Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ НА МАКАРІВЩИНІ


У травні цього року український народ відзначає 250-річчя Коліївщини, одного з найбільших повстань XVIII ст. на Правобережній Україні, що було кульмінаційним пунктом гайдамацького руху. У цьому номері газети «Макарівські вісті» ми подаємо одне з перших досліджень про гайдамацький рух на Макарівщині. Його автором є наш земляк – кандидат історичних наук Віталій Кулаковський.

Гайдамаками на Україні називали народних месників, які вели боротьбу з поміщиками, орендарями, лихварями, католицьким та уніатським духовенством. Об’єднувались вони у невеликі загони й, користуючись партизанською тактикою, вели повсякденну боротьбу з експлуататорами. Місцем формування гайдамацьких загонів були ліси та байраки південної України, монастирські села, що знаходились навколо Києва, дніпровські острови. З’являлись вони у найвіддаленіших місцях України, в тому числі й на території сучасного Макарівського району.

Причиною гайдамацького руху було тяжке соціально-економічне й національно-релігійне гноблення, яке панувало по всій Правобережній Україні в той час.

Села Макарівського району в першій половині XVIII ст. належали різним польським панам. Були тут і монастирські володіння. Так, протягом шестидесяти років (починаючи з 1650 р.) села Новосілки, Мостище й Бушівка (частина сучасної Ясногородки) належали Київському Братському монастирю. В 1712 р. їх захопив польський шляхтич Михайло Виговський. Село Лишня належало Бишівському монастирю.

Поміщики примушували своїх підданих по кілька днів у тиждень працювати на панщині, шарварках, толоках, заорках й оборках, закосках і обкосках, зажинках і обжинках, сплачувати чинш грошима, здавати частину врожаю, птиці, яєць, меду, хмелю, грибів тощо. Рік у рік ці побори зростали. Якщо всі повинності перевести у дні, то на півночі Київщини на початку століття вони становили 162 дні на рік, а в кінці століття – 312 днів. Пани часто передавали свої маєтки орендарям, які знущались над селянами ще більше, ніж хазяї. В історичних документах збереглись імена кількох орендарів маєтків на території Макарівщини. В 1737 р., наприклад, у Чорногородці орендарем був Янкель Мошкович, в 1743 р. село Новосілки у Виговських орендував макарівський житель Іцик Ошерович.

Поміщики, їх орендарі та старости не тільки вимагали непосильних платежів від селян, а й немилосердно знущалися над ними. Славився, зокрема, суворим характером бишівський староста Микола Підлуцький, який знущався не тільки над мешканцями Бишева, а й над усіма, хто потрапляв йому на очі.

12 липня 1743 р. житель села Плисецьке Тихін Іванов ловив уранці рибу на Ірпені. Тут його помітив Підлуцький. Як розповідав пізніше названий селянин, цей самодур «без всякой причини стрелял по нему из ружья и поранил в пяти местах».

У останніх числах травня 1744 р. через Бишів проїжджав мотовилівський житель Кирило Грозденко, що повертався з с. Грузьке від тестя Кузьми Форостовця. Микола Підлуцький, згідно із заявою цього селянина, «незнаема с какого  вымослу, напав на него разбойнически… бил ево и жену его смертно», кинув обох у в’язницю, забрав їхню підводу і все, що було на ній.

Не відставав від цього розбійника і пріор Бишівського монастиря Хома Клюковський, на якого подали скаргу в суд у вересні 1750 р. шляхтичі з Новосілок Адам і Хома Іпогорські-Ленкевичі. Цей «святий отець» не раз брав з собою монастирських підданих з с. Лишні й чинив напади на землі Іпогорських-Ленкевичів. Він навіть самовільно відмежував у них частину лісу, де після того хазяйнував, як у своєму володінні: рубав дрова, косив сіно тощо.

У серпні 1750 р. Клитовський, озброївшись пістолетами і взявши з собою загін слуг, що налічував кілька десятків чоловік,
опівночі напав на с. Новосілки. Грабіжники видали себе за гайдамаків. Налетівши на корчму, вони розігнали сторожів, почали точити горілку й пиячити, потім пограбували орендаря й перелякали всіх жителів своїми погрозами та нахваляннями.

Тяжка експлуатація й жорстокі знущання загострювали боротьбу між гнобителями й пригнобленими. Найпоширенішою формою опору панам були втечі. Архівні матеріали зберігають багато відомостей про втечі селян із сіл Макарівщини в російські володіння (за річку Ірпінь). Так, у 1746 р. просився поселитись у с. Глеваха втікач із Бишева Кіндрат Гаврилов; у цьому ж році макарівський орендар Іцик Ошерович домагався у російських прикордонних властей повернення боргу і «на полчварта рубля», що йому винен був якийсь селянин із с. Лишня, що втік у с. Господарець (частина сучасного с. Звонкове Васильківського району).

