Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Пам’яті Петра СИЧЕНКА


Проодовжуємо подачу статтей Петра Панасовича Сиченка, які він публікував на шпальтах газети у 1980-х рр.

5 жовтня минуло 38 років з дня бою під селом Дорогинкою Фастівського району. Учасники тих подій письменник, вчитель-пенсіонер з Ясногородки Петро Панасович Сиченко присвятив цій даті свої спогади, які й пропонуємо, шановні читачі, вашій увазі.

 ДОРОГИНСЬКИЙ БІЙ

Наскільки був деморалізований противник після Мотовилівського бою, видно було хоч би з того, що протягом цілого місяця, аж до 5-го жовтня вороже командування не відважувалося кинути проти нас більш-менш значні сили. Ми знову стали господарями становища. Перестав існувати бишівський гарнізон, кущові коменданти були знищені або ж накивали п’ятами. Повністю були ліквідовані опорні поліцейські пункти, і тепер замість них окупанти змушені були направляти в потрібні райони власні військові частини і добровольчі підрозділи.

Хліб на полях стояв у скиртах. Навчені гірким досвідом, фашисти не стали розкидати молотильні агрегати по різних селах, а створили пересувні колони, які повинні були під сильною охороною протягом кількох днів працювати в одному селі. Згодом колона мала переїздити в інше. Перш за все, німці намагалися вирвати хліб з району партизанських дій. З цією метою вони відправили в село Чорногородку десять молотарок і стільки ж тракторів у супроводі загону власовців, якими командували німецькі офіцери.

DB - 0001

Не бажаючи проливати крові своїх же людей, ми вступили з добровольцями в переговори, запропонувавши їм знищити своїх командирів- чужинців, спалити молотарки, побити всі трактори і перейти в загін. З такою пропозицією в Чорногородку прибув командир відділення Бишівського загону, колишній житель цього села і вчитель місцевої школи, Андрій Іванович Луценко. Через Степана Івановича Цукренка йому вдалося налагодити зв’язок з охороною, і добровольці пообіцяли почати переговори.

Двічі призначалася з ними зустріч, і двічі вони так і не з’явилися на неї. Тепер під загрозою провалу були наші люди в селі, і командування Бишівського загону дало наказ розгромити охорону і знищити молотарки. Виконати це завдання доручили Андрію Івановичу, який прекрасно знав своє рідне село. В його розпорядження виділили тридцять бійців.

Складність операції полягала в тому, що на ніч машини звозилися на колишнє колгоспне подвір’я, а частина варти містилася за кілька десятків метрів, через вулицю, в приміщенні школи, товстенні стіни якої, викладені з міцного соснівського граніту, були надійною кріпостю, Зняти варту і спалити машини – справа проста. А як викурити охорону з фортеці? Інакше хто ж повірить, що це справа партизанських рук? Підозра впаде на жителів села. Саме про це й думав Луценко, готуючись до операції.

Андрій Іванович розподілив свій загін на три ударні групи: перша десятка повинна була перекрити дорогу на випадок перекидання підкріплення з найближчих гарнізонів, друга – знищити молотарки і трактори, третя – лікві­дувати охорону.

Батько вчительки Ольги Михайлівни Терещенко передав Андрію Івановичу план розташування власовського загону. Добровольці спали в класній кімнаті, вікна якої виходили до стоянки машин, а німці – командири займали більш безпечне місце – коридор, з трьох боків захищений внутрішніми стінами, у четвертій стіні були двері, які виходили назовні, де планувалося колись добудувати веранду. Кілька років дощі полоскали дошки, двері тріскалися, розходилися, коротилися і поступово струхлявіли.

Розташовуючись на ніч у коридорі і наглухо зачиняючись, німці вважали, що в разі нападу вони відкриють по месниках автоматний вогонь і не дадуть їм змоги прорватися в шкільне приміщення. Андрій Іванович, добре знаючи ваду цього «надійного» захисту, вважав, що одним-двома ударами партизани можуть вибити фільонку, спрямувати в коридор кулеметний вогонь – і гітлерівці опиняться в кам’яному мішку.

Вартовий спокійно стояв при вході на протилежному боці школи. У темряві, на сірому тлі кам’яного будинку, його постаті майже не видно було. Та ось зажеврів вогник, описав дугу догори, червоно спалахнув, описав таку ж саму дугу донизу і зник. Вартовий курив. Це й потрібно було для партизанського снайпера. Як тільки цигарка знову описала дугу догори і зажевріла біля рота, пролунав постріл. Навіть не скрикнувши, солдат повалився на землю. Тієї ж миті від одного удару вилетіла фільонка, і ручний кулемет вихлюпнув половину диска в коридор. Німецькі офіцери спробували оборонятися та скоро збагнули, що в такій ситуації краще покладатися на власні ноги. Партизанські кулі наздогнали їх аж на городах. Одночасно з пострілами два партизани кинули по гранаті в класну кімнату, де спали добровольці.

Задзвеніли шибки, блиснуло полум’я. Одне, потім друге. Зашурхотіло бур’янами скло, а через хвилину відтіль донеслися голоси:

– Не стріляйте! Ми здаємося!

