Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Пам’яті Петра СИЧЕНКА. Публікація статті зі шпальт районної газети за 1980-ті рр.


Продовжуємо публікацію статей Петра Сиченка зі шпальт районної газети за 1980-ті рр.

БІЙ ПІД МОТОВИЛІВКОЮ

Читачі «Ленінської зорі», напевне, пам’ятають зміст одного з розділів моєї книги спогадів «Під стінами столиці», опублікованого минулого року під заголовком «Два пам’ятні бої». У ньому йшлося про те, що 25 липня 1943 року невеличкий зведений загін під командуванням Шаміля (Шмела Мукагова) успішно провів два бої під Мар’янівкою та Копиловом. Відтягнувши на себе значні сили карателів, ми дали змогу нашому батальйону безперешкодно прибути в розташування з’єднання і в ніч із 4-го на 5-те серпня взяти активну участь у розгромі ворожого гарнізону в м. Радомишлі.

Після успішного виконання наказу І. О. Хитриченка батальйон повернувся в розташування з’єднання, яке відійшло на північний схід і стало табором в Іванківському районі біля села Заруддя. Тут був зачитаний наказ командування, в якому оголошувалася подяка всім підрозділам, що брали участь у розгромі радомишльського гарнізону. Цим же наказом кілька десятків бійців і командирів були представлені до урядових нагород.

8-го серпня з’єднання розпочало свій рейд у район Коростеня, до урочища Бабині Лози, де партизани прийняли літак з Великої землі. Цим рейсом прибув до нас І. Ф. Чепурний – новий комісар з’єднання, призначений ЦК КП(б)У та УШПР (Українським штабом партизанського руху).

Наступного дня, відправивши в радянський тил тяжко поранених партизанів, командир і комісар з’єднання Хитриченко та Чепурний провели нараду командного складу, на якій була обговорена поведінка командира 4-го батальйону Григорія Коротюка. Під час нашого бою під Мар’янівкою та Копиловом він не поспішив загонові Шаміля на допомогу, незважаючи на настійну вимогу командирів і комісарів усіх трьох загонів. Капітана Коротюка наказом по з’єднанню усунули з посади комбата і на пропозицію командира Фастівського загону Г. М. Іваннікова на його місце призначили Івана Дмитровича Дубиніна (справжнє прізвище – Дубина, родом із села Барахти Васильківського району).

Дубинін (Дубина І. Д.)

Дубинін (Дубина І. Д.)

Оскільки від групи Миколи Горбунова, що відкололася від нас під Мар’янівкою і прибула в з’єднання, командуванню стало відомо, що комісар 4-го батальйону Григорій Кухар чи то вбитий, чи то тяжко поранений, на його місце призначили Г.М. Іваннікова. Командиром Фастівського загону став Дмитро Соколов, а комісаром – латиш Ян Лей ман. Бишівський загін очолив кубанський козак Олексій Михайличенко.

Виходячи з настанов ЦК КП(б)У та УШПР, з якими присутніх познайомив комісар Чепурний, для розгортання партизанського руху в південній частині Київщини були створені 5-й і 6-й батальйони. Перший із них мав діяти в Корнинському (Житомирської обл.), Сквирському та Великополовецькому районах, а другий – у Білоцерківському, Та ращанському та Богуславському. 5-й батальйон очолили Іван Осипенко та комісар Юхим Ковмір, а 6-й – Іван Нужний та комісар Михайло Нікітенко.

10 серпня 4-й батальйон, провівши успішний бій з карателями під Раскою і форсувавши залізницю та річку Тетерів, прибув у Мотовилівський ліс, де ми, що прийшли з-під Копилова, і з’єдналися з основними силами.

За період між 12-им серпня і 7-им вересня відбулося кілька подій, і серед них така важлива, як бій у Вишеві, де ми поквиталися з ворогом за страту фашистами батьків, матерів, дружин і дітей багатьох наших партизанів і підпільників у районному центрі. Але найвизначнішою подією перших днів осені був Мотовилівський бій, про який мені хотілося б розповісти докладніше.

