Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

СПІВЕЦЬ РІДНОГО КРАЮ


Здається, ще недавно Петро Панасович Сиченко приїздив у рідні Новосілки, які він так любив… Розповідав про глибокий і широкий Ірпінь, де водилися соми і різне птаство і на якому пройшло його босоноге дитинство. Кожний його приїзд у Новосілки – це була незвичайна подія, діти навперейми читали його поезії, які запали в дитячу душу назавжди.

Не розлюби, не кидай рідних піль,
Села свого не залишай ніколи.
Тут вперше скоштував ти хліб і сіль,
Тут миле все: Ірпінь і виднокола…

Петро Панасович сам читав нам свої поезії, і на його очі наверталась непрохана сльоза, серце щеміло від болю за нелегким минулим рідного краю, за долею людей, які передчасно пішли від нас, не доспівавши, не договоривши, полягли на полі брані, захищаючи своїх матерів, дітей від заздрісного ворога, що не раз приходив поневолити люд український…

Які цікаві люди віджили,
Які уми, які таланти й долі!
Усе те залишилося на полі
В краплинах поту й сумі ковили.

Як сказати про цю людину сьогодні, коли ми вшановуємо 95 років з дня народження Петра Панасовича Сиченка – людини з великим серцем, співця рідного краю, народного українського поета і письменника? Його поезія – невичерпне джерело почуттів: поваги до простої людини, відданості Батьківщині, збереженні природи рідного краю.

Твори письменника, правдиво розповідаючи про минувшину Приірпіння, про Героїв, які захищали Україну у різні історичні часи, актуальні сьогодні як ніколи, адже вони закликають молодь боронити рідну землю сьогодні від російської агресії… Патріот рідного краю, Петро Сиченко завжди був на передовій, де йшла боротьба не на життя, а на смерть…

Петро Панасович Сиченко народився 20 листопада 1922 року в селі Новосілки на Макарівщині в селянській родині. Він згадував: «У дитинстві я дуже любив читати, і товариші в мене були такі самі запеклі любителі книги. Особливо мені подобалися описи далеких країн і морів. Захоплювали героїчні подвиги, подорожі в невідомі країни. Жили ми бідно, босоного, але багато читали, мріяли, вчилися любити батьків, природу, Батьківщину…»

Довгожитель села Віра Юхимівна Петенко, якій виповнилося вже 92 роки, згадує про свого ровесника-однокласника: «Петрик був єдиною дитиною в сім’ї мельника Панаса Йосиповича та Єфросинії Петрівни. Міцний, кремезний, дружелюбний, веселий хлопчина. За веселі витівки частенько одержував від батьків «березову кашу». Любив гратися у різні на той час ігри: «гилки», «дучки», «квач». Купався в Ірпені, відпочивав з друзями на піщаному березі, ловив вудочкою рибу, пас корову. Батьки його не балували, привчали до різної сільської роботи. Літні канікули проходили в посильній праці відповідно до віку. Підгортали плугом картоплю в колгоспі, стогували сіно, льон, косили ярину, працювали біля молотарки.

Дуже любив Петро читати книжки, особливо пригодницькі. Під їх враженням за козирком кашкета часто стриміло гусине чи лелече пір’я, в руках – соняшниковий «меч». В хлоп’ячих іграх вигукував: «Я пірат!». Отож прижилось за ним прізвисько – «Петро-пірат».

У молодшому шкільному віці захоплювався малюванням пейзажів своєї місцевості. Це заплави Ірпеня, лісові галявини, розлогі верби над Ірпенем, латаття на синяві води та інші краєвиди. Його малюнки займали чільне місце на стендах у школі.

У ранньому віці діти хочуть бути схожими на своїх батьків, особливо в роботі. Отож одного разу з ватагою однолітків Петрик запустив водяний млин, щоб отримати муку на «щипані» галушки. Звичайно, замість галушок отримав доброї «березової каші» та ще й вербівкою.

У старших класах захоплювався уроками літератури та воєнізації (були такі уроки), мав значок «Ворошиловский стрелок».

У рідному селі Петро Сиченко закінчив семирічку.

Я так люблю своє село,
Що навіть вимовить не смію.
Коли воно в цвіту було
І в заметелицю-завію.
Я так шаную земляків,
Я так любив… Люблю й сьогодні
Безмежну мужність вояків,
Їх труд і думи благородні.

Середню освіту здобув у Ясногородській школі. Мріяв про навчання в університеті, проте все безжально перекреслила війна. Писати вірші Петро Сиченко почав ще з раннього дитинства під впливом народних пісень, які так гарно виконували його земляки. А потім був «Кобзар» Тараса Шевченка.