Вогонь припинився. На подвір’я школи, тримаючи, гвинтівки над головою, вийшли обложені. Чотирнадцять ворогів, що залишилися в живих, склали зброю.

Тієї ночі десять молотарок і десять тракторів перестали служити окупантам.

Одночасно з цим був захоплений у полон цілий підрозділ карального загону в селі Дідовщина Фастівського району. Цією операцією керував командир Бишівського загону, кубанський козак, лейтенант Олексій Михайличенко та командир взводу цього ж загону, мій земляк із Новосілок, Арсен Орленко. Вдвох вони зняли вартового. Тридцять шість карателів прокинулися в шкільному приміщенні вже по команді Кузьми Пилипенка. Передні згарячу метнулися до зброї, але та була вже в партизанських руках. Дорогу вогнем їм перекрили партизани Єскін і Гусєв. У короткочасній сутичці останній був легко поранений.

21 вересня командування батальйону, виконуючи розпорядження УПІПР, підписало наказ про знищення всіх мостів на річці Ірпінь та на його притоках, і рівно о 24-й годині одинадцять дерев’яних споруд спалахнули, як смолоскипи, суцільним сяйвом покривши долину річки.

Та основну увагу ми приділяли залізниці. Один за одним валилися під укіс ворожі ешелони. Останній із них біля Сорочого Броду напередодні бою підірвала група Миколи Горбунова. Ешелон застряг в узвозі. Повністю був розбитий паровоз і шість вагонів. Десять годин затратили німці на ліквідацію аварії та на відновлення руху поїздів на цій важливій магістралі.

Місто і вузлова станція Фастів були під загрозою розгрому, а цього ні в якому разі противник не міг допустити. Не маючи змоги впоратися з нами силою поліції, жандармерії, власовських частин та знятих на день-два регулярних військ, які поспішали на фронт, німецьке військове командування почало формувати сильні постійно діючі каральні загони і скупчуати їх на території Васильківського, Бишівсь­кого, Фастівського та Корнинського районів, поступово оточуючи зону дії 4-го батальйону.Десь через тиждень після бою під Мотовилівкою, коли ще існували деякі опорні поліцейські пункти, генерал Мейєр зібрав у Фастові нараду старост, комендантів поліцейських кущів і зажадав од них допомоги в знищенні партизанів, які «прорвалися до міста і залізничної станції та загрожують спокою і мирній праці населення кількох районів». На цій нараді були присутні також офіцери каральних частин.

Коменданти поліцейських кущів у своїх виступах почали паплюжити нас, але нічого конкретного не пропонували для боротьби з нами.

Генерал обірвав чергового промовця:

– Досить, панове! Більшовицькі бандити – ярлик для агітації. Не про це зараз мова. Партизани для нас – це сильний противник. В їхніх рядах – багато офіцерів, фронтовиків, цвіту радянського воїнства, і нам потрібна ваша діяльна допомога. Ми повинні знати, де вони дислокуються, як озброєні, де їхні бази та з ким і як партизани підтримують зв’язки. Подумайте над цим, панове.

Нарада затягнулася. З усіх пропозицій генерал відібрав дві. Відібрав ті, на які він сам націлював присутніх.

  • Отже, панове, – сказав на прощання Мейєр, – будемо, як і до цього, посилено закидати в їхні ряди свою агентуру. Ми не знаємо, хто з поліцаїв, жандармів чи добровольців завтра перейде на бік партизанів і не може перешкодити цьому. Зробіть так, щоб у кожному підрозділі була наша людина, добрий агент, йому таким чином найлегше потрапити до партизанів. Розвідка приносить нам певну користь, але однією розвідкою ми не повинні обмежуватися. Підтримую пропозицію створити лжепартизансь кі загони з поліції, відбірних армійських частин і жандармів. Можете провести для виду кілька «операцій», але постійно шукайте зв’язків з партизанами, з населенням, виявляйте підпільників і зв’язківців, явочні квартири і партизанські стежки. Деморалізуйте населення, своїми діями викликайте у них зневагу до партизанів.

У той же день наш агентурний розвідник Яременко, начальник поліції села Велика Офірна, що був на цій нараді, через партизанську зв’язкову Ольгу Петрівну Никоненко доповів про наміри ворога.

Справа набувала серйозного характеру і могла принести нам гіркі плоди. Люди співчували партизанам, допомагали нам на кожному кроці, приймали нас і переховували поранених. Ворог мітив у саме серце. На його наживку могли клюнути довірливі люди.