Виконуючи наказ командира Васильківського загону Шаміля та начальника штабу цього ж загону Героя Радянського Союзу Антона Грисюка, я вирушив у с. Княжичі Васильківського району та в урочище Кладова, щоб привести в батальйон місцеві бойові групи. В дорозі довелося затриматися. Спочатку я зустрівся з радянськими десантниками і разом з моїм товаришем і земляком Михайлом Малишенком ми допомогли їм виконати завдання по глибокій тиловій розвідці та по підриву ешелона ворога, що прямував на схід, а потім довкола нашої групи сформувався цілий загін. Ми раді були, що першими перейшли на наш бік словацькі солдати на чолі з капралом Карелом Вацславіком.

У батальйон я повернувся лише через три тижні, і тут мене зустріла найсумніша звістка – загинув комбат Дубинін.

Оскільки в бою під Мотовилівкою участі я не брав, то розповім про це, як чув од своїх товаришів по зброї: Костянтина Яременка, Дмитра Сумарокова, Шмела Мукагова, Арсена Орленка, Гната Іваннікова, Тимофія Копитіна та Петра Большакова.

З приірпінських лісів по двох вузькоколійках до залізниці Київ – Фастів окупанти вивозили цінну сировину – добротний український ліс. Якщо з Дзвонківського лісу ми назавжди витурили ворожу адміністрацію, охорону розгромили, вузькоколійку зруйнували, а лісорубів розпустили по домівках, то в Мотовилівському лісі в час нашої відсутності окупанти втретє відремонтували залізницю, доставили новий її паровоз і відновили роботи на порубі. Два деревообробні заводи на станції знову почали випускати потрібну ворогу продукцію.

Командування батальйону готувалося остаточно ліквідувати це господарство. Розвідка почала збирати потрібні відомості про ворожі сили, які стояли на охороні цих об’єктів. З’ясувалося, що «кукушку», поруб, склади і деревообробні заводи охороняє сильний гарнізон, розквартирований у селищі Борова.

Поки у штабі нашого батальйону прикидали, як і коли провести операцію, несподівана обставина прискорила хід подій. 6-го вересня есесівська охорона лісорозробок обстріляла кінну батальйонну розвідку. Жоден із розвідників не постраждав, і все ж цей виклик противника переповнив чашу партизанського терпіння. Вирішено було провчити во рога… І негайно.

Вранці 7-го вересня Іван Дубинін підняв батальйон по тривозі.

  • Товариші партизани! – молодий комбат обвів суворим поглядом усі чотири загони, вишикувані перед ним. – Намічається бойова операція. Мені потрібно сімдесят бійців. Добровольці – три кроки вперед!

Хто з партизанів будь-коли не хотів іти на операцію? Такого випадку ніхто з нас не пам’ятає. Кожен за гін вважав за честь, коли саме йому її доручалося виконання того чи іншого відповідального завдання. Знаючи про це, наші командири ніколи не говорили: «Наказую!..» Про це писалося тільки в наказах по батальйону. Звертаючись до партизанів, командири говорили: «Товариші, потрібно…» – і добровольців набиралося завжди більше, ніж цього вимагала та чи інша операція. А воювати з такими партизанами – добровольцями з добровольців – кожному командирові було приємно: він знав, що ні за яких обставин такі хлопці не підведуть його.

Так було й цього разу. Але з усіх тих, що бажали взяти участь у наступній операції, командири відібрали рівно 70 бійців.

«Кукушка» працювала від зорі до зорі. Кожного разу поїзд на поруб супроводили 30 німців і ворожих найманців. Поки робітники вантажили, охорона займала оборону, а коли поїзд рушав до станції, вона сідала на платформи і супроводила состав до заводів. Друга велика група охороняла ділянку в лісі. Саме вона й обстріляла нашу батальйонну розвідку.

Очевидно, охорона лісорозробок доповіла своєму командуванню про нашу появу під Мотовилівкою, де окупанти зосередили біля тисячі її своїх солдатів, а також власовців, жандармів і поліцаїв, підпорядкованих бригадному генералу СС Мейєру. Цією силою він і мав намір оточити й знищити батальйон.

