Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

ПОВЕРТАЄМО З ЗАБУТТЯ…


21 грудня виповнюється 27 років з дня смерті нашого видатного земляка історика Віталія Михайловича  КУЛАКОВСЬКОГО. На жаль, сьогодні ця постать майже забута в Макарівському районі. Про нього згадують на малій батьківщині лише одиниці. В Макарівському районному історико-краєзнавчому музеї роблять все щоб про Віталія Михайловича дізналося якомога більше земляків. Стаття, яка пропонується вашій увазі є спільною працею з донькою вченого Ларисою Віталіївною Кулаківською, яка люб’язно погодилася надати матеріали з сімейного архіву, а частину навіть пообіцяла з часом передати до районного музею.

Віталій Кулаковський народився 29 січня 1924 р. у с. Мостище на Макарівщині у сім’ї Михайла Даниловича та Ярини Федорівни Кулаковських. Дід був освіченою людиною, працював землеміром, бабуся опікувалась родиною. У сім’ї окрім Віталія Михайловича був старший брат Борис і молодша сестра Женев’єва. Вони жили на хуторі, де також мешкали ще дві родини Кулаковських. Поряд був ліс з Гайдамацьким яром, чудові краєвиди Поірпіння. Мабуть уже тоді у Віталія Кулаковського формувався інтерес до своєї історії, любов до рідного краю.

У 1938 р. закінчив Мостищенську семирічну школу, а у 1941 р. – 10 класів Ясногородської середньої школи. У 1942 р. був вивезений до Німеччини, а згодом перевезений до Бельгії, де працював відбійником на шахті. Після визволення радянськими військами, був мобілізований до лав Червоної армії. Служив спочатку в Німеччині, а потім в м. Кострома.

Демобілізований у 1947 р. повертається у рідне село Мостище і відразу вступає на історичний факультет Київського педагогічного інституту (нині Київський національний педагогічний університету імені М. Драгоманова), який закінчує екстерном у 1949 р.

Також у 1947 р. влаштувався вчителем історії, російської мови та літератури у Чорногородську середню школу. У 1952 р. переведений на посаду завуча та вчителя історії до Лишнянської середньої школи. У 1958 р. призначений директором
Лишнянської середньої школи. Цю посаду займатиме 10 років.

У 1962 р. вступив до аспірантури Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). У 1967 р. захистив кандидатську роботу на тему «Освободительная борьба народных масс Правобережной Украины против социального и национального гнета в первой половине XVIII века».

У 1968 р. призначений на посаду старший науковий редактор Головної редакції Української Радянської енциклопедії. А вже за рік Віталій Кулаковський – завідувач редакцією «Історії міст і сіл Української РСР» і саме під його редакцією було видано 20 томів 26-и томної «Історії міст і сіл Української РСР» українською мовою та 14 томів – російською мовою.

k2

Віталій Михайлович для цього видання особисто готував нариси про населені пункти Київщини, зокрема Макарівського району. Слід сказати, що Макарівщина – земля дідів і прадідів – постійно була об’єктом уваги науковця. Тут відчутна пат ріотично-просвітницька стратегія В. Кулаковського, оскільки, як педагог за фахом, він чітко усвідомлює: становлення особистості українця неможливе без апелювання до історії рідного краю та славетних предків.

За активну діяльність у галузі культури та науки та у зв’язку із завершенням видання «Історії міст і сіл Української РСР» українською мовою Указом Верховної Ради Української РСР 25 лютого 1975 р. Віталію Кулаковському присвоєно почесне звання Заслуженого працівника культури УРСР.

k3

Віталій Михайловчи Кулаковський також є автором близько 150 наукових статей та кількох учбово-методичних посібників.

В епіцентрі його дослідницьких інтересів – українська минувшина ХVІІІ ст., переважно події гайдамацького руху і – вужче – Коліївщина («Народ про гайдамацький рух» (1967 р.), «Визначна подія в історії українського народу» (1968 р.), «Полум’я гніву народного» (1968 р.)). Загалом тематика праць ученого доволі різноманітна й охоплює широкі часові межі: від античної доби до сучасності.

k4

Добре обізнаний з архівними матеріалами, він намагається осмислити драматичні долі видатних українців і заповнити в такий спосіб деякі прогалини в історико-біографічній галузі. Йдеться про студії, присвячені провідникові національно-визвольних повстань Северинові Наливайку («До 375-річчя селянсько-козацького повстання під керівництвом Северина Наливайка» (1969 р.)) та письменнику, паломникові й мандрівнику Василеві Григоровичу-Барському («Василь Григорович-Барський і його записки: до 270-річчя від дня народження» (1971 р.)).

Доволі цікавими є літературно-критичні напрацювання Віталія Михайловича, у яких переважно репрезентовано твори Володимира Малика («Вірність історичній правді» (1969 р.), «Чорний вершник» (1977 р.), «Одісея Арсена Звенигори» (1987 р.)). Так, після виходу другої частини тетралогії «Таємний посол» Віталій Кулаковський одним із перших відгукнувся на цю подію, вказуючи на високу майстерність автора у трансформації історичної правди в художню. Крім того, романний образ запорізького  кошового Івана Сірка, очевидно, настільки захоплює критика, що згодом у його доробку з’являється власна версія художнього портрета козацького ватажка.

