Пам’яті Петра СИЧЕНКА. Стаття, яку він друкував на шпальтах нашого часопису у 1980-х рр.

0

Редакція газети “Макарівські вісті” вирішила до 95-річчя Петра Сиченка викладати на сайті його статті, які він друкував на шпальтах нашого часопису у 1980-х рр.

ДВА ПАМ’ЯТНІ БОЇ

…Петро Сиченко закінчив писати і здав до видавництва книгу спогадів про боротьбу партизанів Київщини з німецько-фашистськими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни. Книга матиме назву «Під стінами столиці».

Сьогодні ми друкуємо один із її розділів, поданий автором у скороченому, спеціально підготовленому для газети вигляді.

В основу книги, як і цього розділу, зокрема, покладені архівні документи і спогади таких командирів, комісарів і партизанів, як Шмел Мукагов, Григорій Кухар, Дмитро Сумароков, Костянтин Яременко, Гнат Іванніков, Тимофій Копитін, Іван Осипенко, Арсен Орленко, Олександр Гордецький, Михайло Санченко, Валентин Радзієвський, Петро Зотов, Микола Статін, Павло Торський, Володимир Соколюк, Інна Бакутіна і цілого ряду інших товаришів та автора твору.

Це було в липні 1943 року.

Сиченко1

Після з’єднання народних месників з частинами діючої армії батальйон був розформований. Партизани слухають наказ по переведенню особового складу батальйону у військові частини.

4-й партизанський батальйон, куди входили Васильківський, Бишівський, Фастівський, Сквирський, Великополовецький та Гребінківський загони, одержав наказ штабу Київського партизанського з’єднання прибути в його розпорядження. Батальйон дислокувався тоді у межиріччі Унави та Ірпеня. За одну ніч він мав зробити марш-кидок у ліси, що розкинулися на межі Київської та Житомирської областей. Штаб з’єднання збирав сили, щоб згодом провести крупну бойову операцію – напад на районний центр – Радомишль Житомирської області, де передбачалося знищити чисельний ворожий гарнізон та ліквідувати всі об’єкти воєнного значення. Планувалося, крім того, провести цілий ряд організаційних заходів по зміцненню та посиленню боєздатності партизанських загонів та створити нові батальйони, які повинні були вийти в південні райони Київщини і там ,розгорнути партизанську боротьбу.

Маршу передувала старанна підготовка. Ніхто ні про що не розпитував: неписані партизанські закони виключали зайву цікавість. Про все дізнаємося тоді, коли батальйон прибуде на місце розташування з’єднання.

Детально розробивши план руху колони, командування батальйоном наказало вишикувати загони на лісовій галявині. Тут і був зачитаний наказ про передислокацію партизанських сил Поірпіння.

24 липня, коли сутінки окутали спраглу від денної спеки землю, понад шістсот партизанів з великим обозом вирушили в дорогу. Не встигла колона вийти з лісу, як почав накрапати дощ, який невдовзі перетворився у справжнісіньку зливу. Та партизанів це тільки радувало, адже карателі в таку погоду й носа не покажуть. Уже далеко позаду лишився Ірпінь, Соснівка, Козичанка, Грузьке. Похідна колона вийшла в поле. Недалеко Здвиж, а там шосе Київ – Житомир, Шнурів Ліс… і Білка – кінцева точка нашого нічного переходу. Все було б добре, якби не звичайний випадок. Ідучи в ар’єргарді колони, командир Васильківського загону Шмел Мукагов і комісар 4-го батальйону Григорій Кухар мало не наскочили в темряві на підводу, яка раптово зупинилася.

  • Що там? – запитав Шмел їздового. – Заснув?
  • Не знаю, товаришу командир, – відповів партизан, – передні зупинилися.

Притримуючи автомат, Мукагов поспішив до голови колони. Кухар пішов за ним.

На повторне запитання Шаміля відповів комісар Васильківського загону Дмитро Сумароков:

  • Та віз перекинувся.
  • Як же це? – з досадою в голосі мовив Кухар.
  • Місточок тут вузенький, а кругом багнюка, слизько, темно. Кінь оступився, потягнув за собою другого. За ним й віз пішов у багнюку. Ледве я сам вискочив, – пояснював Соколюк.

