Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

100 РОКIВ ПРОГОЛОШЕННЯ ГЕТЬМАНСТВА В УКРАЇНI


29 квітня на державному рівні буде відзначатися 100-річчя проголошення Української Держави на чолі з гетьманом  Павлом Скоропадським. Сьогодні у нашому матеріалі розповідь про те, чим запам’яталося правління останнього гетьмана, яке тривало 7,5 місяця.

Починаючи з березня 1918 р., Центральна Рада значною мірою залежала від німецьких союзників. Спроби продовжити ліводемократичний курс викликали незадоволення і роздратування німецького командування. Воно почало втручатися у внутрішні справи. Спершу – в посівну кампанію та розподіл урожаю, потім – в адміністративні, правоохоронні та цивільні справи.

Німецький фактор був одним із ключових у державному перевороті 29 квітня 1918 р. В останній для Української Центральної Ради день вона ухвалила Конституцію Української Народної Республіки («Статут про державний устрій, права і вільності УНР»). Україна проголошувалася суверенною державою з неподільним кордоном, парламентською республікою із Всенародними Зборами як вищою законодавчою владою. Їм же належало формувати органи виконавчої і судової влади.

Скоропадский

У той самий день у Києві в будівлі кінного цирку Петра Крутикова «Нірро Раlасе» (тепер на тому місці кінотеатр «Україна») за участі понад 6 тис. делегатів відбувся Хліборобський конгрес, унаслідок якого влада в Україні перейшла до Павла Скоропадського. Розуміючи, що у вирі революційних потрясінь демократична республіка є нестійкою до загроз, він пішов на встановлення авторитарного правління. Гетьман розпустив Українську Центральну Раду, скасував законодавство УНР і проголосив Українську Державу.

Прихильник козаччини Павло Скоропадський встановив у державі й відповідну форму правління – гетьманат.

Гетьман отримав виняткові повноваження: затверджував усі закони, призначав і звільняв представників вищих урядовців, генеральних суддів, був верховним командувачем армії та флоту, здійснював керівництво зовнішньою політикою. Також йому належало право оголошувати надзвичайний стан, амністію, надавати громадянство тощо. Це відповідало його намірам домогтися «створення сильної влади в особі диктатора – гетьмана».

Між іншим, прибічником сильної одноосібної влади був теоретик українського консерватизму, один із лідерів Української демократичної хліборобської партії, волинянин В’ячеслав Липинський, який писав: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути».

Вищим керівним органом Української Держави стала Рада Міністрів – виконавча та законодавча влада одночасно. Її структура нагадувала УНРівську. Щоправда, ліквідували російське, польське, єврейське відомства, а поштово-телеграфне реорганізували в департамент Міністерства внутрішніх справ. Натомість з’явилися міністерства охорони здоров’я та віросповідань. Освітнє отримало назву Міністерство народної освіти та мистецтва.

Загалом формування уряду стало для Павла Скоропадського значним викликом. Йому довелося шукати компроміс між значною частиною революційних українських діячів, котрі не бажали співпрацювати, представниками промислово-фінансових кіл, які воліли бачити на міністерських посадах своїх ставлеників, і німецьким командуванням, що прагнуло лояльного уряду.

Формування Ради Міністрів доручили Миколі Василенку, який головував на перших засіданнях. Із 7 травня уряд очолив нащадок старовинного козацько-старшинського роду Федір Лизогуб. Віце-прем’єром і міністром народної освіти та мистецтва став Микола Василенко, фінансів – Антон Ржепецький, внутрішніх справ – Ігор Кістяківський, віросповідань – Василь Зіньківський, військових справ – Олександр Рагоза, шляхів сполучень – Борис Бутенко, охорони здоров’я – Всеволод Любинський, продовольства – Юрій Соколовський, юстиції – Михайло Чубинський (син автора слів Гімну України), міністром закордонних справ – Дмитро Дорошенко.

За гетьманату зазнала трансформацій і судова гілка влади. Замість Генерального суду УНР 8 липня утворили Державний сенат – вищий судовий орган. Його головою став Микола Василенко.

Порівняно з урядуванням Української Центральної Ради державні інститути гетьманату були ефективнішими. Одним із найбільших прорахунків УЦР була відсутність дієвого розгалуженого апарату на місцях. Ураховуючи досвід попередньої влади, гетьман поновив адміністративно-територіальний поділ на губернії, повіти, волості, а замість комісарів УЦР призначив старост. Вони очолили місцеві адміністрації.