У 1748 р. перейшов до російського підданства священик з Рожева Федір Кузьмін, заявивши, що «за находящеюся в Полше униею тамо жить не похотел».

У 1750 р. в Києві та монастирських володіннях відповідні власті розшукували втікача з с. Ясногородка Павла Хоменка. А
житель с. Мостище Гаврило Яготенко причину своєї втечі з села пояснював тим, що «за имеющуюся тамо униею жить не можно». Аналогічну заяву там же зробив і житель Чорногородки Герасим Костюченко. Через унію втік із Бишева роком раніше Василь Сніжко.

Селяни Макарівщини не тільки тікали, а й брали участь у повстаннях та в гайдамацьких нападах на панів. У кінці 1733 р. управитель маєтку в с. Рожів Хома Котовський, повернувшись із Замостя, застав «великі бунти домашнього селянства». Ще тижнів за шість перед тим рожівські кріпаки відмовились відбувати будь-які повинності («навіть і дров до двору привезти не хотіли»). Вони, «ходячи коло двору з списами, шуміли», лякали дружину управителя, погрожували. Така ж само «сваволя, до бунтів подібна» відбувалась у Фасовій та сусідніх селах. Коли рожівський управитель поїхав до Фастова, повстанці напали на маєток і розгромили його.

Після придушення повстання 1734 р. діяльність гайдамацьких загонів значно активізувалася. 24 травня 1737 р. на чорногородського орендаря Янкеля Мошковича вчинив напад гайдамацький загін на чолі з Лазарем Таранцем. У 1742 р. загін Харитона Коняхіна напав на панський двір у с. Новосілки. Гайдамаки побили поміщицю Виговську й забрали у неї всі цінні речі та гроші. У вересні 1746 р. в с. Козичанка загоном Гапона було розгромлено двір місцевого орендаря.

У 1750 р. в Україні спалахнуло нове селянсько-гайдамацьке повстання. 18 травня регіментар Української партії бишівський староста Антоній Ожга повідомляв шляхту Овруцького й Житомирського повітів про те, що на Правобережжя з Лівобережної України перейшло біля тисячі гайдамаків.

Уже 10 березня в с. Чорногородка знову з’явився Лазар Таранець. Гайдамаки напали на будинок шляхтичів Зубрицьких, вбили старого Зубрицького, побили й замкнули в льосі його сина Петра і внука Антона, забрали майна і грошей на суму шість тисяч карбованців.

Влітку через південно-східну частину району переходив загін гайдамацького ватажка Івана Подоляки. Сформувавшись на Запоріжжі, він поспішав на Полісся мимо Канева, Богуслава, Лисянки, Корсуня, Білої Церкви, Фастова, Мотовилівки, Ясногородки «аж ку Днепру».

Та найбільшого розмаху боротьба проти кріпосницького гноблення на Макарівщині досягає в 1768 р., під час Коліївщини, тоді, коли тут з’явились гайдамаки на чолі з Іваном Бондаренком. Скупі біографічні дані, збережені народною пам’яттю й записані в другій половині XIX ст. його земляком Іваном Лобанем, розповідають нам, що Іван Бондаренко походив з бідної селянської родини с. Грузьке. Мати його була бідною-пребідною вдовою, і він ще змалку змушений був заробляти шматок хліба тяжкою працею у свого пана.

З наказу власника села Харлінського його взяли на кухню. Тут хлопчина рубав дрова, носив воду, доставляв продукти. Не мав він ні вихідного дня, ні свята. Їв те, що й перепаде, спав на підлозі біля діжки, не раз діставав стусани від панських слуг…

Так тривало кілька років. Коли ж Іван підріс, він сказав сам до себе: «Дай, Боже, ноги, куди очі глядять, туди й дорога», – і помандрував з Грузького. Довго про нього ніхто нічого не знав, аж поки не почалася Коліївщина.

У народній пісні дитинство Бондаренка висвітлюється дещо інакше. Тут мати (теж вдова) віддає восьмирічного сина не на кухню, а пасти панські свині. Одного разу в хлопця померзли ноги, і він вирішив запалити жмачок сіна, «щоб нагріти свої ніжки»…

Да й на свиней задивився,
Загорівся коп’як сіна.
Аж біжить панський слуга
Осавула Якименко
Із нагайкою в руках,
Починає Бондаренка катувати:
«Оце ж тобі, сукин сину,
Знать, як свині пасти!»