Усі ми кинулися витягати воза. Часу, як нам здалося, пройшло небагато, проте колона встигла вирватися далеко вперед і повернути на роздоріжжі ліворуч. А дощ періщив, як із відра, сліди покрилися водою. Порадившись, вирішили рухатися прямо.

Десь через годину злива вщухла, небо прояснилося, Попереду забовваніли хати. Розвідка, очолювана Григорієм Кухарем, встановила: перед нами село Мар’янівка. Щоб на очах у противника не пересікати шосе і тим не виказати напрямку нашого пересування, ми вирішили переднювати у молодій посадці, яка розкинулася неподалік села. Мимо посадки проходила грунтова дорога. Діставшися по ній до молоденького ліска, в якому не могли навіть коні сховатися, ми окопалися і зайняли оборону. Стомлені важким переходом, лягли відпочити. Лісок занімів. Одні вартові зірко стежили за підходами до лісу, оберігаючи перший сон своїх товаришів. Але ні поспати, ні спочити нам не довелося. Місцевий зрадник поспішив у Брусилів і повідомив карателів, що нас небагато, що ми опинилися в дуже скрутному становищі. Майор Гофман, начальник жандармерії, зв’язався з Києвом, з усіма навколишніми гарнізонами. Викликавши підкріплення, він вирішив посадити на машини своїх головорізів, оточити нас, нав’язати бій і протримати нас у посадці до підходу основних сил карателів.

Мар’янівці бачили, як поліцай на велосипеді подався в Брусилів і зуміли попередити нас.

За сигналом тривоги ми зайняли оборону. І вчасно, бо тут же показалися три вантажні машини з німцями та поліцаями. Вони повзли поволі, ніби намацуючи ціль, а кузови їхні ощетинилися десятками стволів. Над кабінами стирчали кулемети, готові прошити узлісся гарячим свинцем. Правий фланг оборони очолив Шмел Мукагов, лівий – Григорій Кухар. Центром оборони керували комісар Васильківського загону Дмитро Сумароков і начальник штабу цього ж загону, Герой Радянського Союзу Антон Грисюк, комісар Великополовецького загону П. Гудзь та командир Гребінківського загону Тимофій Копитін. Загальне керівництво боєм було покладене командним складом зведеного загону на Шмеля Бібоєвича Мукагова, якого і тоді й тепер звали і називають просто Шаміль.

Як тільки машини минули правий фланг і наблизилися до середньої лінії нашої оборони, Мукагов дав команду відкривати вогонь і сам припав до кулемета. Одинадцять кулеметів, два автомати і кілька десятків гвинтівок заговорили одночасно. Дві передні машини, мотори яких були зрешечені кулями, зупинилися. Убиті карателі падали в кузов і на землю, живі стрибали на стерню і припадали до землі. Третя машина, що трохи відстала, не потрапила в пастку, поліцаї та жандарми розосередилися.

Сиченко2

Зліва направо в першому ряді: Дмитро Сумароков – комісар Васильківського загону, Шмел Мукагов – командир Васильківського загону, Костянтин Яременко – заступник командира четвертого батальйону по оперативній розвідці. У другому ряду: Петро Зотов – командир взводу, Микола Горбунов – кулеметник, Анатолій Самарай – керівник Васильківської підпільної групи.

Вогонь припинився. Гофман запропонував партизанам здатися, мабуть, згарячу він уже не бачив, з якими силами залишився перед лицем невблаганної смерті, партизани відпо­віли йому сміхом і свистом. Тоді майор підняв свої сили.

Узявши зброю, карателі кинулися в атаку. Ведучи безперервний вогонь, вони наближалися до посадки. Мукагов зрозумів, що Гофман вирішив зім’яти лівий фланг нашої оборони, звідки вівся значно слабший вогонь. Він послав до комісара батальйону Кухаря медсестру Інну Бакутіну, яка мала передати Григорію Григоровичу його думку. На зворотному шляху Інна була поранена в ногу. Тим часом поліцаї встигли подолати половину шляху від машин до посадки. Через хвилину – другу Мукагов сам появився на лівому фланзі, крикнувши на ходу Кухарю:

  • Основний бій розгориться туті Тут ми й нанесемо останній удар! Пішли!
  • В атаку! – закричав Кухар, вискакуючи з окопу.

Партизанів ніби вітром підхопило.

  • З усіх видів зброї… вогонь! – скомандував Шмел і довгою чергою полоснув по ворожому цепу.