Павло Скоропадський спирався на промислово-фінансові кола, зокрема Союз земельних власників і Протофіс (Рада промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства). Наймасовіша соціальна верства – малоземельне та безземельне селянство – переважно було налаштовано проти Скоропадського.

Не визнавали гетьманат й українські політичні партії, що входили до УЦР. Вони сприймали його як контрреволюцію та відмовилися від будь-якої співпраці. Це позначилося на дефіциті українських кадрів. Скоропадський вимушений був заповнювати урядові вакансії фахівцями колишнього царського режиму. А це спричинило додаткове невдоволення в української революційної громадськості. Водночас, у своїх діях гетьман у значній мірі залежав від союзників.

Одним із найважливіших напрямів діяльності було законотворення. Загалом, в Українській Державі було ухвалене понад
500 нормативних актів, у середньому на місяць – по 70. Серед новацій – прийняття першого державного бюджету як узагальненого кошторису. Гетьман схвалив його у червні 1918 р. у «Правилах про порядок розгляду Державного бюджету й фінансових кошторисів на 1918 рік».

Скоропадський також ініціював розроблення проектів державних символів Української Держави. До роботи в спеціальній комісії залучив Георгія Нарбута, котрий запропонував Державний Герб – «зображення козака з мушкетом на плечі.., у верхній частині якого розміщено Володимирський тризуб. Навколо…буяв рослинний орнамент, виконаний у стилі козацького бароко».

Внутрішня політика гетьмана «стояла» на трьох «китах»:
– поновлення приватної власності на землю та повернення її в товарний обіг;
– створення боєздатної армії;
– утвердження українського культурно-освітнього простору.

Гетьман також планував ліберально-консервативні реформи в соціальній та економічній сферах. Чи не основними мали стати земельні перетворення на таких засадах: «відчуження земель по дійсній х вартості від великих земельних власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів». Однак теоретично правильне положення про непорушність права приватної власності в конкретно-історичних умовах тогочасної України лише спричинило соціальну напругу. Поміщицтво отримало юридичні підстави для відновлення земельно-майнової власності, необмеженого відшкодування заподіяних їм збитків. Це викликало значний селянський супротив, масове невдоволення владою гетьмана та його німецько-австрійських союзників.

Багато зусиль гетьман докладав до військового будівництва. Як професійний військовий, Павло Скоропадський усвідомлював значення національних збройних сил, але був зв’язаний забороною німецької сторони мати регулярну армію. Тому після перевороту більшість військових формувань УНР, зокрема Корпус Січових стрільців, розформували. Така сама доля чекала на дві Синьожупанні дивізії, створені німцями з українців-військовополонених російської армії. Натомість запорожців, які щойно визволили від більшовиків Донбас, реорганізували у Запорізьку дивізію та залишили охороняти північно-східні кордони України.

Для формування дієвих збройних сил Української Держави планувалося створити 8 територіальних корпусів і 5 кінних дивізій. Загальна чисельність армії в мирний час мала становити 310 тис. осіб. Проте реалізувати ці амбітні плани гетьману не вдалося. Військовим міністерством були сформовані кадри лише територіальних корпусів, а також гетьманська гвардія – Сердюцька дивізія (5 тис. осіб) із заможного селянства Лівобережжя. Крім того, зберігалися штаби морських сил і озброєні підрозділи залізничної та кордонної варти.

У серпні гетьманському урядові була передана Сіра (Сірожупанна) дивізія. Вона отримала назву 1-ї Козацько-стрілецької дивізії. На 1 серпня налічувала 140 старшин і 3,3 тис. вояків. Також у серпні гетьман видав наказ про відновлення стрілецької формації – Окремого загону Січових стрільців. Його особовий склад на початок листопада налічував 59 старшин і 1187 стрільців.

Особливі надії гетьман покладав на козацтво. У жовтні він затвердив закон «Про відновлення українського козацтва», але створити формування не встиг.

Ефективною була діяльність уряду у фінансово-фіскальній сфері. Міністерство фінансів домоглося введення та змінення національної валюти, функціонування Державної скарбниці, Українського державного банку, митної та податкової служб, відновлення державної цукрової і горілчаної монополії. Завдяки таким заходам прибутки склали близько 3,2 мільярда карбованців.

