якби з нею робили те, що ви робите з нами?» Той нічого не відповів.

А потім Тетяні та її подругам Ліді й Марії разом з іншими наказав вийти на станції Мюльхаузен, що за декілька кілометрів від Бухенвальда. Тут, на одній із фабрик Мюльхаузена, вони тяжко працювали: в люті морози голими руками носили від будинку ресторану до фабрики залізо, яке прилипало до рук, іноді відриваючись разом зі шкірою.

Згодом Тетяну запримітила власниця ресторану пані Траутман і забрала її разом з Лідою на роботу до кухні. І хоч тут було тепло, доводилось їм нелегко: дівчата вдвох тягали важкі столітрові чани, мили брудний посуд, прибирали підлогу і прали білизну, а їсти їм давали те, що залишалось.

Правда, пані Траутман, яка була товстою і негарною, згодом полюбила Тетяну за працьовитість і добре до неї ставилася. Часто таємно від інших давала їй смачнішу їжу, а іноді й гроші. Жили дівчата Таня, Ліда і ще дві польки у маленькій кімнаті на горищі. А сім’я Траутманів, що складалася з семи чоловік – сама пані Траутман, її чоловік Фрідрих, син Ернст, невістка Гільда і їхні доньки Інга, Гудрун, Брунгільда – мешкала у величезному будинку. Крім цього вони мали готель на двадцять кімнат, ресторан і кінозал.

Син Ернст тоді був на війні і, коли приїхав додому провідати родину, Тетяна та Ліда одразу впізнали його, бо у Макарові він був гауляйтером. Тож зрозуміли, що це з його розпорядження переважну більшість макарівчан привезли саме до Мюльхаузена.

Видаючи на кухні їжу для полонених, Тетяна познайомилася і подружилася з французьською сім’єю Крамар. Батько Франсуа, мати Клодін і їхній син Робер завше приходили всі разом, щоб отримати для своєї групи сніданки, обіди й вечері. Тетяна – красива українка з пшеничним волоссям і волошковими очима – відразу полонила серце чорнявого Робера. Завдяки їм Тетяна почала запам’ятовувати перші французькі слова. Тетяні було приємно, що вона знайшла сімейний затишок, і водночас це ще більше тривожило і ятрило її душу. Бо щовечора перед сном, важко відпрацювавши весь день на кухні, вона думала про свою родину: як там мама, сестри, що з батьком? Їй снилися макарівські мирні луки, рідний Здвиж купальської ночі…

Тетяна ще не знала тоді, що її маму й сестер есесівці вигнали в літню хатинку, а самі зайняли їхній будинок. Тут хвора мама, яка часто плакала за Тетянкою, і відійшла в інший світ. Сталося це на початку березня 1943 року. Ще лежали великі сніги. Ірина знайшла тоді десь сани, впрягла в них худеньку конячку, і вони повезли неньку на кладовище. Конячка ледве пересувалася. Здавалось, ось-ось впаде. За труною йшли Ірина, Ляля, Людмила та декілька сусідів. Поховали пані Агафію біля донечки Галі…

«Немає мами». Ця звістка страшним громом вдарила в Тетянине серце. Вона довідалася про це з листа Ірини, працюючи на кухні в пані Траутман. Плакала майже весь час. Минали дні, тижні, та не минав сум за втратою  найдорожчої в світі людини…

Якось пані Траутман, яка щиро співчувала Тетяні, запропонувала їй разом з п’ятьма дівчатами піти на концерт. Завше, коли вони приходили додому, стукали у вікно коменданта полонених, котрий мав своє бюро на першому поверсі, і він пропускав їх через вікно. Так було й цього разу. А коли Тетяна піднялася на горище, в кімнаті на неї вже чекав Ернст, який лаявся, що вона пізно прийшла, і наказав їй іти з ним. Завів її до в’язниці. Тих, кого кидали сюди, потім, як правило, розстрілювали. І Тетяна знала про це. Але в неї вже не було почуття страху перед смертю. «Якщо немає моєї мами, то навіщо жити мені», – подумала вона.

Та враз почувся крик і дівчина пізнала голос своєї хазяйки. Пані Траутман вимагала, щоб відпустили Тетяну, бо вона є доброю робітницею, і запевняла, що Тетяна ні в чому не винна, оскільки сама її відпустила. Офіцери зважили на слова пані Траутман.

І таких випадків, коли господарка ставала на захист Тетяни, було декілька. Одного разу, миючи кварту для пива, Тетяна розбила її. Бургомістр розлютився і хотів її вбити. Пані Траутман заховала її поміж козами, наказавши без дозволу не виходити. Потім сама принесла їй їжу і ковдри. Так Тетяна просиділа тиждень, поки минула небезпека.

А війна вже наближалася до кінця. Тож дівчатам залишалося одне: молити Бога, аби не загинути під час бомбардування. І, дякуючи Всевишньому, вони дожили до Дня Перемоги. Незабаром у Мюнгаузен увійшли американські солдати. До пані Траутман прийшло три американці і два поляки. Тетяна сказала, що хазяйка добре ставилася до них і солдати не стали чіпати її. А дівчат попросили збиратися й повезли до генеральної казарми репатріантів, що знаходилася за два кілометри від міста. Тут уже було чимало колишніх полонених з різних країн. Саме звідси їх мали відправляти на Батьківщину. Для кожного це був момент, коли «і сум, і радість обнялися». Радість від перемоги, від повернення додому і сум, що не застануть в живих багатьох своїх рідних.

– Куди я поїду? Що чекає на мене? – думала Тетяна. – Мама померла, батько десь у Сибіру, чи живі сестри – невідомо? Як повернусь, то, напевне, як і батька, зашлють до Сибіру!

– Їдь з нами, – запропонувала сім’я Крамар. – Будеш жити у нас, а коли знайдеш свою сім’ю, – повернешся…

Tags: ,

Залишити відповідь