І командування батальйону прийняло контрзаходи. На кількох друкарських машинках (три з них передав нам капрал словацького війська Карел Вацславіщ і я з моїм земляком і товаришем Михайлом Малишенком привіз і передав їх у штаб) ми спішно віддрукували близько тисячі листівок-звернень до мирного населення. У них повідомлялося: в селах можуть появитися лжепартизанські загони, створені з фашистського охвістя; вони мають завдання від німецького командування винюхувати, випитувати в народу все, що стосується партизанів, місцевого підпілля, зв’язків населення з партизанами. «Нікого не приймайте у своїй хаті, не довіряйтеся, не говоріть з людьми, яких ви не знаєте. Не вірте словесним запевненням і доброму ставленню. Цим ви збережете власне життя, життя ваших рідних і допоможете партизанам у їхній боротьбі з ворогом. Про появу таких «загонів» у ваших селах повідомляйте нас, радянських партизанів. Смерть фашизму – ворогу людства!» – такими словами закінчувалися ці листівки-звернення.

Партизанська розвідка і наші зв’язківці рознесли їх по всіх навколишніх селах. Ще не встигли вороги створити подібні «загони», а вже населення знало, як себе поводити при появі непрошених гостей. Невдовзі три гестапівські агенти були передані нашими підпільниками в батальйон.

Страшна загроза, яка повисла над населенням, була відвернута. Цей маневр окупантам не вдався. Тоді фашистські лжепартизанські загони почали грабувати селян. Нам довелося втрутитися в цю справу. Були піймані на гарячому кілька таких невеликих «загонів». їх переправили в розташування батальйону, судили, і вони понесли заслужену кару. Такими рішучими діями протягом кількох днів ми не тільки захистили честь радянських партизанів, а й відбили бажання в таких «загонів» появлятися в зоні наших дій. Потерпівши невдачу, фашисти всі свої сили переключили на агентурну розвідку. Під яким тільки виглядом не закидалися провокатори в наші ряди. Одні з них були викриті і знешкоджені (таких було більшість), інші уникали заслуженої кари і, вивідавши якусь долю потрібних відомостей, зникали, а згодом приводили в ліси ворожі каральні загони,

В останніх числах вересня партизани Бишівського загону розжилися ще на один станковий кулемет. Правда, кулемет вимагав капітального ремонту, але для нас це була не новина. Замість візка чорногородський коваль припасував до «максима» триноги, а годинниковий майстер Федір Павлович Новицький (людина цікавої долі і незвичайного таланту) і майстер по ремонту зброї Гетьман, також чорногородці, привели в порядок механізм.

4-го жовтня група наших партизанів, очолена Андрієм Луценком, вирушила лісом у напрямку села Соснівки і там, кілометрів за три від табору, стала випробовувати кулемет. Недалеко від молодої посадки, на просіці, поставили щит, а за кілька десятків метрів од нього – реконструйований «максим». Гетьман приліг за кулеметом і тільки взявся наводити його, як раптом підвів голову:

  • Там поліція!
  • Де? – запитав Андрій Іванович.
  • У молодому сосняку.
  • Візьми на приціл, – сказав йому Луценко, а сам з кількома партизанами-розвідниками пірнув у гущавину.

Затриманих було двоє. Перший, молодший, мав форму залізничної охоронної поліції, другий, старіший, був у цивільному. В них відібрали пістолет і карабін.

  • Звідки ви? Що робите в лісі?
  • Ми з Фастова. Шукаємо партизанів. Хочемо вину спокутати.
  • Як прізвище?
  • Морський.
  • А ваше? – звернувся Луценко до того, що був у цивільному.
  • Тхоржевський.

Обоє висловлювали задоволення, що їм, нарешті, вдалося розшукати партизанів.

Кулемет випробували. Через годину повернулися в табір. З прибулими поговорили, взяли з них клятву і зачислили обох у Фастівський загін.

Того ж дня у батальйон прибув один із керівників фастівського підпілля Іван Хмелівський і доповів командуванню про те, що стало сьогодні відомо підпільникам: до батальйону закинутий ворожий лазутчик на прізвище Морський.

  • Ви його знали особисто, Іване Іллічу? – запитав комісар батальйону Гнат Михайлович Іванніков.
  • Так, я знав його в обличчя і, думаю, що впізнаю, – відповів Хмелівський.
  • Ви цілком переконані, що Морський виношує чорні задуми щодо нас?

Голос Шаміля був спокійний, але той, хто знав його ближче, не міг не вловити приховану тривогу: ворог іде в наступ невидимим фронтом. Не встигли усунути одну серйозну небезпеку, як насуваєтеся друга. А це не те, що в бою. Там перед тобою явний ворог. Тут же приходить людина, просить простити, прийняти в загін, дати можливість скупити свою вину перед народом, заслужити довір’я. Спробуй розібратися. Перебуває ж у батальйоні кілька десятків колишніх поліцаїв, жандармів і власовців? Перебуває. Ті, що у вихорі війни збилися з дороги, стали партизанами. Воюють. І непогано воюють. То чи можна відмовляти іншим по повнювати наші ряди, коли вони прийшли з повинною і з відкритим серцем? Ні! Треба приймати. Це наше завдання. Наказ Великої Землі. Тил противника повинен бути повністю деморалізований. Наш обов’язок – розібратися в людях. І розбиралися – спокійно, вдумливо і наполегливо.

Хмелівський відповів ствердно:

  • Так, про це доповіла мені Євдокія Марченко. Вона виконує завдання керівництва і працює серед власовців та поліцаїв. Ми…

Іван Ілліч урвав на півслові.