Якименко привів пастуха до пана, який написав листа до дідича в Білу Церкву і направив туди Бондаренка. Іде хлопець лісом, плаче, коли це назустріч отаман Гонта. Взяв він листа та й читає:

Що Бондаренка в котел укидати,
В гарячій воді купати.

Пожалів Гонта хлопця «молоденького» й запропонував переходити до нього:

Послухав же Бондаренко
Та й перейшов до нього.
Доростає до 22-го року
Да й просить же він отамана Гонту:
«Пусти в мої села
Мене погуляти».

Жаль Гонті відпускати від себе Бондаренка, побоюється він щоб не «ізпокусили» його прокляті пани, але згоджується. І ось Бондаренко став «гуляти», «проклятим панам одімщати». Він іде у Фастів, далі на Коліївку, Бишів, Пашківку і прямує до рідного села. Де проходить молодий отаман, від панів «один слід» залишається. У лісі Обідному він зустрічає свого кривдника осавулу Якименка й чинить над ним розправу:

Як ударили Якименка
Да й опень головою:
«Оце ж тобі, вражий сину,
Жартувати зі мною».

Звичайно, зустрічатись із Гонтою напередодні Коліївщини Бондаренко не міг, та навряд чи й бачив взагалі коли-небудь його. Згадка про нього в пісні – яскраве свідчення того, якою великою популярністю на Макарівщині користувався знаменитий герой Коліївщини.

Влітку 1768 р., як свідчать історичні документи, Бондаренко з’являється в районі Радомишля. Згодом він займає Брусилів, знищує шляхту й орендарів, після чого рушає на свою батьківщину. Прибувши в село Грузьке, Бондаренко зупиняється у місцевого попа, а загін розташовує у Гусаковому яру.

Харлінський, зачувши про гайдамаків, з таким поспіхом утік із села, що не тільки не встиг забрати гроші, а й свого малолітнього синка. Роздавши селянам панські гроші та майно, Бондаренко наказав ключникові організувати в панському селі банкет, щоб урочисто відзначити визволення села з неволі.

З кожного двору сюди прибуло по одному чоловіку (решта були зайняті на жнивах). Саме в цей час на село напали польські гусари, які, напевне, давно стежили за Бондаренком і чекали слушної нагоди, щоб захопити його у свої руки зненацька.

Та гайдамаки завжди були на сторожі. Народна пісня про це розповідає так:

Наїхали гусари Грузьку палити,
Бондаренко з Нечаєнком стали боронити,
Нечаєнко на дзвіницю міх пороху тягне,
Бондаренко в правій руці рушницю готує.
Ой, як стрелив Нечаєнко – коника підстрелив,
Ой, як стрелив Бондаренко – гусарина встрелив.
Ой, рушили гусари з Грузької втікати — 
Бондаренко з Нечаєнком стали доганяти.

З Грузького Бондаренко пішов на Бишів. Всі бишівські надвірні козаки перейшли на його бік. Як розповідав пізніше на допиті в Кодні Корній Москаленко, тут гайдамаки знищили сім орендарів і трьох шляхтичів, повісили ксьондза (разом з одним з орендарів і собакою).

З Бишева загін рушив на Андріївку, потім на Рожів, а тоді вже – на Макарів. Взявши містечко штурмом, Бондаренко спинився тут. Колії всюду розправлялися з панами та їх слугами, відбирали у них майно та гроші й ділили між бідними селянами. Жителі навколишніх сіл привозили до Бондаренка своїх панів або з’являлися до нього за дозволом бити шляхту й орендарів у своїх селах.

Макарівські села швидко очищалися. До Бондаренка навіть приїжджав священик з Димера й довго вів з ним у Макарові якісь переговори. Та скінчити розправу з експлуататорами й очистити від них усе Полісся Бондаренко не встиг.

Сотник корнинських надвірних козаків Щербина підступно напав на Макарів і захопив у полон Бондаренка. Трохи згодом
народний герой був страчений польською шляхтою в Чорнобилі.

…Коліївщина, як і інші селянські повстання, була жорстоко придушена, але пам’ять про неї довго-довго жила в серцях покріпаченого селянства. Про коліїв та їхніх ватажків складали пісні й легенди, їхніми іменами лякали панів, нової Коліївщини з дня на день десятиліттями чекали знедолені по всій Україні. Тому боротьба з експлуататорами не згасала, а з кожним роком посилювалась, наростала.

Віталій КУЛАКОВСЬКИЙ.

Tags: ,

Залишити відповідь