Оперативна розвідка повідомила про це наше командування, але їй не були відомі строки операції. На нараді командного складу батальйону вирішено було не чекати нападу фашистів, а відбірною силою всіх загонів ударити по ворогу першими. Зустріти противника мали там, де він і не сподівався на партизанів. З цією метою намітили влаштувати засаду поблизу станції.

Ще до схід сонця зведений загін її вирушив у дорогу.

Борівські партизани, очолювані Віктором Головком, добре знали свій ліс і досить вдало вибрали місце для засади. їй надали форми витягненої в довжину підкови. Лівий бік її підкови займали партизани Бишівського загону, правий – Фастівського, центр тримали васильківці, очолювані Шамілем. У глибині підкови її лежав з кулеметом Горбунов.

На стійкість і витримку командира партизанського відділення можна було покластися у найскрутнішу хвилину. Він і повинен був розпочати бій. А це мало статися тоді, коли ворожі сили повністю втягнуться у партизанський «трал», а передні ряди підійдуть на 15–20 метрів до Горбунова, і той відкриє вогонь з ручного кулемета.

Нібито все було передбачено. Та не встигли партизани як слід окопатися, коли появилася ворожа колона. Партизанів здивувала не тільки рання поява противника, а й кількість та озброєння його. Есесівці, озброєні мінометами, кулеметами та автоматами, обвішані гранатами, ішли спокійно, весело перемовляючись між собою. Каски вони прикріпили до пояса, підставляючи ранковій свіжості відкриті голови. Тут, біля станції, вони не сподівалися зустріти партизанів, а до глухих урочищ, які починалися аж за порубом і протягалися до Ірпеня та Унави, було ще далеко. Ворожа колона мала не менше двохсот вояків. Такої кількості ворогів та ще й бездоганно озброєних не чекали партизани. Зустрінься цей загін у полі чи в лісі, з ним партизани вступили б у бій не задумуючись. Тут же справа була зовсім інша: партизанський загін висунувся під саму станцію, а там у повній бойовій готовності перебував сильний гарнізон. Добре, коли він ще на станції! А коли вже інші колони рухаються вслід за цією?

І все ж Дубинін плану міняти не став. Бій – так бій! За всіма правилами партизанської тактики: несподівано появитися, раптово налетіти, вщент розгромити і так же раптово зникнути.

Фашисти були настільки впевнені в собі, що навіть не вислали ні розвідки, ні бокових заслонів не виставили. Це було на руку партизанам.

Ось голова колони почала втягуватися в підкову.

Чи не помітять передні? Наші зовсім рядом. Ні. Спокійно продовжують крокувати. Ось уже вся колона заходить у мішок. У «гузирі» її чекає кулемет Миколи Горбунова, а «зашморгнути» мішок повинна розпідгрупа Івана Шамрая.

Кінець! Комбат дивиться на Горбунова. Той припадає до кулемета, чекаючи команди, і час від часу поглядає на старшого лейтенанта.

  • Вогонь! – командує Іван Дубинін.

Довга кулеметна черга розітнула повітря – і вмить ожила вся підкова. Уже звалилося кілька десятків есесівців, а ворог від несподіванки ніби застиг на місці. Потім, незважаючи на сильний вогонь, есесівці кинулися на обидва боки від залізниці і тут же падали, підкошені партизанським вогнем. Паніка була настільки сильною, що противник спочатку не спробував, навіть залягти. Чотирнадцяти есесівцям вдалося прорватися до окопів Бишівського загону, але всі до одного вони знайшли тут свою могилу. Одним із перших був скошений партизанським вогнем і командир ворожої колони. Як стало відомо пізніше, він був тяжкопораненим і помер по дорозі в госпіталь.