У школі Петрові пощастило на вчителів. У Новосілках мову і літературу читала високоінтелігентна жінка, донька колишнього офіцера Настя Юріївна Словінська. У Ясногородці математику викладав Никифор Захарович Малько, який закінчив до революції фізико-математичний та юридичний факультети Київського університету Святого Володимира. А мову і літературу читав Костянтин Андрійович Голобудський, старша донька якого працювала з Максимом Тадейовичем Рильським. Петро Сиченко через своїх вчителів перейнявся до Максима Рильського надзвичайно великою любов’ю. Цю любов і повагу зберіг на все життя. Уже в 10 класі юнак написав цілу низку віршів та байок, але надрукувати їх тоді не вдалося, почалася війна…

Петро Сиченко згадував: «Війна розпочалася для мене, як і для сотень тисяч моїх однолітків, у пору розквіту юності. Я закінчив десятий клас, переді мною слалася дорога в майбутнє, навчання в університеті, дорога в незнане, жадане й омріяне прекрасне. 21 червня 1941 року спеціальна комісія при райвійськкоматі відібрала нас, кілька десятків юнаків із трьох середніх шкіл району, для навчання в льотному військовому училищі. Тоді ж, у суботу, в Ясногородській середній школі відбувся випускний вечір. А другого дня, у неділю, прийшла тривожна звістка: фашистські літаки бомбардували Київ».

Після випускного вечора Петро Сиченко разом з однокласниками пройшов військову комісію в Бишеві. Хлопців направили на обласну комісію, звідки Петра Сиченка командирували в розпорядження Київського ополчення для оборони столиці.

До 18 вересня 1941 року брав участь у боях проти ворога на ділянці фронту Віта Поштова – Голосіївський ліс. В одному з боїв Петро Сиченко був контужений і отямився серед сотень інших військовополонених у концтаборі на Сирці. За кілька днів контузія пройшла, і Петро Сиченко з іншими бійцями спробував втекти. Але втеча не вдалася. Сиченка, як організатора групової втечі, відправили в Рівненську тюрму особливого режиму.

«Мало хто вирвався з оточення, поминувши дріт фашистських таборів смерті. Я перейшов два. Особливо страшними були тюрма і концтабір у місті Рівне. Мури. Колючий дріт під електричним струмом, битком набиті камери. Спрага й задуха паморочать голову, а цементова долівка паралізує тіло. Щоденні допити з електрострумом, катування, розстріл. У жахливих умовах в концтаборі розгорнула роботу одна з перших підпільних організацій, що народилися у ворожому тилу. Вона й проклала мені дорогу через колючі дроти до рідного дому», – пізніше згадував Петро Сиченко.

Дивився мертвими очима
На синь, на жовті колоски.
Навліт прострелені виски…
І трьохлінійка за плечима.

За допомогою підпільників Петру Сиченку і ще кільком військовополоненим у грудні 1941 року вдалося вирватися з полону. Напередодні 1942 року добрався до рідного дому. У Новосілках створювалось підпілля. Одну з груп очолив студент Семен Грицаєнко, другою, до якої входив і Петро Сиченко, керував лейтенант з с. Мостище Микола Кошовий.

Влітку 1942 року Петро Сиченко був заарештований вдруге. Вдруге втекти з ешелону, який віз людей у Німеччину на роботу, йому допоміг кузен та найкращий товариш Володимир Сиченко (Малик). Повернувшись додому, він продовжив боротьбу з карателями у диверсійній групі.

Mal3 (1)

Підпілля в селі діяло з січня 1942 року до березня 1943 року, коли підпільні групи з Мостище і Новосілок влилися у Бишівський партизанський загін. Як свідчить партизанський квиток № 2364 П.П. Сиченка, він перебував у загоні з 5 березня до 19 листопада 1943 року. Командиром загону був підполковник Бобир, комісаром – майор Нестеренко. Петро Сиченко був призначений командиром диверсійної групи. Поява партизанів під самими стінами столиці не на жарт схвилювала ворога. Гестапо перейшло до активних дій…

Молодий, кароокий, стрункий, беззубий…
Небеса понад ним – голубий казан…
Перетрощені пальці… Вибиті зуби… Партизан.

У травні 1943 року ворожій агентурі вдалося вбити командира Бобира і комісара Нестеренка. Загін очолив капітан О. Осипенко, житель села Мостище. У жовтні 1943 року Петро Сиченко був призначений командиром 2-го Васильківського партизанського загону. У листопаді 1943 року партизани зустріли частини Червоної армії. В одному з боїв із гітлерівцями Петро Сиченко був тяжко поранений. Тривалий час лікувався у шпиталі. До військової служби після одужання був визнаний не придатним.

Деякий час працював на залізничній станції Києва. Вступив до Київського державного педагогічного інституту імені М. Горького, одночасно працюючи у видавництві «Молодь» та в редакції газети «Зірка».