За кілька кроків од нього біг з кулеметом киянин Михайлов, а далі – Саша Невський, Михайло Санченко, Валентин Радзієвський, Іван Соболєв, Василь Журавльов, Володя Осика… Могутнє «ура!» струсонуло повітря і тут же потонуло в тріскотні кулеметів. Падають карателі, падають і наші товариші. Ворог стріляв розривними кулями. Смертельно поранений в груди, схилився набік Михайлов, недалеко від нього навіки припадає до землі яблунівський агроном Польовий, при падає до тієї землі, яку любив і плекав щирим серцем хлібороба. Там ліг у стерню на українській землі колишній директор школи росіянин Журавльов. А на другому крилі нашого цепу розривна куля, влучивши в живіт, звалює осетина Харитона Бутаєва. Гірський орел помирає славною смертю: збагнувши свій кінець, він пускає собі кулю в скроню.

Але зупинити партизанів уже ніщо не могло. Смерть товаришів подесятирила нашу енергію, нашу ненависть до ворога.

Першими показали нам спини поліцаї. За ними кинулися тікати й інші. Серед утікачів труси своєю відгодованою тушею майор Гофман. Доброю мішенню він став для комсорга 4-го батальйону Олександра Гордецького. Чого шукав проклятий фашист, він те й знайшов. Саші дістався його автомат, а Михайлові Санченку – пістолет. А в цю мить на лівому фланзі поліцай-здоровило, прикриваючи своїх, запускає довгу кулеметну чергу. Поліцая тут же прошивають вогнем. Та його тридцять куль впиваються в тіло Кухаря. Він тяжко поранений. А його сусіди Курнашин і Прохоров навіки вмовкають.

Тяжкі наші втрати – шість товаришів убитих і три поранених…

А на полі бою – горять німецькі машини, валяються в пилюці п’ятдесят п’ять ворожих трупів. Тільки трьом поліцаям із усієї команди Гофмана вдалося вирватися живими. Обминаючи Мар’янівку, вони бігли полем та все оглядалися назад, на місце недавнього бою, яке здавалося цьогосвітнім пеклом. Але й вони не врятувалися: по дорозі на Великий Карашин вони потрапили в розташування нашого батальйону і там понесли заслужену кару.

Ми підібрали трофеї (тепер майже в кожного з нас була ще одна гвинтівка, автомат чи кулемет), поховали своїх товаришів.

А сонце тим часом підбивалося вгору, а вороги вже звідусюд поспішали до Мар’янівки. Що було нам робити? Залишатися у відкритому полі і дати ще один бій – безглуздо. Переїхати шосе – не маємо права, бо дамо ворогам ключ до розгадки плану командування нашого з’єднання. Повернутися за Ірпінь, у рідні ліси ми не встигнемо. Та й вороги на машинах випередять нас, оточать у чистому полі, залишав­ся останній варіант – шукати надійний захист на цьому боці шосе. Таким єдиним захистом був невеликий лісок, який упирався в саме шосе. Починався він біля Калинівки і вузенькою смугою вклинювався в поля між Копиловом і Фасовою. Коли нам удасться випередити карателів, закріпитися в ньому й вистояти до вечора – ми могли б вважати себе врятованими.

Часу було обмаль, тому вирішили село Фасову не обминати. Це скорочувало шлях. Була неділя, 25 липня. Ця дата назавжди вкарбувалася в нашу пам’ять. Сімдесят два бійці (до нас приєдналася ще одна група), вступили в село. Жителі Фасової зустрічали нас радо, виносили хліб, молоко, яблука. Дарунки брали на ходу, бо зупинятися не могли: десь поруч були вороги. Ми вже виходили до болота, коли від групи прикриття донеслися слова:

  • Ну, починається! Німці!

Ми обернулися – нас переслідували два ворожі загони. Вони, очевидно, хотіли з ходу вдарити нам у спину, розсіяти на голому іржавому болоті й знищити.

Мукагов наказав залягти, підпустити їх поближче і вдарити так, щоб зразу ж відбити в них бажання наступати нам на п’яти. Дружним вогнем партизани відкинули противника на околицю села. Ворог заліг там і відкрив по нас безладну стрілянину. А ми тим часом відірвалися від нього і досягли поля. До лісу лишалися лічені кроки. Привітно шуміли дерева на вільному вітрі, ніби манили загін під зелені шати. Захист був рядом. Але тут від шосе нам напереріз кинувся зведений загін поліції.