Недобитки фашистського загону залягли в кюветах і відкрили шалений кулеметно-автоматний вогонь. Заднім удалося встановити міномети, і на Фастівський загін полетіли перші міни. А через кілька хвилин у вогняному вирі змішалося все: і кулеметні та автоматні черги, і розриви партизанських гранат, і вибухи німецьких мін, і стогін поранених ворогів, і крики відступаючих. Кільком есесівцям удалося проскочити мимо розвідників Шамрая і зникнути в лісі, який підступає до самої Мотовилівки.

фото 2

Часто бувають на місцях героїчних битв з ворогом побратими по зброї – колишні партизани з Київщини. Тоді вони згадують своїх товаришів, які загинули смертю хоробрих під час жорстоких сутичок з фашистами, дають клятву всіма своїми ділами зміцнювати мир на землі. На знімку (зліва направо); П.О. Зотов – командир взводу Васильківського партизанського загону, П. . Сиченко – наш земляк з села Ясногородки, який у складі загону народних месників брав участь у боротьбі з гітлерівцями, В.І. Чемер – керівник червоних слідопитів Глеваської середньої школи Васильківського району, А.П. Орленко – командир взводу Бишівського партизанського загону, П.Т. Торський – старшина Васильківського загону під час однієї із традиційних зустрічей.

Стрілянина докотилася до станції, і там піднялася тривога. Завили сирени. заводів, переривисто загорланили паровози. То Мейєр збирав усі сили для спішного походу в ліс.

У приміщенні станції, біля телефону, як розповідали пізніше залізничники, стояло кілька офіцерів і намагалися якнайшвидше викликати командирів сусідніх гарнізонів. Найбільше їх цікавив фастівський. До нього було всього-навсього тринадцять кілометрів, і там, на крупному залізничному вузлі, фашисти постійно тримали надійну силу. Цю силу й кликали на підмогу есесівські офіцери.

Почувши гудки паровозів і пронизливе завивання заводських сирен та сподіваючись на підтримку, есесівці, що залишилися в живих, стали по кюветах відповзати в напрямку станції: звідтіля от-от повинна була підійти рятівна допомога. Вони скупчилися на правому фланзі. Настала гаряча пора й для Фастівського загону. З кювета по партизанській лінії оборони застрочив кулемет. Під його прикриттям кілька фашистів намагалися перескочити залізничне полотно. Але тієї ж миті кулеметника закидали гранатами. Вогонь припинився. Партизанська лінія ожила, і кілька перебіжчиків звалилося на полотні. Як не маневрував натренований противник, вирватися з «мішка» йому не вдалося.

І саме тоді партизанські цепи облетіла сумна звістка: загинув комбат Іван Дмитрович Дубинін. Його зблизька скосив автоматною чергою есесівець. За пропозицією товаришів командування зведеним загоном узяв на себе командир Васильківського загону Шмел Мукагов.

Саме тоді бій розгорівся з новою силою. Від Мотовилівки на семи площадках «кукушка» доставила підкріплення, але й воно становища не врятувало, бо на підході потрапило під сильний перехресний вогонь Бишівського та Фастівського загонів і розвідгрупи Шамрая. Рятуючись від шквального вогню, ворожі солдати посипалися на землю. Бачачи те, що тут непереливки, машиніст переключив на задній хід, і невеликий состав, знову обліплений ворогами, неначе в осінню пору голі дерева чорним воронням, і супроводжуваний короткими чергами та одинокими пострілами, швидко помчав до станції.

Тим часом генерал Мейєр кинув у бій основні свої сили. На допомогу вцілілим поспішали біля семисот гітлерівців, жандармів і поліцаїв. До них приєднались і ті, що відкотилися на площадках. Розгорнувшись у кілька цепів і вигнувшись великим півколом, ворог почав оточувати місце бою.

У партизанів кінчалися боєприпаси. в розпалі бою, коли з усіх боків роями носилися кулі, коли справа доходила замало не до рукопашних сутичок, ніколи було думати про трофеї. Власних набоїв стало б у крайньому разі на п’ять–десять хвилин. Встрявати в бій з такою силою було немислимо, і Шаміль подав команду відступати.

