Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

ВІДСВЯТКУВАЛИ 68 РОКІВ СПІЛЬНОГО ЖИТТЯ


З цим подружжям ми познайомилися в Макарові, у той день, коли вони святкували 68-річницю свого весілля. 9 травня Микола Кирилович та Ганна Кирилівна Дзюби влаштували собі свято і поїхали до Макарова на урочистості. Саме тоді домовилися про інтерв’ю, але потрапили до подружжя ми лише наприкінці травня.

Ще довше готували розповідь Миколи Кириловича та Ганни Кирилівни до друку, адже розповіли вони дуже багато, а місця в газеті мало. Але все найцікавіше з інтерв’ю до вашої уваги.

Ганно Кирилівно, Миколо Кириловичу, звідки ви родом?
Ганна Кирилівна (Г.К.): Ми місцеві, народилися й виросли з Миколою Кириловичем в Небелиці. Кириловичів у селі можна на пальцях порахувати, так сталося, що і я, і чоловік мій Микола – Кириловичі.

– А коли народилися?
Г.К.: Я народилася в 1930-у, а Микола Кирилович 1929-го.

– Ганно Кирилівно, а яке Ваше дівоче прізвище?
Г.К: Свиридовська.

– То ви з Миколою Кириловичем з одного кутка чи з різних?
Г.К.: З різних, але й не так далеко!

– Як і за яких обставин познайомились? У школі чи може працювали разом?
Микола Кирилович (М.К.): Познайомились після війни. Клубу не було. Але молодь збиралася на лавках і гуляла разом. Як тоді було весело! Часи важкі, ми босі й голодні. За день наробишся, втомишся, а коли вечір настане – аж підстрибом біжиш на гуляння! В одному кутку села одні пісні та грає гармошка, в іншому – грає гітара, а в третьому взагалі грає балалайка. Все село співає! Було весело в ті часи!

Г.К.: Ровесники Миколи Кириловича з нами гуляли, а він не був у цій компанії і ходив на інший куток, не на наш.
М.К.: З однокласниками своїми довоєнними ходив гуляти. У 1947 р. одного дня в селі було весілля, на якому гуляв і я, і Ганна Кирилівна. Один хлопчина захотів її побити. А мене в селі хлопці боялися. Була тоді сила, міг і з трьома потягатися! І ось, повів я її додому, щоб не образили. Ну й кажу: «Давай будемо разом гуляти. Тебе ніхто не зачепить!». Ну, ось так то раз, то другий раз провів, поцілував та й звик! А дівчина була така собі, непогана, гарненька.

– Чи влаштовували весілля?
М.К.: Весілля справляли 8 травня 1949-го року. Ми навіть повінчались! Хоч батько нареченої і був комуністом, але дjзволив. Ганні Кирилівні виповнилось на той час 18, а мені вже 20!

Г.К.: Та потім Миколу забрали в армію. А через півроку я родила. Прийшов з армії, а сину вже 4 роки!

– А чому так довго служили в армії?
М.К.: Я потрапив у льотні війська, а там служили чотири роки. Всю службу був водієм.

– А потім де працювали?
Г.К.: У місцевому колгоспі відпрацювала все життя.
М.К.: Я також працював у колгоспі водієм.

– Ви коли одружилися, то де мешкали?
Г.К.: Відразу жили у батьків Миколи Кириловича. А потім, коли він пішов у армію, я повернулася до своїх батьків. А в 1953-му знову переїхали до його хати.
М.К.: Потім у 1956-му ми побудували власну хату і переїхали до неї. А цей будинок побудували у 1976 р. Там навіть табличка залишилася. Хоча останнє будівництво було дуже важким, але діватися ні куди: родина велика і потрібна більша житлова площа. Новосілля святкували, а підлоги ще не було. Пісок лише був насипаний.

– А скільки дітей у Вас?
Г.К: Я – «Мати-героїня». У нас було п’ятеро дітей: два сина Микола й Володимир (трагічно загинув) та три дочки Валентина, Ольга і Любов.

– Діти у Вас як вчилися?
М.К.: Всі діти у нас були відмінниками. Я частіше за Ганну Кирилівну ходив до школи, то мені ніколи не було соромно за них. Мене завжди обирали до складу батьківського комітету школи. Син Володя, який загинув, багато їздив на змагання з шашок. Сусіда постійно обігрував, набагато дорослішого.

– А Ви яку освіту маєте?
М.К.: Три і два класи, які закінчили до війни. Бо після ми вже не вчилися.

– Де зараз мешкають діти?
Г.К.: Ольга одружилася і мешкає в Сирії. Ось як раз сьогодні прилетіла в Київ та має до нас завітати (розмова відбувалася 31 травня – ред.). А всі інші мешкають в Києві.

– А скільки у Вас внуків?
Г.К.: Було дев’ять, але у сина Володі, нещодавно померла від раку донька.

– Правнуки є?
М.К.: Є. Двоє.