Мукагов наказав кулеметнику Валентину Радзієвському і його другому номеру юнаку-киянину Олегу Іванейку прикрити нас. Хлопці залягли на узліссі, в канаві, під грушею-дичкою. Поки ми займали в лісі кругову оборону, ворог наближався до наших кулеметників. Розсікаючи низькорослі жита чорно-сірою уніформою, поліцаї трьома вигнутими підковами бігли до лісу.

  • Биймо гадів! — крикнув Іванейко.
  • Рано ще! Бережімо набої! – відповів йому Валентин, прилаштовуючи на високому насипі кулемет.
  • Буде пізно, Валентине! – гарячкував Олег.
  • Підпустимо ближче! – стояв на своєму досвідчений партизан-кулеметник.

Поліцаї наближалися. Ось уже добре видно їхні спітнілі обличчя. Пора, Валентин легенько натискає на гашетку. Осічка. Рвучко відводить замок і натискає знову, але вже різко. Осічка. Мороз пробігає по тілу, сотнями голок шпигнув у п’яти. Партизан гарячково рвонув замок на себе. Перенос патрона… А поліцаї вже рядом. У їхньому грубому тупоті, в надсадному хеканні тоне тихесенький шум колосистої хвилі.

  • Валентине, свіжий диск! – закричав Іванейко.

Як він зірвав попередній і як наклав новий, того Радзієвський не пам’ятає. Все те, здається, робив не своїми руками.

Спочатку вони стріляли лежачи. Та коли повалився перший десяток поліцаїв, а всі три цепи, раптово зламавшись, кинулися назад, вони обидва, звівшись на повен зріст і помінявши диски, продовжували поливати свинцем відступаючих.

  • Хлопці, лягайте! – крикнув Мукагов у хвилину затишшя.

Іванейко, схвильований, розчервонілий, повернувся обличчям до лісу і по-юнацьки запально вигукнув:

  • Батьку, дозволь померти стоячи!

Що міг сказати на це командир? Він і сам би хотів так померти.

Сиченко3

Перший ряд зліва направо: Дмитро Сумароков – комісар Васильківського загону, Шмел Мукагов (Шаміль) – командир четвертого партизанського батальйону, Гнат Іванніков – комісар батальйону, Антон Грисюк – командир Васильківського загону, Герой Радянського Союзу, Лука Мищенко – десантник, комісар Бишівського загону. В другому ряду другий зліва комсорг батальйону Олександр Гордецький (Саша Невський).

Перегрупувавшись, поліція значно ширшим півколом стала охоплювати клапоть лісу, що довгим кутом виходив у поле. Кілька десятків убитих і поранених трохи остудили їхній запал. Тепер вони йшли повільно, ніби своїми обережними кроками промацували землю. їх підпустили метрів на сорок-п’ятдесят і ще раз полили гарячим свинцем. Залишаючи вбитих і поранених, поліцаї відступили й стали окопуватися.

Поглянувши на поле бою, Валентин Радзієвський, сім’ю якого знищили фашистські кати, підняв правицю і погрозив чорномундирникам:

  • Оце вам, падлюки, за сина й дружину!

Спорожнивши всі диски, обидва кулеметники відійшли в глибину вузенької смуги лісу, де ми вже встигли зайняти кругову оборону.

Поки наші хлопці відбивали дві поліцейські атаки, вороже командування підтягнуло свіжий батальйон своїх військ і так званий добровольчий легіон. Таким чином, у розпорядженні фашистських офіцерів було більше тисячі вояків. Через годину. їх буде у три-чотири рази більше. Це вже була не брусилівська поліція та жандармерія. Нам залишалося тільки померти, відправивши на той світ якнайбільше ворогів. Хлопці спокійно домовлялися між собою: коли залишиться хтось у живих, той має розказати рідним і друзям, де ми зустріли «захід сонця». Але паніки не було. Командири і комісари, старші й досвідчені, вселяли в бійців надію і віру в перемогу, підкреслюючи те, що перемагають противника не тільки числом, а й умінням. Усі прекрасно розуміли складність обстановки і тому готові були стояти до кінця.