Ворог насідав на п’яти, круто завертаючи свої фланги. Тепер уже партизанам доводилося вириватися мало не з оточення. Останнім на ділянці, де впав Дубинін, відступав з гребінчанами командир загону Тимофій Копитін. Побачивши труп комбата, він упав за ним, дав чергу по ворогах спробував перетягнути тіло до своїх. З ним відступало кілька партизанів, але в ту хвилину, коли Копитін відчув, що справитися одному йому не під силу і хотів кликнути на допомогу товаришів, то побачив: довкола нікого немає, а німці стріляють поруч і навіть обійшли вже його. Схопивши автомат, командир загону скочив у кущі і, відстрілюючись, став і собі відходити в глибину лісу.

Уже ліве крило і центр партизанської засади втягнулися в бір, а на правому все ще продовжувалася завзята перестрілка. Як виявилося пізніше, фастівчани у розпалі бою не почули сигналу до відступу і включилися в активні бойові дії. Трапилося прикре непорозуміння, яке могло дорого коштувати загону.

До складу каральної експедиції входили жандарми і поліцаї. Коли ворожі цепи наблизилися до місця бою і по команді кинулися в атаку, запроданці закричали «ура!». Фастівчани подумали, що це вдарили з тилу наші, аби остаточно добити перший есесівський підрозділ, і собі піднялися в атаку, вигукуючи традиційний бойовий клич. І тут віч-на- віч вони зіткнулися з дуже сильним противником. Партизани залягли з одного боку вузькоколійки, а вороги – з другого. Попереду фастівчан були колишній командир Сквирського загону «Блискавка» Петро Большаков і лейтенант-прикордонник Іван Андреєв – красива, добродушна і дуже мила людина.

Густі ворожі цепи з-за полотна відкрили такий прицільний і щільний вогонь, що й голови неможливо було підняти. Скошені кулями гілки і листя сипалися на плечі, застеляючи яму, в якій заліг Большаков. Петро Іванович звернув увагу на кулемет, що бив по центру, і вирішив будь-що вивести його з ладу. Він знав: якщо це вдасться, вони з Андреєвим відірвуться від противника.

  • Петро, загін відходить! – почув Большаков тривожний голос лейтенанта.

Пора було відриватися, а кулемет строчив і строчив. І тут Большаков почув коротке:

  • Петре…

Голос Андреєва зів’яв.

Большаков обернувся. Лейтенант нерухомо лежав на лівому боці.

Заклав останній диск. Дістав гранату. Поклавши її поруч, він послав довгу чергу по кулеметній точці, потім схопив гранату і метнув її на протилежний бік полотна, а сам, вискочивши з воронки, пробіг і впав біля Андреєва. Лейтенант був мертвий. Схопивши карабін товариша і скориставшись тим, що кулемет мовчав, кинувся назад, петляючи поміж соснами. Німці намагалися відрізати партизанові дорогу. Петро відчепив останню гранату і, вибравши момент, жбурнув її в гурт есесівців, а сам пустився наздоганяти загін. На очах у ворога він перескочив просіку, по якій мчали мотоциклісти. Фашистське командування кинуло їх напереріз нашому загону, та партизани вже встигли відійти.

А тим часом до місця бою поспішав на вантажних машинах піднятий по тривозі фастівський гарнізон противника. Прийнявши мотовилівські частини за партизанів, фастівська поліція і жандармерія відкрила по них вогонь. Есесівці, власовці і поліцаї, що вели з нами бій, відповіли вогнем по наступаючих. Перестрілка продовжувалася не менше, як півгодини, аж поки з Мотовилівки не прибули зв’язкові і не повідомили, що з боку Фастова наступає місцева поліція і жандармерія.

На полі бою залишилися лежати два прикордонники – старший лейтенант Іван Дубинін та лейтенант Іван Андреєв. Їх так і не змогли підібрати. Крім них, у цьому бою був ще поранений Василь Шеренда.