Підпільників ніколи не приймали в таборі, їх знали у батальйоні чи в загонах тільки ті, кому це потрібно було для підтримання зв’язку. Як правило, зустрічі відбувалися десь на узліссі або неподалік від табору. Так було й цього разу. Бесіда велася під розлогою березою, що стояла метрів за тридцять від господарчої частини. За горішиною виднілися вози, а трохи далі палахкотіли багаття, на яких варилася партизанська страва. Людей тут було небагато і кожен, хто проходив поміж возами, був у полі зору тих, що бесідували, а їх у горіховій хащі ніхто не бачив.

  • Ось і він сам, – схвильовано промовив Іван Ілліч. – Той, що до вогнища нахилився. Бачите? Це Морський.

Гнат Іванніков підвівся на лікоть.

  • Що йому треба тут? Чого він снує по табору?
  • Арештувати! – наказав Шаміль і повернувся до Хмелівського. – Спасибі, товаришу. А зараз ідіть. Вам пора.

Через годину Морський сидів біля штабного куреня.

  • Коли прибув до загону? – розпочав допит заступник комбата по оперативній розвідці Костянтин Терентійович Яременко.
  • Години три тому, – спокійно відповів Морський, гадаючи, певне, що це потрібно для остаточного оформлення його справи.
  • З яким завданням? – не відриваючи погляду від поліцая, продовжував Яременко.
  • А завдання в нас однакове, товаришу.
  • Яке ж саме?
  • Бити ворогів.
  • Це завдання наше, партизанське, а я питаю про те, яке дали тобі фашисти, коли посилали в загін.

Морський опустив очі.

  • Я все розкажу… Я сам… Я давно хотів… Боявся, що не повірите…

Заступнику комбата Яременку часто доводилося мати справу з різного роду шпигунами, закинутими в наш батальйон. І трималися вони по-різному: одні – нахабно, розв’язно, з викликом; другі – тихенько, смирно, прикидаючись невинними овечками, яких ніщо не цікавить і які нічого не знають; треті тут же зізнавалися, каялися і просили пощади, бо їм над усе хотілося жити.

До першої категорії відносився районний слідчий фастівської поліції Селяк. 19-го вересня 1943 року його вислідив і заарештував у селі Малій Офірні командир Васильківського загону Антон Грисюк і з групою своїх бійців доставив у табір. На слідстві Селяк нахабно заявив: «Мені набридло розстрілювати євреїв і комуністів!» – І тут же розповів про цілу низку жахливих випадків із своєї «практики».

Його постигла заслужена кара.

«Майстер» по заготовці смоли і лісу Ігор Компанцев твердив, що його змусили, що він боявся розправи і тому пішов працювати в СД, що він так нічого й не вислідив у лісі і не передав своїм хазяям. Просився: він ще такий молодий… З-під слідства йому вдалося втекти, і вже наступного дня ми відчули на собі удари карателів.

Морський зізнався відразу.

Його засудили до розстрілу.

Поліцай не чекав такого повороту. Він підняв голову. Обличчя його зблідло, губи скувала спазма, очі злякано забігали по всіх присутніх.

  • За що? – вирвалось, нарешті, в нього. – Що я зробив? Я ще нічого не зробив! Я й не думав робити… Я ж усе розповів… Я б і сам розповів… Я боявся… Товариші, будь-яке завдання — і я виконаю. Слово даю…
  • А яке завдання ти виконав би? – запитав комбат, якому завжди хотілося вірити людям, хотілося вірити в те добре начало, яке сама ж людина кинула в багно. І тепер так старанно хоче його знайти, силкується його підняти.
  • Німців битиму… Дайте зброю, і я, слово честі…
  • Це ми й без тебе прекрасно зробимо, – відповів йому Шаміль. – Ти на станцію зможеш пройти? Пропустять тебе?
  • Зможу! Коли завгодно зможу! Я ж у залізничній охороні служив.
  • А водокачку підірвати зможеш?
  • Водокачку? – перепитав комбата Морський. По всьому було видно, що він почав уже заспокоюватися. – Зможу, товаришу командир. Тільки строк дайте… і підмогу.

Шаміль повернувся до Яременка, Іваннікова і Грисюка, питаючи одними очима своїх соратників: ну, як товариші? – і бачив у їхніх поглядах таке бажання позбавити крупний залізничний вузол водопостачання, що тут же погодився.

  • Гаразд. Іменем народної влади відміняємо тобі заслужену кару при умові успішного виконання поставленого завдання.
  • Я згоден, товаришу комбат.

Командир Фастівського загону Дмитро Соколов, комісар загону Ян Лейман і комісар батальйону Гнат Іванніков підібрали на допомогу Морському двох партизанів і добре проінструктували їх.

Увечері троє відправилися у Фастів, а батальйон залишив Мотовилівський ліс і перейшов під село Дорогинку, в урочище Лозовик.

Морський привів партизанів на околицю міста.

  • Чекайте мене тут. Я розвідаю і скоро повернуся. Та не знудіться.