– То Ваша родина є дуже чисельною! Всі разом часто збираєтесь?
Г.К.: Та ні… Зараз не виходить так, щоб приїхали всі разом. То хтось один не може, то інший.
29

– Як золоте весілля святкували, то всі були?
М.К.: Так, були всі. Святкували тут, на подвір’ї. Навіть дожили до цього дня боярини з нашого весілля! Але свідки, на жаль, уже померли.

– Через два роки у Вас буде вдячне весілля. Як плануєте святкувати?
Г.К.: Чесно кажучи, ніяк. Мені дуже важко вже навіть ходити, а тому святкування не буде.

– Поговорили про Вашу родину, а тепер можна кілька питань з історії села?
Г.К.: Запитуйте.

– Чи пам’ятаєте ви щось про Голодомор у Небелиці?
Г.К.: Маленькою була, нічого не пам’ятаю.
М.К.: Хоч я і був трішки старшим, але майже нічого не пам’ятаю. Згадую, що якісь люди ходили по дворах і все забирали. Мати, коли йшла з хати, то закривала мене в хаті на печі і говорила й голосу не подавати. Причому грабували ті, хто бідніше жив, ніж ти.

– А окупацію гітлерівську в селі пам’ятаєте?
М.К.: На початку війни, коли були вже бої в нашому селі, наші війська стояли в лісі, а в селі порядкували німці. І я пам’ятаю такий випадок страшний: був я на вулиці та й чую, як стрільнула гармата. То снаряд упав біля клубу: тоді вбило дядька, стріляли радянські війська по німцях. Але німець жоден не загинув, загинули наші …

Г.К.: Війну ми добре знаємо. Батька мого забрали, а нас залишилось у матері троє … Брату моєму ще й року не було. В нас на кутку всі мої подружки 8–10–12 років всі були з батьками, один мій батько пішов на фронт. Він був комуністом. Пішов і воював аж до Перемоги. Батько з війни повернувся.

У 1941-му, коли наші відступали, то мій дядько був головою ферми колгоспу. Він сказав, що можемо взяти корову і з нею відступати. Але чи далеко ти втечеш з твариною?

Ми залишилися в селі, а дядько пішов. Німці його впіймали, повернули назад в Небелицю, корову відібрали, а його розстріляли.
У 1943-му наші війська, коли гнали німців, призвали всіх тих, хто не пішов воювати з початку війни та відправили на передову… З них ніхто живим не вернувся. А батько мій, котрий пішов воювати з перших днів, – повернувся і після повернення з фронту був головою сільської ради, головою колгоспу і працював аж до пенсії.

М.К.: Пам’ятаю, коли німці були в Ставищі, а наші війська – в Небелиці, це вже в 1943-му році. Були бої аж до Нового року. Десь місяць. Люди з Ніжилович повтікали далі, а ми вже ховались у їхніх хатах. Я в той час з одним татарином возив картоплю на кухню, кагати були ще колгоспні. Всю картоплю за цей місяць вивезли. І вже стали з Наливайківки возити. Корова в нас була, ми не голодували. Нам інколи й на кухні давали обідати ….

Г.К.: А ми мучились. Тоді сердилась на Миколу – вони розкошували – а ми втекли у ліс, де люди повиривали землянки, і там переховувались.

– Кажуть, що Сидір Ковпак після війни часто навідувався в Небелицю. Ви можете це підтвердити? 
М.К.: Ковпак постійно приїжджав на полювання. У той час багато керівників з Макарова приїздило на полювання в Небелицю: Танцюренко, Скорик, Доля та інші. Раніше не було консервації, закруток, банок і т.д. Один випадок такий був, ще не відкрили сезон полювання, а Ковпак уже приїхав. Лісники з Ніжилович, хотіли затримати та заарештувати порушників. Але коли побачили, хто перед ними – стали ще й допомагати, заганяти звіра. На той час Сидір Ковпак був уже депутатом …

– Підсумуйте, яким для Вас було життя?
Г.К.: Всяк було. Важко, голодно, холодно. Пережили і війну. Завжди намагалися тримати худобу: чи то корову, чи то свиню, чи навіть курей. Картоплю завжди вирощували. З грошима все життя було сутужно. У колгоспі заробітної плати не платили. Були часи, що одну свою спідницю, майже нову, ділила на одяг для п’ятьох дітей. Микола Кирилович також віддавав свої сорочки. Але навіть за таких умов дітям дали дорогу в життя.

– Дякуємо Вам за розмову. Що Ви б хотіли побажати нашим читачам?
Г.К.: Побажати хочеться одного: яке б не було життя, але довіряйте один одному і не майте один від одного таємниць.
М.К.: Так, ми прожили разом уже понад 68 років, але ніколи нічого один від одного не приховували.

Бесіду вели Максим КРАВЧЕНЯ
та Віталій ГЕДЗ.

Tags: , , , , ,

Залишити відповідь