Продовжувалася українізація, започаткована за часів УЦР. Завдяки міністрові народної освіти та мистецтва Миколі Василенку введено обов’язкове вивчення в усіх середніх школах української мови, літератури, історії та географії України. У Харківському і Новоросійському університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька створили кафедри українознавства. Колишні російські університети оголосили українськими державними. Науковцям надали право захищати дисертації українською мовою. Засновані Український Київський та Кам’янець-Подільський державні університети, Українська академія наук, державний архів, культурно-мистецькі установи.

Скоропадский

Зовнішньополітичний курс гетьманату майже повністю визначався союзницькими зобов’язаннями перед Четверним союзом. До безперечних успіхів на міжнародному фронті належить визнання Української Держави цими країнами, а також Азербайджаном, Грузією, Доном, Кубанню, Польщею, Фінляндією, Румунією і Швейцарією. Дипломатичні відносини були встановлені ще з 8 державами – Бельгією, Вірменією, Голландією, Грецією, Данією, Норвегією, Персією і Швецією. Загалом Україна відкрила 11 дипломатичних і до 50 консульських представництв у 20 країнах світу, а на своїй території – 12 дипломатичних і 42 консульських представництв 24 держав.

У вересні 1918 р. гетьман здійснив офіційний закордонний візит до Німеччини. Тоді Берлін засвідчив підтримку самостійної Української Держави. Переговори про встановлення кордонів тривали з Росією, Австро-Угорщиною, Румунією, Білоруссю та козацьким Доном. У травні 1918 р. була визначена лінія розмежування між військами Української Держави та Росії. Завширшки 10–40 кілометрів вона проходила через Сураж, Унечу, Стародуб, Новгород-Сіверський, Глухів, Рильськ, Колонтаївку, Суджу, Беленіхіно, Куп’янськ і отримала назву «нейтральна зона».

Однією з найважливіших проблем було визначення кордонів із державним утворенням донських козаків, що виникло на уламках Російської імперії, Всевеликим Військом Донським. Там «жило багато українського населення; окрім західних волостей над річкою Калитвою, ціла Таганрозька округа була в значній мірі заселена українцями (61,7 %)», – писав Дмитро Дорошенко в «Історії України 1917–1923», посилаючись на дані першого Всезагального перепису населення Російської імперії 1897 року. До речі, опитувальник перепису не мав графи «національність», а лише «рідна мова», за якою і визначалася належність до українства.

У середині травня 1918 р. Тимчасовий Донський уряд відкрив посольство в Україні. 24 травня делегація прибула до Києва для переговорів із Павлом Скоропадським і Дмитром Дорошенком. Донці розраховували відрізати від України та забрати собі промислові терени і важливі залізничні станції. Тобто територіальні претензії були взаємні. Міністр закордонних справ пообіцяв створити спеціальну комісію для вивчення їхнього питання та вперше заговорив про можливе об’єднання на засадах федерації.

7 травня 1918 р. відбулося спеціальне засідання Ради Міністрів, присвячене кордонам України. В ухваленій за його результатами постанові зазначалося: «Звернути особливу увагу на необхідність приєднання Криму до України». Важливу роль в ідеологічному обґрунтуванні територіальної належності Криму відіграв відомий правник, журналіст і публіцист, громадський діяч, філософ Дмитро Донцов. У травні він очолив Українське телеграфне агентство (створене 26 березня 1918 р. для інформаційної діяльності та пропаганди, тепер – державне інформагентство «Укрінформ»). В аналітичній записці «О границях України під взглядом політичним» Дмитро Донцов зазначав: «…Політично Крим є інтегральною частиною України і таким мусить лишитися і далі».

На противагу українським прагненням у червні 1918 р. німці ініціювали створення в Криму крайового уряду на чолі з Матвієм Сулькевичем. Він орієнтувався на відновлення небільшовицької Росії, намагався проводити незалежну політику з опорою на німців. Невдовзі Сулькевич видав інструкцію про облаштування кордону з Україною, залишивши за Кримом Чонгар із соляними промислами й Арабатську стрілку. Гетьманський уряд не влаштовував ані такий варіант територіального розмежування, ані «незалежність Криму» загалом.

З огляду на важливість для півострова українського зерна, цукру, деревини, металу, вугілля й інших товарів, у середині серпня Рада Міністрів запровадила там економічну блокаду. Припинилися залізничне та морське сполучення, торгівля, поштовий зв’язок тощо. Ізоляція призвела до продовольчої кризи. Промисловці, аграрії, фінансові спілки, кооператори, біржові товариства, продовольчі управи тиснули на Сулькевича з вимогою відновити відносини з Україною. Чимало органів земського та міського самоврядування виступили за входження до Української Держави на засадах автономії.

