Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Ольга ГЛУЩЕНКО: “Нічого, крім землі я не бачила”


Ольга Михайлівна Глущенко народилася 23 липня 1917 р. У день сторіччя працівники газети до ювілярки не потрапили. Адже ми хотіли поспілкуватися, а зробити це у святковий день дуже важко. А тому завітали до Ольги Михайлівни вже через кілька днів. З перших слів стало зрозуміло, що розмова буде довгою і цікавою. Адже ювілярці є що розповісти нашим читачам, а розум і пам’ять не підводять її навіть зараз у сторічному віці.

Ольго Михайлівно, де ви народилися?
– Я народилася в Рожеві.

Скільки дітей було у родині ваших батьків?
– Четверо дітей. Три сестри і брат Костянтин (1915 р.н.).

Ви були наймолодші?

– Так, я була наймолодшою – 1917 року народження. А сестри старшими – Феня (1906 р.н.), Марфа (1913 р.н.).

А яку освіту отримали діти у Вашій родині?

– У нас в сім’ї вчився лише брат Костянтин. Він закінчив десять класів і пішов вчитися далі. Став військовим. Дослужився до майора. А ми дівчата після шести класів навчання припинили.

У Вас родина була бідною?
– Ні. Наша родина була і не багатою і не бідною. Ми мали 8 га землі. Дві пари коней, дві корови, овечки.

100b
То Ви з дитинства відпочинку не знали?
– Так, на мене було покладено, насамперед, чистити сарайчик за овечками, а також допомагала в обробітку землі. Скажу Вам відверто нічого, крім землі я не бачила все своє життя. Бо спочатку обробляла свою землю, а потім постійно працювала в колгоспі.

А яким Вам запам’ятався з дитинства Рожів?
– Рожів у моєму дитинстві був великим селом. Тут була широка річка, через яку був прокладений міст, а на березі росли великі верби.

Ви постійно мешкали у цій хаті?
– Так, з 10 років я живу у цій хаті. Тут батько помер. Тут мешкала з матір’ю після одруження. Тричі горіли. Відбудовувалися. Але місця проживання не змінювала.

До речі, а як Ваша родина пережила утворення колгоспів?
– Коли почалася колективізація, батька почали умовляти йти в колгосп. А він все не хотів, бо розумів, що потрібно буде здати все майно. І все-таки всіма правдами і не правдами батька примусили піти в колгосп у 1932 р. А у 1934 р. коли він побачив в якому стані утримують наших коней, корів та овечок, то не витримало його серце і він помер.

А Голодомор у Рожеві Ви пам’ятаєте?
– Було дуже важко. Збирали горох, з якого суп варили. Але ми змогли вижити завдяки допомозі батька. Він приховав корівку і ми мали молоко.

А коли Ви одружилися?
– Одружилася у 1938 р.

Як звали чоловіка?
– Євген Глущенко.

Скільки було у Вас дітей?
– Один син – Льоня. Родився він до війни, а помер у 1974 р. Син закінчив десять класів у Рожеві. Потім працював вчителем в с. Наливайківка. Згодом пішов служити до лав Радянської армії та й став військовим. Мав звання полковника.

100sА онуки у Вас є?
– У мого сина двоє дітей. Син та дочка. Онука вже померла. Онук зараз мешкає в Москві. Також військовий. Приїхати на 100-річчя із-за війни не зміг. Але газетку вашу йому передам.

А розкажіть нам про долю свого чоловіка.
– У 1941 році почалася війна. Чоловік мій працював на промартілі у Рожеві, де робили вози. Одного разу він приходить з роботи, а за ним заходить поліцай, наш місцевий чоловік, та два німці. Вони подивилися на фотографії на стіні. Побачили портрет брата Костянтина. Запитують: «Де він?» Кажу: «Воює». «Переписуєтесь?» «Та іноді пишемо один одному». Тоді наказали чоловіку збиратися і йти з ними. Сказали, що нібито піде ремонтувати машину у Макарів. А моя мати висловила думку, що чоловіка уже не повернуть.