Як тільки Морський відійшов, партизани перемінили схованку: все може трапитись! – І стали чекати. Минула година… друга… третя… Поліцай не вертався. Уже на світанку хлопці примчали в табір і доповіли комбату про те, що трапилося.

Шаміль стиснув зуби: раз повірили ворогу – і на свою голову. Добре все-таки, що перемінили стоянку. Але партизани… Кого він пізнав у таборі? Про що встиг дізнатися? Підкликав свого ординарця Василя Шличкова:

  • Вася, командира Фастівського… до мене!

Але нарада не відбулася…

Батальйон займав оборону в формі рівнобедреного трикутника, висунувши перед лінією своїх окопів пости, а на узлісся – секрети. Підрозділ, яким я командував, охороняв табір, а на узліссі, в секреті, стояв учитель, мій земляк, Анатолій Григорович Олексієнко. Він заступив опівночі і з хвилини на хвилину чекав своєї зміни. Останні групи вже повернулися з операції, а на стежці, яка вела до табору, ніхто не появлявся. Він зіперся на дерево і задивився в туманну далину. Повільно тонули в сіро-молочних випарах тихої річки дерева, кущі, телефонні стовпи.

Над Ірпінем клубочилися тумани. Вони розповзалися далі і далі, оповиваючи нові і нові урочища. Тонуло в туманах поле, і тільки горби та принишкле село, мов підхоплені повіддю скирти, здавалось, пливли в невідомі світи. Ніде ні душі. Та й кому б отам бути в оцей передранній час? І коли б не копець, а чи кущ на межі, поле здавалось би голим. Ні, то не кущ, не копець… Із туману в туман поринаючи, хтось поспішав до лісу. Хто б це? Дорослий? Ні, не дорослий. Дитина… дівчинка… Хвилин через п’ять, напевне, вона вже буде тут.

Він заступив за дерево. Але вона вже побачила його і, важко дихаючи, зупинилася.

  • Здрастуйте, дядю! Де командир?
  • Здорова, небого, – пожартував Анатолій. – А навіщо тобі командир?
  • Дуже-дуже треба! Мене батько послав! Я тільки дяді Шамілю скажу…Де він?
  • Ну, коли так, то я зараз, – він повернувся і двічі тихенько свиснув.

Почувши умовний сигнал Олексієнка, я взяв з собою Павла Петрашенка і тут же відправився у віддалений кут узлісся. В кількох словах Анатолій Григорович розповів, що трапилося, і додав:

  • Швидше сюди комбата!

Я відправив Павла до штабу, його поява поклала кінець тільки-но початій розмові комбата з командиром Фастівського загону.

За кілька хвилин від табору донеслися приглушені голоси, а ще за хвилину по тому, притримуючи правицею автомат на грудях, до нас поспішав Мукагов.

  • Товаришу комбат! – вийшов йому назустріч Олексієнко. – Дівчатко з села забилося. Нічого не говорить. Вас хоче бачити.

Пізнавши командира, дівчинка підбігла до нього.

  • Дядю Шаміль! Мене батько прислав…
  • От і добре, дочко. Сідай же зі мною та розкажи, чого прийшла, – комбат опустився на пеньок і посадив собі на коліно дівчинку. –Ось тепер і говори. Що передав нам татко?

Дівчинка, мабуть, давно вже приготувала цю фразу, бо випалила її одним подихом:

  • У селі німці, дядю! Повно німців! Татко говорить, що то на вас.

Шаміль зірвався з місця. Він так і знав: Морський приведе карателів. Подякувавши сміливому дівчатку, ми відправили його в село, а самі поспішили в табір. Хвилин через п’ять батальйон піднявся по тривозі.

Командири зібралися коло штабного куреня. Мукагов нашвидку змалював обстановку, дав конкретні завдання кожному з командирів і комісарів загонів, загальне керівництво по підготовці батальйону до бою поклав на командира Васильківського загону Антона Грисюка та комісара батальйону Гната Іваннікова, а сам, узявши взвод лейтенанта Петра Зотова та кулеметника Петра Перехреста, поспішив на узлісся, назустріч ворогові.

На те, щоб віддати останні розпорядження, часу пішло небагато, але й цього було досить, щоб ворог, який примчав у Дорогинку на тридцяти машинах і зайняв північну околицю села, встиг не тільки приготуватися до бою, а й розпочати наступ. Коли Шаміль прибув на узлісся, карателі, розгорнувшись у три цепи, йшли через поле до лісу. Ліс був окопаний широким скісним ровом, ніби спеціально підготовленим до оборони. Підпустивши німців на потрібну дистанцію, партизани відкрили вогонь. Солдати залягли, засіяли узлісся кулеметними та автоматними чергами і, переконавшись у тому, що партизанів усього-на-всього кілька десятків, стали підбираися по-пластунськи.

Економлячи патрони, партизани били зрідка, на вибір, короткими чергами чи одиночними пострілами. Незважаючи на сильний опір, противник просувався вперед і вперед.