Деякий час панувало затишшя. Ми здогадалися: вороги готуються до серйозного наступу. По шосе їм на допомогу прибували артилерія і міномети, бронемашини й легкі танки. Тепер атакуючі появилися з усіх сторін. Вони з останніх сил намагалися вибити нас у поле, на оперативний простір. Тоді артилерія і техніка мали розсіяти нас, а підоспіла піхота остаточно розгромити невеликий загін.

Незабаром ворог увійшов у ліс. Чим ближче він підходив до нашої оборони, тим щільнішими ставали його ряди. Здавалося, що й миша крізь них не проскочить. Але в цьому була й слабість атакуючих: наш вогонь ставав щодалі влучнішим. Коли противник підійшов на потрібну відстань, Мукагов дав команду – і запрацювали наші кулемети. У їхній розмірений ритм вплелися одиночні гвинтівочні постріли. Атакуючі намагалися залягти із-за дерев та пеньків, з-за пагорбів і з ям відповісти на вогонь вогнем. Але наш опір був настільки сильним і несподіваним, що вони в паніці кинулися на узлісся. Там, підбадьорені офіцерами, карателі вирівняли свої ряди і знову, засіваючи свинцем землю поперед себе, кинулися в чергову атаку.

І знову наїжачилася партизанська оборона.

Німці відтягнули свої сили на узлісся і дали можливість попрацювати своїм мінометам. Це не дало ніяких результатів, бо невеликі міни рвалися далеко від нас. Хоч і маленький ліс, але й у ньому загубився п’ятачок нашої оборони. Коли ворог знову рушив на приступ, наш вогонь анітрохи не зменшився. Кожна атака забирала з ворожих рядів десятки солдатів, та, одержуючи все нові й нові підкріплення, ворожі цепи знову й знову кидалися на нашу маленьку земляну фортецю. Більше десяти атак відбили партизани. Нарешті захлинулася й остання. Зрозумівши, що приступом нас не взяти, вороги перейшли до облоги і безперервного обстрілу. Так минуло хвилин сорок. А після цього, наблизившись по-пластунськи на кидок гранати, солдати і поліцаї почали окопуватися. Поступово навколо нас утворилося вороже кільце в кілька поясів. Розташувавшись у шахматному порядку, противник почав закидати нашу оборону гранатами і притискати нас до землі щільним рушнично-кулеметним та автоматним вогнем.

Становище наше ще більше ускладнилося. Затяжна оборона була не в наших інтересах. Ми вже не могли відповісти ворогам таким щільним вогнем, як це було на початку бою: кінчалися боєприпаси. Ми були не в змозі вільно пересуватися, не могли навіть голови підняти. Стріляли так прицільно і так низько, що кулі почали зачіпати ледве помітні з міленьких окопів спини партизанів. У кількох місцях вони розпороли фуфайку Володимиру Соколюку, і на його спині розцвіла присмалена ватяна квітка.

Васильківський загін мав уже п’ять поранених. Смертю хоробрих полягли Степан Скоромний і Галина Шевельова. У гребінківців були вбиті Степан Сідун, Іван Свиридов, Юхим та Марія Осауленки.

Минуло чотири години з початку бою у Калинівському лісі. Сонце почало схилятися до обрію Наближався наш час. Ми вже подумували про прорив і тому посилили свій вогонь, щоб на порозі ночі довести противника до стану крайнього нервового напруження. Карателі також посилили вогонь. Над нашими головами проносився справжній смерч. У такій обопільній стрілянині минуло хвилин десять – п’ятнадцять. Охопивши нас тугим кільцем, противник мимоволі стріляв одночасно й сам по собі. Це примусило його розімкнути кільце й відступити. Вогонь поступово припинився. Ми теж замовкли.

Прийнявши цю мовчанку за наше повне безсилля чи за наш кінець, фашисти послали в напрямі нашої оборони групу розвідників. Спочатку ми почули собачий гавкіт, а потім приглушений тупіт кількох десятків солдатських чобіт. Минула хвилина, друга, третя. Нарешті розхилилися ліщинові кущі – і на галявину вслід за вівчаркою вийшов перший собаковод, за ним стрункий молодий офіцер, а там і солдат. Пронизуючи очима легеньку лісову сутінь, вони гуртом попрямували до нашої оборони. І тут, немов із землі виріс, підвівся з ручним кулеметом Валентин Радзієвський. Він розрядив у гущу вояків увесь диск. Його підтримали товариші. Жодному німецькому розвідникові не вдалося вирватися живим. Це була остання спроба противника перевірити нашу обороноспроможність. Ворог відійшов на свої вихідні позиції і почав готуватися до ночівлі. Таким його бачили ми вперше. Звичайно після бою карателі відходили на ночівлю в села. Зараз вони залишалися довкола лісу. Це свідчило про їхню впевненість у своїх силах, про їхні наміри звести рахунки з нами наступного дня.