Дорого ми заплатили за цей бій. Та значно дорожче він обійшовся ворогові. За даними, які зібрали підпільники у Боровій та в Фастові, а також за показаннями тих добровольців, які прийшли до нас опісля спокутувати свою провину, карателі втратили 72-х солдатів та офіцерів убитими. 165 були поранені. Наслідки бою були невтішними для фашистського командування. Коли підібрали трупи забитих, сам бригадний генерал СС Мейєр тут же наказав своїм офіцерам порозвозити їх у різні кінці і хоронити невеличкими групами. Похорон такої кількості відбірного війська на одному кладовищі міг занадто гнітюче вплинути як на солдатів, так і на молодших офіцерів СС.

Тіла двох наших офіцерів були підібрані пізніше. Після визволення Київщини Радянською Армією їхні останки перенесли в місто Васильків і похоронили в братській могилі. А в Мотовилівському лісі, на місці її загибелі комбата, його побратими по зброї недавно відкрили пам’ятник. 190-й квартал став традиційним місцем зустрічі партизанів 4-го батальйону. Тут схрещуються стежини й дороги всіх, кому дорога пам’ять полеглих за щастя тих, які живуть і творять на визволеній землі.

У той же день, після бою, комісар батальйону Гнат Іванніков та секретар парткому Костянтин Яременко зібрали комуністів. На партійних зборах були обговорені двоє питань: зміни в командному складі батальйону і створення агентурної розвідки. Першим стояло питання про командира батальйону. Всі комуністи зійшлися на кандидатурі Шмела Бібоєвича Мукагова. На користь його кандидатури була ціла низка позитивних якостей: добре керівництво загоном, уміле проведення кількох великих боїв, із яких партизани вийшли переможцями, особиста хоробрість, простота, чуйне ставлення до товаришів по зброї і непідкупна чесність. І це було правильне рішення: саме такий командир і був потрібен нашому батальйону.

Місце командира Васильківського загону зайняв Герой Радянського Союзу Антон Грисюк. На посаду омісара Бишівського загону комуністи рекомендували офіцера-десантника Луку Семеновича Міщенка, який пробився з групою своїх бійців (серед них було й дві дівчини- радистки) до нашого батальйону, провівши кровопролитні бої і втративши частину свого загону біля Канева, де вони опустилися на пара шутах.

Відразу ж після мого відходу в княжицьку підпільну групу до батальйону прийшло кілька офіцерів, яких переправляли в Європу з дніпропетровської тюрми. По дорозі на захід їм пощастило втекти. 3-поміж них три офіцери відразу ж були висунуті на командні пости. Командир полкової розвідки Іван Шамрай очолив бойову батальйонну розвідку, лейтенант Іван Лізенко (пізніше за бій на річці Одер йому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу) – штаб Бишівського загону, а старший лейтенант Микола Смирнов був призначений начальником штабу нашого батальйону.

На цих же зборах було розв’язано ще одне питання – створення батальйонної оперативної розвідки. Добра половина нашого успіху залежала від того, як ми знаємо противника, як ми підтримуємо зв’язки з населенням і як ми користуємося його допомогою. Дещо в цьому питанні було вже зроблено давно, але відповідального за цю серйозну ділянку роботи не було, а потік інформації з кожним днем збільшувався. Тому настав час не тільки зосередити цю роботу в одних руках, а й планомірно спрямовувати її. Цю важливу ділянку доручили колишньому комісару Бишівського загону Костянтину Терентійовичу Яременку, який зумів поставити її на належну височінь.

Київське гестапо особливо зацікавилося діями 4-го партизанського батальйону, який з-поміж усіх партизанських загонів обох берегів Дніпра дислокувався найближче до Києва, перебував під самими стінами столиці України, і стало посилено закидати в наші ряди свою агентуру. А ми повинні були не тільки відповідати ударом на удар, а й не допустити її проникнення.

Своєчасність такого заходу підтвердилася всіма наступними подіями.

Петро СИЧЕНКО.

Опубліковано в газеті «Ленінська зоря» 18, 20 та 23 червня 1981 р.

Tags: , ,

Залишити відповідь