«Нам би ще виграти двадцять чи тридцять хвилин, – подумав Шаміль, – і батальйон підготується до бою. Але чи вдасться це?».

  • Товаришу комбат, – передали по цепу, – у нас кінчаються патрони. Що робити?
  • Командира взводу до мене! – крикнув Шаміль.

Пригинаючись, ровом пробирався Петро Зотов.

  • Петре, – сказав скоромовкою Шмел Мукагов, – забирай взвод і відводь його в табір. Передай Грисюку, нехай вишле взвод Петра Ріко для удару з флангу в найкритичні шу хвилину, а ми з Перехрестом ще трохи притримаємо противника.

Цей захід був потрібен для того, щоб німці на партизанських спинах не влетіли в розташування батальйону.

Через хвилину партизани Зотова зникли за деревами. Шаміль і Перехрест залишилися вдвох. Противник не міг підвестися на відкритому місці: його притискали вогнем до тих пір, аж поки у Перехреста не залишилося жодного патрона, а в пістолеті комбата лишилося три. Всі диски до автомата були порожні. Тільки тоді замовкла партизанська застава. Ми виграли півгодини. Цього часу вистачило для того, щоб дати змогу батальйонові підготуватися до оборони. Всі чотири загони окопалися і готові були стояти в своєму таборі до кінця.

Прибувши в розташування батальйону, Шаміль оглянув оборону і залишився задоволений. Командира Васильківського загону і комісара батальйону він послав на правий фланг, сам залишився в центрі оборони разом з комісаром Васильківського загону Дмитром. Сумароковим, а Дмитру Соколову, командирові Фастівського загону, доручив лівий фланг, на стикові двох загонів.

Німці не заставили себе довго ждати. І все ж, зазнавши втрат ще на підході до лісу, вони просувалися обережно, мацаючи тривожними поглядами кожне дерево, кожен кущик, пагорб чи вибалок.

Ліс мовчав.

Та ось одинокий постріл розітнув лісову тишу. На його бойовий клич відгукнулося кілька ворожих черг, і дозорний Фастівського загону Василь Іванович Василенко мертвим упав на осінню землю. Фігури першого цепу карателів замелькали поміж деревами. Побачивши наші окопи, німці залягли і стали чогось чекати. Ми насторожилися: такого ще не було. Та через кілька хвилин, коли над лісом почулося знайоме виття і перша міна квакнула на пагорбі, все стало зрозумілим: противник почав артилерійську підготовку. Спочатку це вплинуло на нас, та згодом виявилося, що міни лягають то надто близько до батареї, то дуже далеко, не завдаючи батальйонові шкоди. Стріляли, напевне, з лісу, а суцільна стіна вікових дерев не давала ніякої можливості вести хоч приблизно прицільний вогонь.

Ми теж приготували свої міномети, доставлені з Жорнівки, опустили перші міни… Ефект був такий же, як і в противника. Більше години тривала ця безплідна дуель. Та ось гітлерівці висунули на лінію своїх окопів ротні міномети і відкрили вогонь по Фастівському загону. Міни лягали все ближче й ближче. Кілька з них уже розірвалося між окопами. Іноді вони билися об гілля, рвалися над головами, але ми були добре окопані, тому осколки зла не причиняли. Стріляли з досить вигідних позицій, але фастівчани як не старалися, так і не могли засікти, відкіля ведеться вогонь. І все ж одну точку вдалося ліквідувати. Партизан Фастівського загону Михайло Покотило випадково підвів очі догори і побачив те, чого не сподівався: на товстелезному стовбурі липи, що мало не горизонтально схилилася над яром, сидів німець. Спочатку Михайло подумав, що то ворожий розвідник чи корегувальник. Та ось фашист обернувся, закинув руку, і чергова міна зникла в стволі міномета.

  • Це вже нахабство! – спалахнув Покотило і підняв гвинтівку.

Ворог, як лантух, звалився на землю.

Інші мінометники продовжували обстріл.

Хвилин через десять мінометний вогонь припинився, і німці пішли в атаку. Ішли на повен зріст, поливаючи автоматним і кулеметним вогнем лінію наших окопів. Стріляли розривними. Кулі, вдаряючись у галуззя, рвалися над головою, створюючи враження, що стріляють звідусюди.

Спочатку німці атакували Фастівський загін. Партизани зустріли ворога дружним вогнем. Атака захлинулася, і цепи відкотилися назад. Через кілька хвилин вони перешикувалися і рушили знову. Вдруге заговорила партизанська зброя – атака знову не вдалася. На світанні Мейєр кинув у бій приблизно шістсот своїх солдатів та офіцерів, а десь опівдні у Дорогинку прибуло ще півтори тисячі. Зіскакуючи з машин і розгортаючись у цепи, вони спішили на допомогу тим, які прикували наш батальйон до одного місця і зав’язали з нами бій.

Коли противник розпочав чергову атаку, ми побачили, що наступаючих було значно більше. Атакували німці навально, і фастівчани за цим разом не витримали й відступили.