З під пера науковця вийшли десять історичних повістей та романів. Віталій Кулаковський був членом спілки письменників України. Як письменник В. Кулаковський заявляє про себе в 60-х роках ХХ ст., у часи чергового національного піднесення в Україні.

Його творчий доробок складають історичні повісті («Хай славиться Русь» (1965 р.), «Золота галера» (1989 р.), і написані у співавторстві з П. Сиченком «Ой гук, мати, гук» (1972 р.), «Ріки виходять з берегів» (1985 р.)) та романи («Северин Наливайко» (1978 р.), «Максим Кривоніс» (1983 р.), «Мартин Пушкар» (1987 р.), «Дике поле» (1988 р.), «Іван Сірко» (1990 р.), «Володимир Мономах» (1992 р.), «Тарас Трясило» (1995 р.)), які охоплюють широкий діапазон подій: від періоду княжої Русі до Коліївщини.

Наразі дослідники виявляють зацікавлення до літературної спадщини прозаїка, адже вона дає широке поле для роздумів над процесами минулого України та їх роллю в сучасному житті.

Про стосунки з рідними та сімейне життя Віталія Кулаковського донька Лариса, яка пішла по стопам батька та стала археологом. Лариса Віталіївна закінчила історичний факультет КНУ ім. Т. Шевченка, захистила кандидатську дисертацію. Наразі вона працює директором музею в Інституті археології НАН України.

Зокрема Лариса Кулаковська згадує: “З Петром Панасовичем Сиченком (троюрідним братом) вони зблизились уже в старших класах школи, обоє захоплювалися літературою, багато читали. Вже по війні стосунки стали тіснішими, а з часом і творчими. У 1972 р. Петро Панасович з батьком видали роман «Ой гук, мати, гук», а у 1985 р. – «Ріки виходять з берегів». Обидві книги майстерно відтворюють дух епохи, насичені фактами з життя поліщуків, їх боротьби під час найбільшого народно-визвольного повстання проти польсько-шляхетського панування на Україні, що увійшло в історію під назвою Коліївщини 1768 року.

З дитинства батько приятелював з Володимиром Сиченком (літ. псевдонім Володимир Малик), який жив у сусідньому селі Новосілки. Узагалі брати Сиченки не раз приїздили до нас у гості, любили поговорити на різні теми, зокрема й ті, що стосувалися їхньої основної роботи та улюбленої справи: педагогічно-науковоісторичної.

Теплі стосунки поєднували батька з його земляком Миколою Яковичем Олійником, автором творів про Лесю Українку «Дочка Прометея»). Багато в чому саме він був для Віталія Михайловича і старшим товаришем, і колегою, і великим авторитетом”.

Щодо родини, то Лариса Віталіївна зазначає: «Батько з великою любов’ю та ніжністю ставився до своєї матері, болісно переживав її втрату. Він був уважним та люблячим чоловіком і батьком, ми з мамою (Марією Іванівною) завжди відчували впевненість та захищеність, його постійну турботу. З іншого боку, вона завжди була вдячним слухачем, співбесідником, а загалом, тим надійним тилом, який давав батькові змогу займатись улюбленою справою. Мама підтримувала його завжди та в усьому. Зрештою, у них було багато чого спільного, оскільки починали вони свій шлях вчителями, довгий час працювали в одній школі, мали спільні інтереси та друзів. Усі ці моменти сприяли аурі домашнього затишку та родинного благополуччя.

Так склалося, що татові частіше доводилось працювати в жіночому товаристві. Мені запам’яталось, як одна із його колег в УРЕ сказала: Віталій Михайлович був дуже делікатною людиною. Слово «делікатність» зараз вживають надзвичайно рідко, але для мене воно надзвичайно позитивне й багатогранне: це, в першу чергу, порядність та коректність, ввічливість і увага, щирість у стосунках. На жаль, такі прояви людських стосунків останнім часом все більше втрачають популярність».

Говорячи про своє дитинство Лариса Кулаковська згадує: «Тато рідко читав нам свої рукописи, тому про пригоди його літературних героїв ми дізнавались уже зі сторінок надрукованих книг. Вечорами він віддавався своєму улюбленому заняттю: працював з першоджерелами, писав. 

Відпочивали ми активно, часто мандрували, батько завжди визначав маршрути наших подорожей, крім того полюбляли з
ним гуляти вулицями міста, заглядаючи у всі книжкові магазини. Ще він дуже любив літературні вечори, театри. Своєрідним ритуалом завжди був похід на вечір пам’яті Тараса Шевченка. Свого часу ці заходи часто проходили в Національному драматичному театрі ім. Франка, в Національному оперному театрі, філармонії, інколи в палаці «Україна». Вечори завжди були досить камерними, затишними, наповненими своєрідною мистецькою атмосферою».

Помер Віталій Михайлович Кулаковський 21 грудня 1990 р. Похований у рідному селі Мостище Макарівського району Київської обл.

Віталій ГЕДЗ,
директор Макарівського районного
історико-краєзнавчого музею.
Використано матеріали та фотографії з
родинного архіву Кулаківських.

Теґи: , ,

Залишити відповідь

About Admin 2