12 жовтня 1918 р. уряд Криму погодився за умови створення кримських представництв в уряді. А вже згодом ембарго на поставки товарів остаточно знято.

14skoropadskiy2

У травні 1918 р. в Києві, Чернігівській і Подільській губерніях нелегально пройшли селянські та робітничі з’їзди із закликами не визнавати Павла Скоропадського та підніматися на збройне повстання. Влітку через засилля німецьких військ і невдоволення аграрною реформою майже всіма регіонами України прокотилися антигетьманські селянські повстання.

У Макарові теж відбулися виступи селян під керівництвом Л. Кагановського. Жителям Макарова гетьманський період запам’ятався реекспропріацією землі, отриманої від УЦР. Разом із землею до попередніх власників неодмінно потрапляв і урожай 1918 р., вирощений зусиллями селян. Опинившись перед загрозою втрати здобутого збіжжя, селяни знищували посіви скошуючи та випасаючи на них худобу. Щоб хоч якось захистити себе, селянство починає створювати загони самооборони. У Макарові один з таких загонів очолив П.Ф. Семененко.

Найбільшим антигетьманським повстанням було Звенигородсько-Таращанське. На початку червня до містечка Лисянки зайшов німецький гарнізон, який забезпечував відновлення поміщицького володіння. Озброєні мешканці Лисянки та навколишніх сіл Гусакового, Кирилівки, Стецівки, Тарасівки, Водянки, Ольхівців розбили гарнізон. Німці капітулювали. Повстанці встановили власну владу на північній частині Звенигородського повіту. Там обрали земельні комітети й сільських голів. Невдовзі невдоволення перекинулося на Таращанський повіт. До кінця червня загони з мешканців 16 містечок і сіл повністю контролювали Таращанщину. Селянська армія майже два місяці вела бої з німецькими дивізіями та Державною вартою. У серпні форсувала Дніпро й з великими втратами, просуваючись через Полтавщину та Чернігівщину, відступила до «нейтральної зони»

Іншим осередком селянського збройного опору стало Гуляйполе на Катеринославщині. Повстанці на чолі з Нестором Махном 16 жовтня 1918 р. захопили село й оголосили від імені районного гуляйпільського революційного комітету про повстання «робітників і селян проти душителів та катів Української революції австро-германо-гайдамаків». Селянські виступи проти гетьманату відбувалися також на Волині, Поділлі, Чернігівщині і на початку серпня 1918 р. набули загальноукраїнського масштабу. Але вже в середині того місяця почали вщухати.

Українські соціалістичні партії, національно орієнтовані культурно-громадські та професійні організації створили опозиційний до гетьманського правління Український національно-державницький союз. У серпні 1918 р. він розвинувся в Український національний союз (УНС). Очолюваний Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою, УНС проголосив за мету відновлення УНР.

Восени 1918 р. ситуація на фронтах світової війни остаточно визначила перемогу Антанти. Австро-Угорщина, а згодом і Німеччина, почали виводити війська з України. Гетьман спробував знайти компроміс із українськими соціалістичними партіями. 24 жовтня до Ради Міністрів увійшли чотири соціалісти, однак це вже не врятувало ситуацію.

У листопаді Павло Скоропадський відправив коаліційний уряд у відставку й оголосив про зміну політичного курсу на користь всеросійської федерації. Це стало приводом для початку збройного антигетьманського повстання.

14 листопада 1918 р. на таємному засіданні УНС за участю представників Селянської спілки, профспілки залізичників, командування Січових стрільців створили тимчасовий революційний орган УНР – Директорію, яку очолив Володимир Винниченко. На її бік виступили Січові стрільці у Білій Церкві, частини Запорізької дивізії на сході України, Сіра дивізія на Чернігівщині, Чорноморський кіш у Бердичеві, полк Сердюцької дивізії та інші.

16 листопада 1918 р. повстанці почали наступ на Київ із Білої Церкви. Вирішальний бій відбувся 18 листопада біля залізничної станції Мотовилівка. Січові стрільці розгромили гетьманські сили. 20 листопада розпочалася облога Києва. Паралельно оголосили мобілізацію до республіканських військ. Лави поповнювалися за рахунок численних повстанських загонів. 14 грудня гетьман зрікся влади та покинув Київ. До міста увійшли війська Директорії.

Віталій ГЕДЗ.
Використано матеріали УІНП та газети «День».

Tags:

Залишити відповідь