Поруч із фастівчанами лежав кулеметник Павло Перехрест. Від мінометного обстрілу загорілася солома, і полум’я перекинулося на молоду посадку. Дим виїдав очі, стелився низько над землею і густою пеленою закривав передній край. З густого диму і полум’я появився перший цеп атакуючих. Другий номер Павла Перехреста поповз назад. Кулеметник обернувся, аби гукнути напарника, і тут побачив, як партизани Фастівського загону залишають окопи.

А німці напирали. Густа лавина атакуючих змусила його припасти до кулемета і за кілька секунд розрядити диск. Зірвавши порожній, Павло надів новий і продовжував стріляти. Наклавши третій, підвівся на весь ріст, притиснув кулемета прикладом до живота, спиною сперся на дерево і став поливати вогнем уже відступаючих есесівців.

Праве крило оборони Фастівського загону Павло відстояв, а лінію оборони лівого крила, що спускалася в балку, де стояв наш обоз і де знаходилася господарча частина, вже захопив противник. Залігши в окопах, есесівці відкрили вогонь по табору. Не відчуваючи належного опору, есесівці знову підхопилися і повалили вниз.

Мій земляк, старшина Бишівського загону Платон Кошовий, людина спокійна і хоробра, знаходився між господарниками, які не брали участі в бою. Обоз Кошового стояв неподалік від оборони фастівчан. Коли ті, покинувши окопи, оголили широкий коридор, він зрозумів, що німці тим коридором кинуться в табір і зайдуть у тил Бишівського і Васильківського загонів, які нічого не знають про обстановку в цьому секторі оборони. Платон поклав своїх господарників за возами і наказав їм відкрити вогонь. Одночасно з цим послав гінця до командира батальйону Шмела Мукагова. Бувалий воїн, старшина знав, що їм будь-що треба виграти час. Незабаром про становище, яке склалося тут, довідається Шаміль і перекине сюди частину бійців інших загонів.

Перший цеп фашистів захопив уже частину возів. Один із автоматників, побачивши корову, підморгнув сусідові і, поплескуючи рябу долонею, задоволено мовив:

  • Гут Машка! Гут крава!

У затінку, між возами стояла діжка з молоком. Вночі хлопці привезли його з операції, і загонові куховарки вже почали готувати нам галушки. З початком бою все це так і залишилося на місці. Відкинувши кришку, німець зареготав:

  • Гут млеко! Гут млеко! – і нахилився до діжки.

За ним до обозу вже поспішали інші. Та в цю хвилину пролунав дружний залп – і фашист шубовснув у діжку головою.

З прибуттям півторатисячного підкріплення почався наступ широким фронтом. У бій вступив уже наш, Бишівський, і сусідній, Васильківський загони. Якщо гітлерівцям відносно легко вдалося вибити з окопів фастівчан, то з боку трьох інших загонів вони наткнулися на сильний опір. Противник одержував підкріплення, свіжі боєзапаси, починав атаку за атакою, але успіху не мав.

Дізнавшись від гінця про становище на лівому фланзі оборони фастівчан, Шаміль підкликав до себе розвідників Василя Єскіна та Кузьму Пилипенка.

  • Хлопці, постарайтеся обійти німоту з лівого флангу. Дізнайтеся, які сили має противник саме там, де йому вдалося вибити партизанів Фастівського загону. Дійте впевнено: десь поруч із вами знаходитиметься взвод лейтенанта Ріко. Він повинен ударити по противнику з тилу. Гранати є? – І він поглянув на Василя Єскіна. – Візьми одну мою.

Хлопці зникли в горішині, а Шаміль, ведучи за собою підкріплення з Васильківського загону, поспішав на горби, де господарники Платона Кошового продовжували стримувати карателів. Кулеметник Микола Горбунов і група бійців залягли між возами. Тепер між одиночними пострілами почувся рокіт кулеметів. Влучний вогонь Горбунова примусив есесівців одкотитися в яр. Німці поспішили до лінії оборони фастівчан і залягли в готових окопах.

Згодом до місця прориву підтягнув ще кілька груп, і коридор, яким есесівці прорвалися в табір, ми надійно закрили. Праворуч і ліворуч від Горбунова комбат поставив дце по одному кулемету. Спроби противника вдруге прорватися в табір успіху не мали, а втрати ворог поніс великі.

Коли Шаміль прибув у Фастівський загін, його командирові Дмитру Соколову та командирові батальйонної розвідки Іванові Шамраю вдалося навести порядок. Бійці почували себе ніяково: кругом продовжувався бій, а вони залишили свої позиції. Комбат розумів їхнє становище: і зробив вигляд, що нічого не знає.

  • Командире, – звернувся він до Соколова, – бери свій загін і заходь з лівого флангу. Там вас підтримає лейтенант Ріко. Він ударить з тилу.

Соколов тут же повів загін.

Стурбовані своїми невдачами, німці ввели останні резерви. Кілька цехів, мов чорні хмари на заході сонця, посунули до лінії нашої оборони. Вогню не жаліли. А наш вогонь ставав обрідним: кінчалися набої.

Ми одного бажали: тільки б вистояти до вечора.

