Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

«З КЯРИЗУ ГЛУХО ПОСТРІЛ ПРОЛУНАВ. ШТОВХНУЛА КУЛЯ ГАРЯЧЕ В ВИСОК…»


30 червня Петру Костенюку виповнилося б 55 років, але, на жаль, він загинув в Афганістані від кулі снайпера, не доживши 2,5 місяці до свого 20-річчя. Про виконання Петром інтернаціонального обов’язку газета «Макарівські вісті» уже неодноразово писала. У цей же день народження ми вирішили поспілкуватися з його матусею – ВАЛЕНТИНОЮ ФЕДОРІВНОЮ КОСТЕНЮК, яка зараз мешкає в Макарові.

Валентино Федорівно, розпочнемо з самого початку. Розкажіть, де народився Ваш син Петро?
– Петро народився 30 червня 1962 р. в селі Червона Слобода Макарівського району Київської області.

А хто у родині Петра Костенюка був родом з Червоної Слободи?

– Я корінна мешканка цього села. Я тут народилася та ходила до місцевої школи.

Скільки часу після народження сина ви мешкали на Макарівщині?
– Ми переїхали з Макарівського району до м. Чернівці відразу після народження сина.

Яким був Ваш син у дитинстві? Як він навчався у школі?
– Відмінником він не був, вчився середньо. Був спокійним, хорошим хлопцем. Вчителі завжди були задоволені ним. Він досить часто допомагав людям похилого віку. Були випадки, коли побачивши бабусю з сумками він допомогав їх донести до квартири. Також у школі займався спортом. Дуже любив волейбол та футбол.

k2Яке майбутнє Петро обрав після закінчення школи?
– Після школи він вступив до Чернівецького текстильного технікуму. Потім його було направлено майстром на фабрику до
м. Кременчук (Полтавської обл.).

А наречена у Вашого сина була?
– Так, працюючи в Кременчуці, він познайомився з дівчиною Іриною. Планували одружитися. Родина у Ірини була гарна. Ми їздили один до одного в гості. Але не судилося.

Ваш син Петро пішов в армію добровільно?
– У листопаді 1980 р. він був призваний по віку Кременчуцьким міським військкоматом. І Петя пішов служити. Як виявилося пізніше – пішов назавжди…

Листи зі Збройних сил він вам писав? Ви знали, де він проходить службу?
– Так, писав листи, також ми досить часто зізвонювалися. Спочатку він служив у м. Капсукас (Литва). Там він пройшов підготовку десантника. У Литві він служив майже рік. Я йому туди відправляла посилки (до 10 кг), писала листи. Двічі хотіла приїхати до Петра, але все не виходило. То у мене відпустка, а Петро на виїзді, то він в частині, а мене не відпускають. Я працювала в Чернівцях на заводі у цеху виливання виробів з пластмаси.

27 грудня 1981 р. ми, нарешті, домовилися, що я приїду. На той момент він навіть не отримав останньої посилки від мене. У ній я, зазвичай, відсилала солодощі, сало та тканину на підшивку комірців.

У сина лише запитала, що тобі привезти. А він, я так зрозуміла з інтонації, заплакавши, сказав: «Привезіть себе, бо я за вами, мамуся, дуже вже засумував!».

Врешті-решт домовилися, що зустрінемося 31 грудня 1981р. 29 грудня збирала речі для поїздки. Я ж добре розуміла, що Петро служить не сам і має поділитися гостинцями з товаришами. Зарізали порося, м’яса накоптили, ковбас наробили. І тут в двері дзвонять. Відкриваю – стоїть хлопчина. Як згодом виявилося, звали його Юра, прізвища не пам’ятаю. Ми його бачили вперше тоді. Заходить і говорить: «Ми з вашим Петром служили. Мамочка, немає уже куди їхати!». Я злякалася: як немає?! У мене все в душі похололо. Ледь не втратила свідомість. А він додає «Петра вчора забрали на Афганістан». Я в сльози. Всю затрусило…

Так ми більше з сином не бачилися і не розмовляли…

k3Він Вам з Афганістану писав? Ви знали, де він служить?
– Петро мені з Афганістану встиг написати два листи. Щоправда про війну – жодного слова. Просто писав про природу, запитував, як справи у мене та сестри. В останньому листі навіть встиг написати: «…не знаю, матусю, чи доведеться нам уже зустрітися?».

Чи відчували Ви, що щось з сином неладне на службі?
– Люди можуть не повірити але, відчуття біди у мене було. 8 Березня, у вихідний день, я вирішили вийти прогулятися на вулицю, сходити за хлібом. Донька, яка тоді навчалася у 10 класі, спитала, чи йти їй зі мною. Але я хотіла пройтися сама. А слід сказати, що тижня два ще до того я відчувала біду. На роботі усі колеги говорили, що з Валентиною Федорівною щось не ладне. Я, навіть, щоб не привертати уваги, сміялася, співала, підтримуючи компанію. А в душі все переверталося, і розуміла – чекай біду.

