Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

МУЗИКА ДУШІ


Учительська праця здається звичною й буденною: діти приходять на урок за розкладом, з’являється вчитель, щось  пояснює, чогось навчає, далі наступний урок з іншим учителем. Здається, буденна річ, але не завжди.

Бувають такі уроки й такі вчителі, про яких згадуєш і довго пам’ятаєш. То що ж відбувається на уроці, коли тобі пригадуються і слова, сказані вчителем, і вираз його очей, жести?
Здається, що він промовляє якісь особливі слова тільки для тебе особисто, хоча поруч сидять твої однокласники. На мою думку, це той самий момент, коли вчитель вкладає душу в роботу, а своє серце віддає дітям.

n1
1 вересня 1977 року внесло зміни в моє життя. Я пішла до 1-А класу Макарівської середньої школи. А значно пізніше я стала студенткою педагогічного вузу, потім учителем, потім заступником директора, потім директором одного з найкращих закладів освіти Київщини – Славутицького ліцею. Так склалася моя життєва доля з легкої руки першої вчительки – Лідії Григорівни Носової. Серйозна й строга, вона ховала в собі якусь таємницю, випромінювала ніжність і тепло, чуйність і привітність. Ми сиділи на уроках мов заворожені… Учитель нікого не виділяла, не було в неї улюбленців. І лише згодом розгадали ми надзвичайну мудрість Лідії Григорівни, упевнившись, що будь-кого з нас у важку
хвилину підтримає її чуйна рука, що будь-коли ми можемо розраховувати на розуміння. Між нами не було кривд і таких гірких дитячих образ, що, зароджуючись із малого зернятка, згодом переростають у щось набагато страшніше.
Лідія Григорівна не просто вчила нас, допомагала мудрими порадами, відчиняла перед нами двері в широкий світ знань, а наполегливо, крок за кроком прокладала стежину до самих себе, щоб кожен із її учнів засвоїв чи не найскладнішу у світі науку – вміння бути Людиною.
Скільки виважених, мудрих думок народилось у ті хвилини, коли навчала, який тернистий шлях має пройти людина до самої себе – до свого серця, до своєї душі, до свого Я. Тому й не перетворювались традиційні виховні години на повчання й докори, а були тими злетами розкрилених душ і сердець, де «музика душі звучить, бо тільки жива душа мережить шлях людини – і дитини, і сивочоголого старця – до самої себе».
…Зринають у минуле роки. Сріблиться ніжним світлом свята сивина спогадів… А вчитель є, був і буде! І линуть з-під теплих крил його малі лелеченята у світ, щоб будувати майбутнє, щоб, ставши могутніми й великими, навіки освятити ім’я вчителя добрим сяйвом душ своїх, сердець і думок. Щоб, зрозумівши таїну Всесвіту, покласти вдячно вчителеві до ніг вічний подарунок: повагу, любов, добрі справи. І тільки тужливий осінній дощ у сріблястому вінку прошепоче, і тільки програє на діамантових струнах сніг, прошурхотить ніжними пелюстками весняний цвіт про те, як важко бути вчителем, як важко відривати від серця зігріті любов’ю душі на поталу життю, для будівництва невідомого майбутнього.

Тетяна ЯЦИШИНА (НЕЧАЙ).

Теґи: ,

Залишити відповідь

About Admin 2