А поки що на поліську землю спускалася коротка літня ніч. Пора було діяти. Командир Васильківського загону Мукагов, що керував обома боями, послав розвідку, щоб з’ясувати, кудою найкраще нам прориватися. В напрямку шосейної дороги пішов Герой Радянського Союзу, начальник штабу Васильківського загону Антон Грисюк, а в поле, понад болотом, – один із найвідважніших наших партизанів Михайло Санченко. Почалися довгі години чекання. Першим повернувся Грисюк. його висновки не порадували нас. По шосе курсують броневики, розставлені танки. Дорога освітлюється ракетами. Сюдою в ліси не пробитись. Треба шукати інше місце виходу. Стали чекати Михайла Санченка. Він повертався не швидко, бо довго блукав і лежав на узліссі та в полі, вивчаючи лінію оборони противника. І таки знайшов те, що шукав – коридор, який ішов через болото. З обох його боків, на пагорбах, були кулеметні точки, (кинджальним вогнем із яких прострілювався оцей єдиний не зайнятий противником шматочок рідної землі. Вихід сюдою був і заманливим і ризикованим. Подолати лінію оборони противника ще не значило врятувати зведений загін від розгрому, бо перед нами були поля, перехрещені дорогами, а тими полями до заірпінських лісів – не один десяток кілометрів. Зморені цілоденним боєм, голодні, вимучені спрагою, ми повинні були винести і своїх поранених товаришів, Свердлила голови думка: «А чи не зумисне залишив нам ворог отой одним єдиний вихід із оточення? Чи не перекинув уже противник нам напереріз відбірні частини, щоб оточити нас у чистому полі?»

І все ж таки ми зважилися. Мукагов розділив загін на групи. Основними були група прориву і група прикриття. Дві флангові групи мали завдання знищити вогневі точки ворога на пагорбах, якщо раптово оживе оборона противника. Усі ці групи оточували п’яту, яка виносила наших поранених. Мало не ввесь запас патронів за наказом Шмела Мукагова був переданий кулеметникам, адже вони першими повинні були вступати в бій і останніми виходити з нього. Вислухавши напутнє слово нашого командира, ми попрощалися з могилами товаришів, поклали на хворостяні носилки поранених і тихо, ступаючи по-мисливські, рушили назустріч невідомості.

Сиченко4

Партизани четвертого батальйону. В центрі – (сидять) командир Шаміль, Дмитро Сумароков – командир Васильківського загону. Справа за кулеметом Володимир Соколюк, нині вчитель-пенсіонер з Лишні.

Наші побоювання не справдилися. З обох протилежних пагорбів не роздалося жодного ворожого пострілу. Чому? Це питання довго нас мучило. Відповідь на нього дали нам агентурні джерела. Виявилося, що цю ділянку оборони противника займав зведений загін поліції. Вороги думали, що ми за всяку ціну будемо прориватися через шосейну дорогу в ліси, а не в поля, тому й зосередили основні свої сили на дорозі. А поліцаї дорого заплативши за свою заповзятливість, тепер хотіли одного – вижити. На ранок 26 липня ми вже були у Мотовилівському лісі, біля Вовчого яру, в одному з наших попередніх таборів.

За даними оперативної розвідки у боях під Мар’янівкою і Калинівкою окупанти втратили біля 400 своїх солдатів та офіцерів.

У штабі Першого Українського фронту два наші бої 25 липня 1943 року були оцінені як зразкові, а начальник Українського штабу партизанського руху генерал-лейтенант Т. Строкач назвав їх «класичними партизанськими боями на відкритій місцевості».

Петро СИЧЕНКО,

вчитель Ясногородської середньої школи.

Опубліковано в газеті “Ленінська зоря” 29 квітня та 4 травня 1980 р.

Додати коментар