Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

ПОЛЬСЬКА ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ ОЧИМА УКРАЇНЦЯ


Як і обіцяв минулого номера, сьогодні мова піде про модель політики пам’яті в Польщі. Саме подивитися на цей варіант я ставив собі за мету, коли їхав до сусідньої держави серед учасників Х-го науково-освітнього семінару «Історія  Голокосту на теренах Західної України та Польщі».

Багато хто з читачів побачивши заголовок скаже навіщо нам потрібна ця політика пам’яті. Так от на думку більшості дослідників, саме політика пам’яті є тією моделлю інтерпретації колективного минулого, яке має об’єднувати громадян однієї держави.

На мою думку об’єднання громадян це один з факторів, який в Україні зараз відсутній і який дуже потрібний громадянам. І на власному досвіді можу сказати, що у сусідів це об’єднання відбулося.

Відразу зазначу, що повністю польську модель в Україні реалізувати неможливо. Насамперед через різницю в національному складі держав. За останніми статистичними даними у Польщі 92 % населення становлять поляки і лише 8 % національні меншини. В Україні ж українці становлять 78 % населення, а національні меншини – 22 %.

Але за словами дослідника Максима Гона «Водночас поміж Україною й Польщею є помітна спільність: українці в першій і, відповідно, поляки в другій після краху соціалістичного табору й здобуття ними політичного суверенітету є основними генераторами державотворення. А отже, маємо право стверджувати, що визначення моделі політики пам’яті двох держав відображає передусім національні пріоритети їх титульних націй».

І саме різниця у відношенні до національних меншин відразу стає помітною при порівнянні двох країн. В Україні вся історія будується на історії одного народу – українців. У сусідів на відміну від нас, панує думка «польська громадянська пам’ять – це не уніфікована пам’ять тих, хто проживає в Польщі, – поляків, білорусів, українців, литовців чи євреїв, а взаємне розуміння цих різних пам’ятей». І саме цей принцип відображається у реалізації політики пам’яті.

Для прикладу три міста, які відвідала наша група. Перше містечко Білгорай, де за останніми даними поляки становлять майже 100 % населення. І саме тут будується дерев’яний квартал, де за планами творців за п’ять років постануть синагога (вона вже є – авт.), мечеть, православний храм та костел. І все це робиться тому, що колись населення цього містечка було багатонаціональним і сучасні мешканці міста про це не забувають, а розповідають з покоління в покоління. А Ви багато подібних міст в Україні згадаєте?

pp6
Наступний приклад, місто Люблін (350 тис. мешканців), на сьогодні в місті мешкає 41 єврей (!!!), але до Другої світової війни кількість єврейського населення було великою. І коли місто готувалося до святкування свого 700-річчя (офіційна дата заснування Любліна 1317 р. – авт.) то неурядові громадські організації одним з своїх завдань бачили відобразити на вулицях міста єврейську сторінку.

Всі ці проекти я бачив на власні очі і можу сказати, що вони вражають. Хоча коли на них дивишся то розумієш, що великих фінансових витрат вони не потребували. Найбільше нашу групу вразили такі проекти:

каміння спотикання. Коли у звичайну тротуарну бруківку вставленні позначки меж гетто, яке існувало у роки Другої світової війни. Всього по місту 43 камня.

pp3
плити пам’яті. На місцях де колись стояли важливі єврейські будівлі поставлено плити з розповідями про ці об’єкти. Всього по місту 22 плити.

pp4
вуличні мурали. У найбільш людних місцях (поблизу торгових центрів, навчальних закладів, центральних площ) розміщено на стінах різних розмірів мурали. Таким чином громадські організації розташували вірші про історичне минуле міста, старі фотографії вулиць. Цікавим для нас стали мурали на будинках, які знаходяться в приватній власності і не реконструюються. Так от у вікнах таких будинків розташували великі старі фотографії, колишніх мешканців Любліна.

pp5
ліхтар пам’яті. Поблизу старої частини Любліна неурядова громадська організація «Брама Гродська» встановила ліхтар, який ніколи не вимикається. Саме таким чином за старою єврейською традицією згадують всіх кого з нами уже немає.

Третій приклад це польське містечко Томашув, точна копія Макарова. Побіжно про нього йшла мова в минулій статі. У одній з наступних напишу більш детально.

pp7
Оскільки наш семінар був присвячений Голокосту, то саме на прикладі нього нам показували реалізацію політики пам’яті Польщі. Так от на відміну від України в Польщі не соромляться і не бояться говорити про спільні з євреями сторінки історії. Наші сусіди вшановують пам’ять вбитих у роки Другої світової війни у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту (27 січня). Також поляки згадують щорічно про створення та ліквідацію гетто на їхній території. Щорічно проводять жалобні церемонії у містах, де відбувалося знищення євреїв. І все це відбувається на державному рівні. Також до різних подій пов’язаних з історією євреїв у Польщі карбуються монети. А багато подібних заходів Ви назвете в Україні? Скільки разів у Макарові проводилася жалобна церемонія з приводу початку гітлерівських розстрілів?

Польський інститут національної пам’яті видав уже з десяток книг по історії Голокосту в Польщі. Я не можу згадати жодної книги виданої у нас. Можливо я погано відслідковував це питання і у вас інші дані?

У польській освітній програмі гітлерівському окупаційному режиму і зокрема Голокосту відведено кілька навчальних годин. Вчителі навіть мають можливість для наочності вивезти школярів до одного з меморіалів на території колишнього табору. У нас в Україні, якщо я не помиляюся, на окупаційний режим відведено одна – дві години, і повноцінного меморіалу на місці колишнього табору в Україні не створено.