PLS

У 1949 році зустрів свою долю – Лідію Андріївну. Побралися. Разом поїхали на роботу в м. Нікополь Дніпропетровської області викладати українську мову та літературу в технікумі. Та рідне Полісся манило до себе… Переїхали на Київщину. З 16 серпня 1953 року вчителюють у Ясногородській середній школі Макарівського району. Тут і пройшло їхнє життя…

Друкуватися Петро Сиченко почав з 1957 року, опублікувавши свої поетичні твори в дитячому журналі «Барвінок». Його творчість сповнена земної краси, чистоти і добра, наскрізь пройнята любовۥ ю до України, рідного Приірпіння, його людей.

Одна за одною виходять його книжки для дітей: «Найсмачніші яблука» (1963 р.), «Куд-куди» (1976 р.), «Подякуйте землі» (1974 р.), що засвідчили про своєрідний талант письменника і народного вчителя, який мав уміння узагальнити важливі життєві істини й донести їх до дитячої уяви.

Перекладав твори болгарських, польських і хорватських письменників і за сприяння М.Т. Рильського та дружньої підтримки Олега Микитенка у 1963 та 1965 роках опублікував переклади з болгарської в журналі «Всесвіт».

Особливо яскравим українським словом зазвучав поетичний дар Петра Сиченка у збірці віршів «Осіння зав’язь» (1984 р.). Наступні збірки його поезій – «Відлуння» (1990 р.) та «Полинова моя печаль» (1995 р.). У співавторстві з ВіталіємКулаковським написано історичні повісті «Ой, гук, мати, гук» (1972 р.) та «Ріки виходять з берегів» (1985 р.). Широко відомі читачам його романи «Фронт через серце» (1984 р.), де йдеться про героїчні події Другої світової війни. Його повість «Третій іде по сліду» присвячена діяльності українського підпілля у 1941–1943 рр.

Лебединою піснею Петра Сиченка став його роман «Вітер з Холодного Яру»… Цей роман П.П. Сиченко писав довго: з 1987 по 1993 рік. Він опрацював безліч архівних матеріалів, прочитав багато художніх творів про гайдамацький рух на Україні. Йому дуже хотілося змалювати сильних і красивих людей свого краю, які, переживши трагедію зради, залишились мужніми і чесними, готовими прийняти смерть і муки заради загальної справи – бути вільними, незалежними.

Цей твір нікого не залишив байдужим, бо в ньому йде розповідь про наш край, описуються наші села: Новосілки, Бишів, Ясногородка, Мостище, Чорногородка, автор милується заплавами Ірпеня, Унави. П.П. Сиченко своїм героям дає відомі нам прізвища: Дженжера, Дідушко, Лещенко, Деркач, Рябовол. Він немов хоче наблизити нам минуле до сучасного, хоче, щоб ми заглянули в той далекий час і були схожими на героїв його книги.

Роман «Вітер з Холодного Яру» надрукований у 2005 році за сприяння сільського голови Наталії Михайлівни Кубай і територіальної громади села Новосілки. Рукопис твору переданий рідними письменника на вічне зберігання до історико-краєзнавчого музею села Новосілки. В музеї знаходяться малюнки П.П. Сиченка, його автобіографія, особисті речі, листи.

PS - 0002

Петро Панасович Сиченко все своє життя був другом і побратимом Володимира Кириловича Малика – відомого українського письменника, твори якого перекладені багатьма мовами світу. У своїх спогадах П.П. Сиченко писав: «Обидва ми останнім часом тяжко хворіли. Про близький кінець говорили щиро, просто, без найменшої бравади. Про ці почуття я написав невеличку поезію «Закривається книга життя»:

Закривається книга життя.
Але в серці нема каяття.
Хоч не все, що гадалось, збулось.
Як судилось, так і жилось.
Закривається книга життя –
У минуле нема вороття.
Вже літа розібрали мости.
Час калині над нами рости.
Закривається книга життя
І буття перейде в небуття.
Душу – небу. Тіло – землі –
І замовкнуть пісні та жалі.

Помер Петро Панасович Сиченко, лауреат премії імені Данила Туптала, в 2004 році. Похований у с. Ясногородка Макарівського району Київської області.

«Усьому є початок і свій кінець. Відійшла за межу Вічності Велика Людина, про яку ще говоритимуть і писатимуть довгий час. Читатимуть і перечитуватимуть», – так писав Петро Сиченко про свого друга і брата Володимира Малика… Але ці слова можна сказати і про самого Петра Панасовича Сиченка, адже його творчість є надбанням усієї України і цілого світу…

PS - 0001

Вдячні земляки відкрили пам’ятник Петру Сиченку на його Батьківщині, у рідному селі Новосілки, щоб він завжди нагадував прийдешнім поколінням про Великого Світоча рідного краю, співця рідної землі, просту і звитяжну людину…

Микола БІЛОЦЬКИЙ,
«учитель-методист» історії, «Відмінник освіти
України», заступник директора Новосілківської
ЗОШ І–ІІІ ст., керівник історико-краєзнавчого
музею села Новосілки.

Використано поезію П. Сиченка.
Фотографії з родинного архіву В. Малика та Д. Нетреби.

Tags:

Залишити відповідь