Я йому зібрала їсти і він з німцями пішов. Чи ремонтував він машину не знаю. Але потім я дізналася, що його тримали у тюрмі у Макарові. Йому навіть вдавалося звідти передавати мені записочки. Просив продати все господарство і викупити його. Проте мені цього зробити не вдалося.

А незабаром пізно ввечері прийшов чоловік з Ситняків. І сказав, щоб я терміново пішла в промартіль і попросила у німців визволити мого чоловіка (у Рожеві за окупації працювала промартіль, а головними у ній були гітлерівці – ред.). Як зараз пам’ятаю двох німців в промартілі звали Гартун і Шміт.

Я умовила зі мною піти свою матір. Ми приходимо до промартілі, а там чуємо пісні співають. Бачу двох дівчат. Одна була
наша рожівська, а іншу я не знаю. З ними ж було два німці Гартун і Шміт.

Коли я постукала у двері, відкрила наша рожівська дівчина та запитала чому я прийшла. Я почала просити у німців, щоб вони замовили слово за мого чоловіка. Розповіла, що у мене маленька дитина, і якщо чоловіка уб’ють, то буде мені складно. Прошу виручити, бо дійшли слухи, що завтра розстріляють.

Шмідт відмовився їхати, пояснивши, що партизани по дорозі можуть вбити. Я повернулася додому і почала на ранок готувати передачу для чоловіка.

Вранці прийшла до тюрми. На охороні стояв наш поліцай. Навіть родом з Рожева – Микола Вишняк. Попросила у нього передати чоловіку передачу. Він відмовився. Я відійшла трішки від входу. Коли дивлюся приїхав німець Шміт. Я підійшла до нього і він мені повідомив. Що чоловіка уже вранці розстріляли у Вовчому Яру.

А Вам вдалося відшукати тіло чоловіка?
– Так. Коли повернулася радянська влада. Знаючи, зі слів свідка де розстрілювали, ми взяли дозвіл на відкопування ями. Розкопали дві ями з тілами розстріляних. Ями були закидані піском та камінням. Коли почали піднімати тіла, то першим побачили жінку, яка обнімала маленьку дитинку. Так вони і були гітлерівцями розстріляні. Перебуваючи в тюрмі, чоловік мене повідомив, якщо розстріляють, то в кишені залишу папірець з прізвищем. І саме по папірцю я і віднайшла тіло чоловіка Євгена. Тіло дозволили забрати і поховати в Рожеві.

Крім смерті чоловіка ще щось пам’ятаєте про Другу світову війну?
– Весь час мешкала в Рожеві, але нічого особливого з тих років не запам’ятала.

Ви ще були одружені?
– Після смерті чоловіка Євгена 40 років жила одна з сином. Лише через сорок років вдруге одружилася за місцевого лікаря – Петра Списовського. Разом з другим чоловіком прожили ще 30 років.

Яким для Вас було життя?
– Життя видалося дуже важким, але як бачите до ста років дожила. Поховала всіх своїх рідних та друзів. Уже поруч зі мною нікого не залишилося з рідні. Щоранку встаю, і запитую у Бога чому він мене ще тримає на землі, що я маю ще зробити.

А Вам районна чи місцева влада допомагають?
– За районну нічого не скажу, а от сільський голова Микола Чапік робить для мене все, що попрошу. Навіть особисто
города косить чи трактором обробляє. Він для мене – «золото».

І насамкінець, що Ви порекомендуєте робити нашим читачам, щоб дожити до ста років?
– Більше працюйте фізично. Працюйте, працюйте і ніколи не лінуйтеся. Поважайте нашу землю. Щодо харчування, то можу сказати, що їм все.

Дякуємо за розповідь.

Бесіду вели Максим КРАВЧЕНЯ та Віталій ГЕДЗ.

Теґи: , , , ,

Залишити відповідь

About Admin 2