І от 8 Березня я вийшла на прогулянку. Пішла по вулиці Кобилянської (а ми мешкали на вулиці Шевченка). Придбавши хліба, поверталася додому. Люди саме виходили з кінотеатру після чергового сеансу. Залишалося пройти два будинки. Коли чую, а з вулиці Саксаганського, яка йшла праворуч вниз, лунає голос: «Мамо!».

Мене відразу підкинуло – Петро. Дивлюся, а по вулиці знизу між людьми біжить Петя. Йому років 10. Одягнений в картате пальто та шапку-вушанку, які носив у школі. Йому до мене залишається кроків з десять…Я починаю думати, а де ж ти був? Я ж тебе у такому віці ніколи самого не відпускала! І тут в мене в очах туман і я падаю.

…Коли прийшла до тями, побачила поруч людей, лікарів та «швидку допомогу». А сама думаю, як я могла бачити 10-річного Петра, якщо він зараз дорослий, служить в Афганістані?!

Люди, які надавали допомогу, не можуть дізнатися хто я, адже документи з собою не брала. Чую, голоси, які говорять, що жінка йшла по вулиці і раптово, втративши свідомість, впала.

Рятувальники мене запитали: «Жінко, з Вами все нормально?» – «Так». – «А що трапилося?» – «Не знаю». «Але ж щось трапилося, якщо ви просто йшли і раптово впали!». І я їм все розповіла. А потім додала: «Напевно, немає в живих мого сина…» та почала плакати.

«Та звідки Вам знати?» – «У мене таке відчуття! Як може бути по іншому, якщо він служить в Афганістані, а раптово тут 10-річним біжить до мене!».

Потім я уже дізналася, що саме в той момент, коли я втратила свідомість на вулиці, Петра знайшла снайперська куля в Афганістані…

Коли Ви дізналися, що син загинув?
– Про загибель Петра дізналася, лише коли його труну привезли в Чернівці – 17 березня. Я ще дев’ять днів страждала, бо ніхто нічого не повідомляв. Я на роботі не могла працювати, мене навіть додому неодноразово відпускали. У мене постійно був нервовий стан, мені хотілося плакати.

Пам’ятаю, що біля якого б вікна не стала на роботі, то відразу в нього б’ється птаха. Навіть усі колеги почали говорити, що у Федорівни у сім’ї, якась біда трапилася. А я не знаю, що робити: то плачу, то сміюся…

Ви пам’ятаєте той день, коли почули новину про смерть сина?
– Так. У мене була друга зміна на заводі. Я тільки прийшла на роботу. Десь годину пропрацювала. Дивлюся прийшов майор з міського військкомату. Не пам’ятаю, як звали. Запитує, де працює Валентина Костенюк. Я у відповідь каже: «Це я!», а сама просто обімліла. Він у відповідь говорить: «Нам привезли речі вашого сина».

У той же день додому прийшла «похоронка» у коричневому конверті. Чоловік приніс мені на роботу і віддав зі словами: «Петю вбили».

Після цих новин мене відпустили додому. Я дісталася тролейбусом, майже одночасно додому принесли форму та документи сина.

А наступного дня уже був похорон. Тіло додому не приносили, бо із-за поганого планування квартири труну вносити та виносити було важко. Прощалися з Петром в училищі, де він вчився. Труна була закрита з скляним віконцем, але воно було зафарбоване з середини. Поховали на Центральному кладовищі в Чернівцях.

Як я помітив, на фото на пам’ятнику відсутній напис, що Ваш син загинув в Афганістані. Це Ви не захотіли писати, чи якась інша причина?
– Нам було заборонено згадувати на пам’ятнику про Афганістан. Лише дозволили наисати «загинув при виконанні службових обов’язків».

k4А коли ви переїхали мешкати в Макарів?
– До Макарова я повернулася у 1994 р. А могила сина залишилася там. За нею доглядає моя донька. Я ж щороку їду в Чернівці на день народження сина, але в цьому році із-за ряду обставин поїду 12 липня.

А як склалася доля нареченої Петра? Ви спілкуєтесь з нею?
– Ірина дуже горювала за Петром. Вона ще рік не хотіла вірити в його смерть. Кожного разу, коли виходила в місто, все шукала його очима, чекала що він зараз повернеться. Ми ще довго їздили в гості один до одного. А через рік я сказала, щоб Іринка не чекала більше Петра – виходила заміж. Зараз ми спілкуємося лише по телефону. Ірина одружилася, має двоє діток. Мешкає в Кременчуці. Працює медичною сестрою.

Чи приїжджали до Вас хлопці, які служили разом із сином?
– Коли я ще мешкала в Чернівцях, десь у 1987 р. навідувалися до мене двоє товаришів Петра – Микола та Василь. Вони втрьох спочатку служили в Литві, а потім були направлені в Афганістан. Цим хлопцям пощастило повернутися живими…

– Дякую за розмову.

Вів бесіду Віталій ГЕДЗ.

Tags: ,

Залишити відповідь