Ніби передчуваючи, в якому становищі ми перебуваємо, вороги стискали шеренги з таким розрахунком, щоб ні один із нас не проскочив.

І саме тоді, коли ворожі цепи навально кинулися на наші позиції, за спинами есесівців почалася шалена стрілянина: то взвод Петра Ріко вдарив у тил противнику. Партизани розгорнулися широким фронтом. Попереду з чеським кулеметом летів чорнобровий смаглявий лейтенант. їхнє «ура!» прокотилося над лісом, кількаразово відлунюючись у надвечірніх плавнях.

Німці спробували перенести мінометний вогонь на атакуючих партизанів, але з того нічого не вийшло: атака була несподіваною і навальною.

Відповідаючи на довгожданий удар з тилу, ми перейшли в наступ і вибили ворога на узлісся.

У нас після бою виявили одного партизана вбитим і сім пораненими (серед них і медсестра Бишівського загону Євгенія Димитрієнко) та по кілька набоїв на кожну гвинтівку. Бій ми виграли, проте залишатися тут не мали ніякого права ні на годину. Ось чому з настанням темряви був зачитаний наказ комбата, в якому говорилося, що ми, чесно виконавши свій обов’язок, залишаємо табір і переходимо в інші ліси.

Годині о дванадцятій ночі Унава залишилася позаду, а перед нами розкинувся Мотовилівський ліс і добре знайомий нам Вовчий яр, де всі чотири загони повинні були стати новим табором.

Хоч ми й завдали ворогові значної втрати, одначе вести відкритий бій завтра було б немислимо: вичерпалися боєзапаси, а німці обов’язково вдарять значно більшими силами. Це передбачення підтвердилося наступним розвитком подій. Одержавши нове підкріплення, фашистське військове командування змогло вже повністю оточити Дорогинський ліс і вести бій на остаточну ліквідацію партизанській сил під Фастовом. І якби ми залишилися в своєму старому таборі, їм би, сказати правду, це вдалося: більше, як на дві атаки, у нас би не вистачило набоїв.

Шостого жовтня, годині о дев’ятій ранку, ворог відкрив артилерійський вогонь по нашому вчорашньому табору, місцезнаходження якого було йому добре відоме. Міни і снаряди лягали в ціль. Над принишклою дібровою злітало в небо золоте листя, тріски, гілляччя, повзли на Ірпінь смердючі дими. Запахло горілим. У своєму новому таборі ми чули, як стогнали далекі узлісся, як захлиналася в плавнях луна, прислухалися і думали, що б нас чекало там зараз.

Після тривалої артилерійської підготовки гітлерівці почали стискати кільце. Як розповідали пізніше захоплені нами поліцаї, третій цеп окопався на узліссі, а два перші піднялися і, поливаючи дерева та кущі свинцем, перейшли в наступ. Особливо сильний вогонь відкрили вони при підході до табору. Наша «оборона» мовчала. Ворог звик до партизанських сюрпризів і діяв у таких випадках досить обережно. Йому не хотілося добровільно лізти у підготовлену пастку. Нарешті, терпець їм увірвався. Стріляючи на ходу, німці кинулися в атаку і немало здивувалися, побачивши наш табір порожнім. Сподіваючись, очевидно, що ми просто покинули його і маневруємо по лісі, уникаючи відкритого бою, фашисти кілька разів прочесали Дорогинський ліс двома цепами, щедро сіючи кулі по осінньому килимі. Іноді між їхніми розрізненими цепами виникали окремі сутички, і тоді вогонь був особливо інтенсивним. Нарешті вороги переконалися, що ми залишили не тільки свій табір, а й Дорогинський ліс, повернулися на місце вчорашнього бою і почали фотографувати лінію оборони, частину покинутих нами розтрощених возів і забитих коней, напівземлянки для ночівлі, видаючи їх за укріплення. Згодом профашистська газета «Васильківські вісті» помістить на своїх сторінках ці знімки і розповість, як ми, «були розбиті» доблесними військами фюрера у межиріччі Унави та Ірпеня.

Облава затягнулася до пізнього вечора. Певні, що партизанів близько немає, фашисти по­чували себе досить вільно. Пограбувавши населення, напившись і наївшись після дводенних безуспішних боїв, вони залишили навколишні села, вийшли на шосе, яке зв’язує Вишів і Фастів, і поволі рушили в напрямку залізничної станції. Незважаючи на відпочинок і ситну вечерю, були стомлені, похмурі і, може, в душі задоволені тільки тим, що сьогодні частина з них не наклала головою.

Закінчуючи цю сторінку нашої боротьби в тилу ворога і трохи забігаючи наперед, хочу сказати, що Морський не уникнув кари. Коли з радянськими армійськими частинами в листопаді 1943 року ми вели бій за Фастів, зрадник потрапив до рук армійської розвідки. Він був опізнаний партизанами, і військовий суд виніс йому справедливий вирок.

Петро СИЧЕНКО.

Опубліковано у газеті «Ленінська зоря» 24, 27, 29 та 31 жовтня 1981 р.

 

Tags:

Залишити відповідь