Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Петро СИЧЕНКО: «Муза – капризна пані…»


Якщо брати письменницьку діяльність Петра Панасовича, то, перш за все, він був надзвичайно талановитим поетом.

Від самого народження Петро Панасович на все життя взяв у своє серце і душу дивовижну красу поліських озер, кришталеву прозорість криниць, барвистий килим квітучого різнотрав’я лук, тихий плескіт ріки, зелений шум борів.

І таким багатим, щедрим на любов і добро, таким широким виявився цей світ, що коли так звані «перетворювачі» і «підкорювачі» природи потоптали його, він все одно продовжував живити творчість поета, давати наснагу жити і вірити, що ця земля ще може мати майбутнє.

Петро Панасович так щиро і гаряче любив свою землю і людей!

… Вони тепло несли в душі,
Мечі кували й лемеші,
Любили землю, як і я.

Далекі чую голоси…
Свята поезія краси –
Моя натруджена земля.

Куди б не водили життєві дороги, Петро Панасович завжди повертався до рідного Полісся:

Не розлюби, не кидай рідних піль,
Села свого не залишай ніколи.
Тут вперше скуштував ти хліб і сіль,
Тут миле все: Ірпінь і виднокола.

Бори, діброви, балки і яри
Хати і вулиці до щему рідні.
Ти тут потрібен всякої пори,
І люди всі для тебе тут потрібні.

Ти пригадай: чи літо, чи зима,
Тут кожен шапку чи кашкет зніма –
Ти землякові честь, хвала і шана.
Куди життя тебе не поведе,

Таких людей не знайдеш ти ніде,
Як тих, що має сторона кохана.

Петро Панасович – один з небагатьох, хто жив за тими законами моралі, які проповідував у своїх творах. Він писав, як жив. І жив, як писав.

«На замовлення тільки раз спробував написати, – згадує, – то тільки вимучився, ніяк слова не лягали на душу».

Петро Панасович з вдячністю завжди говорив про своїх прекрасних наставників, вважаючи, що йому дуже і дуже таланило на них.

Дослівно: «В молодших класах школи мене звела доля з чудовою людиною, талановитим педагогом, закоханим у слово, – Анастасією Юріївною Словінською. Донька колишнього офіцера царської армії, дворянка, вона нас, малих, настільки захопила літературним гуртком, що багато почали складати вірші, писати оповідання. Серед них був і я».

Пізніше, літературним батьком Петро Панасович називав Максима Рильського. Був знайомий, спілкувався, мав розуміння і підтримку від Володимира Сосюри, Юрія Збанацького, Павла Тичини, Наталії Ужвій. Зустрічався і з Михайлом Стельмахом, Остапом Вишнею, Олесем Гончарем, як мовиться, цвітом нашої літератури і мистецтва. Але найбільше був закоханий у поезію Максима Рильського, а ще – Євгена Плужника. Вчився у них, а виріс, звичайно, як і всі, на класиці – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка.

Було б дуже добре, якби один із віршів Петра Панасовича сьогодні наші політики взяли собі за маніфест:

Не пустодзвонь. Побережи слова.
Слова – для пісні. Пісня – для народу.
Від тріскотняви пухне голова,
І ти вже рад не виру – переброду.
Не пустодзвонь. Слова, як вояки.

Вони ідуть попереду на битву.
Не розміняй же їх на трояки.
Неси в душі, як гімн і як молитву.
Не пустодзонь, бо прийде каяття
(Історія на приклади багата),
Але не буде, кажуть, вороття,
А буде літ найболючіша втрата.
Не пустодзвонь.
Ятрітиме жалем
Твого життя печально-сіра повість,
Якщо одна з-поміж усіх дилем
Не спалахне величним словом
СОВІСТЬ.

А спалахне ця думка вузлова,
То матимеш надію в нагороду.
Не пустодзвонь. Побережи слова.
Слова – для пісні. Пісня – для народу.

Багато в Петра Панасовича віршів присвят. І ось один такий цікавий:

Коли роки навперемінки
Спішили гнуть мене в дугу,
Я з віршів Лесі Українки
Черпав і силу, і снагу.
Коли життя ламало мрії,
Зоря туманилась моя,
До Заньковецької Марії
Звертався помислами я.

Щоб я в путі не падав ницьма,
Щоб не була душа мала
В мені віддавна Крушельницька
Свідомість духу підняла.

Щоб та проста душа селянська,
Не збилась десь на півпуті,
Любов’ю Ольга Кобилянська
Мене проводила в житті.

А як страждання невгомонне,
Було, не дасть підняти вій,
За приклад брав горінням повне
Життя Наталії Ужвій.

Скажу і в роки найстаріші,
Йдучи на кличний світ зорі:
«Земний уклін Вам, найрідніші
Мої духовні матері!»

І ліричні рядки про кохання звучать як настанова:

Кохання в серці бережіть завжди,
Як сонця світ і як зіницю ока.
Без нього так – як злаку без води,
Ціна якій невимірно висока.

Допустиш раз помилку у житті –
З літами серце болем обізветься.
Згубити щастя – легко у путі,
А повернуть не кожному вдається.

Цілий цикл невеличких поезій Петро Панасович присвятив людям різних професій під назвою «Портрети»: ланкова, теслярі, сторож, наставник-механізатор, який «клав рівно борозну, як шов», пічник, який не просто кладе цеглу, а «зводить пам’ятник праці», шофер, лісничий, мірошник, коваль, гончар, бондар, конюх. І серед них є вишивальниця, четверо синів якої не повернулися з війни:

Маленька голка. Полотна шматок.
А на широкім підвіконні –
Узори чорні та червоні
І два мотки розрізаних ниток.

Чаклує жінка. В’ються з під-руки
То хміль, то виноград, то ружі,
А за вікном лютують стужі,
Морози поскрипом відлічують роки.

Стара… Вже скільки літ і скільки днів
Чекає з фронту чотирьох синів,
І в думи ті, і в згадки тії

Вплітаються то радість, то печаль.
І чорним стелиться безмірний жаль,
Червоним – проблиски надії.

Розмірковуючи про «творчу кухню», Петро Панасович говорив: «Творчість – то кайдани, в які сам себе закував. Дивлюсь, мої односельчани пішли на пенсію, то або рибалять, або полюють, або по гриби ходять.

А це буває не можна від столу відірватися. Ідеш чи десь сядеш, а в голові раптом одна фраза блиснула, друга… Пам’ятаю, коли якось захворів, зліг у ліжко, за півтора місяця збірку написав, по вісім віршів у день складав. Але бувають дні, що ні рядка не визріє.

А взагалі, Муза – капризна пані. Буває її не докличещся, а іноді й увісні прилітає. Ото й тримаю недалеко ручки і папір, щоб не згубити думку.

Такий він уже цей процес творчості, ці солодкі кайдани, що таять тяжкі муки і водночас незрівнянну радість».

Земля моїх предків – непізнаний світ.
І роси її – що незвідані зорі.
Жаго моя вічна, живий мій нескошений цвіт.
Люблю тебе в щасті і лютому горі.

У цих променистих рядках – весь Сиченко зі своєю палкою любов’ю до рідного Полісся, із чарівним світом поетичних образів, із найпотаємнішими почуттями, які зачіпають за живе та спонукають до роздумів.

Галина ЯКИМЕНКО,
завідувач Макарівської районної
бібліотеки для дорослих.

Tags: ,

Залишити відповідь