У Польщі на сьогодні пам’ятники споруджуються на місцях навіть маленьких повстань проти гітлерівського режиму. І учасники цього повстання подаються як герої, адже вони піднялися на боротьбу у дуже важких умовах. В Україні подібної практики немає. У нас не здатні встановити навіть меморіальної дошки присвяченої тій чи іншій події. Хіба, що громадськість збереться та все зробить за державних чиновників. А якщо навіть іноземні організації побудують нам подібні пам’ятники, то доглядати за ними немає кому. Як це сталося в м. Рава-Руська.

pp2
Одним із значимих інструментів реалізації політики пам’яті є музей. З цього приводу Максим Гон стверджує: «репрезентоване в музеях минуле не стільки є правдивою оповіддю про нього, скільки є тією концепцією, яка легітимізує домінуючі в країні соціальні та політичні норми».
Говорячи про створення музеїв в Україні та Польщі відзначу відмінність у питанні фінансування державою тих інституцій, котрі повинні сприяти збереженню пам’яті. Всі музеї, від малого до великого, які відвідала наша група фінансуються державою. І кошти на їхнє функціонування виділяються досить великі. Нам мене особисто справили вра-ження краєзнавчі музеї. У нас в Україні подібних закладів ще не створено.

Маючи досить гарне державне фінансування, діяльність музеїв як соціальних агентів пам’яті в Польщі реалізовується по-різному. Це не тільки розроблені ними стаціонарні чи пересувні експозиції й виставки. Це – їхня участь у науковій роботі, ініціювання тих чи інших заходів, які мають за мету пропагування в суспільстві історичних уроків діяльності тих, хто суттєво прилучився до захисту скривджених. Як приклад, можна назвати популяризацію в меморіалі Треблінка постаті відомого педагога Януша Корчака.

Також слід відзначити, що не всі польські музеї є сучасними. Якщо громадськість вирішила, що радянський проект є вдалим, то його не руйнували і не змінювали. За час перебування у Польщі наша група відвідала три меморіали на місцях колишніх таборів смерті. Між собою вони різняться. Треблінка був відкритий ще у 1960-х рр. і функціонує у такому вигляді до сьогодні. Майданек наближений до музеїв зразка 1990-х – 2000-х років. А Белжець є найсучаснішим. Але кожен з них вражає по своєму, у кожному є своя особливість, які викличе сльозу у відвідувача. Хтось бере символізмом (Белжець), хтось автентичністю (Майданек), а хтось просто вражає без слів (Треблінка).

Говорячи про історію Польщі у музеях відвідувачам розповідають про всі сторінки минулого, як позитивні так і негативні. Оскільки це повна історія держави і про це необхідно знати майбутнім поколінням. На жаль серед більшості населення України панує інша думка. Наші співвітчизники чомусь вдаються з однієї крайності в іншу. Особливо добре це помітно на прикладі Другої світової війни. У радянські часи всі хто були на стороні Радянського Союзу – герої, хто був проти – ворог.

Сьогодні завдяки лінії, яку окреслили в Українському національному інституті пам’яті, все навпаки: хто був героєм став ворогом, а хто був ворогом став героєм.

Моя точка зору обидві думки є помилковими. Ми не маємо права ділити українців на ворогуючі табори, ми повинні розповідати про всі сторінки історії. І якщо я, наприклад, в експозиції музею чи на сторінках газети більше уваги приділяю на даний момент євреям чи українським націоналістам, то це не значить що я хочу їх героїзувати. Просто ці сторінки історії Макарівщини у свій час не були повноцінно висвітленні і потребують донесення до пересічних громадян. Про наших земляків, солдатів Червоної армії чи партизанів я теж розповідаю, і не вважаю їх ворогами. Завітавши до музею ви про це можете пересвідчитися, де місце розподілено рівномірно між всіма таборами.

Важливий лакмус політики пам’яті двох держав – топоніміка вулиць. Так от польська влада для себе на перше місце поставила встановлення високого рівня життя і лише після цього було розпочато процес так званої «декомунізації». Але він проходить поступово і досі ще не закінчений, оскільки на думку можновладців, цей процес не повиннен викликати супротиву у корінних мешканців. А тому у назвах вулиць окремих міст та гмін (сіл – авт.) ми бачили комуністичні назви.

Також зі слів місцевих мешканців вони святкують 1 Травня і ніхто його декомунізувати в Польщі не збирається. У Любліні навіть вулиця є «1 Травня».

Щодо радянського минулого, то також в очі кинувся той факт, що в польських містах не стали руйнувати радянські 5-поверхові будинки, так звані «хрущовки». Всі вони централізовано були відремонтовані, утеплені та пофарбовані. Крім того мешканцям заборонено закривати балкони, щоб вони своїм виглядом не змінювали загальної архітектури будинку. І тепер на ці радянські архітектурні творіння мило дивитися.

Відходячи від теми статті хочеться відзначити, що у великих містах Польщі, навіть у таких як Варшава і до сьогодні заборонено зводити будинки більше ніж на чотири поверхи. Наші сусіди вважають за краще розширювати межі міста, а не піднімати його вгору. На мою думку, це справляє приємне враження на людину, яка потрапляє до такого міста.

Це лише окремі аспекти польської політики пам’яті, які я зміг побачити та донести до читача. І всі ці сторони, на мою думку, мають бути втіленні в Україні. І тоді політика пам’яті стане тим аспектом, який згуртує всіх мешканців України. Але без допомоги держави та представників органів самоврядування нам не обійтися, адже за словами дослідника Максима Гона держава відіграє визначальну роль у формуванні політики пам’яті.

Віталій ГЕДЗ

Tags:

Залишити відповідь