Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Мирослав ВАНТУХ: «Мені здається, що якби відношення до культури було краще, ми могли б зробити більше»


З концертною програмою до нашого Макарова завітав Національний заслужений академічний ансамбль танцю України ім. Павла Вірського, що цього року відзначатиме своє 80-річчя. Знаменитий ансамбль побував на всіх континентах світу – у 80 країнах.
Генеральний директор – художній керівник ансамблю, Герой України, народний артист України, народний артист Росії, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, професор, академік та видатний хореограф Мирослав Михайлович Вантух погодився поспілкуватися з «Макарівськими вістями» перед початком концерту в районному Будинку культури.

Ми знаємо, що цього року ансамбль відзначатиме своє 80-річчя. А з чого Ви починали свою діяльність? Звідки виникла така ініціатива – займатися не лише самому танцями, а й вчити цьому інших людей?
– Питання з одного боку ніби й просте, а з другого – складне. У ті часи, коли я народився, не було телебачення, Інтернету, а отримати знання хотілося, як і будь-якій іншій дитині. Інформація була лише на стовпі радіо і в книжках. Перші кроки до знань я зробив у школі. Наш вчитель організував творчий гурток. Згодом там і танцювали, і співали, і навіть театр свій створили. Свою першу освіту я здобув в училищі в 1956 р., навчався на диригентсько-хоровому відділенні. Я грав на баяні досить добре, і співав, і диригував. Але танець переміг, звичайно. Взагалі хотів бути драматичним актором, дуже любив п’єси, з дитинства жив цим. Так як рано залишився без батьків, то швидко зрозумів, що таке шматок хліба та чого він вартий.

Складно було, особливо в 1946–1947 рр., коли був голод, але якось ми вдвох з сестрою це пережили. Сьогодні я завідую кафедрами хореографії в Національному педагогічному університеті імені М. Драгоманова і в Академії міністерства культури вже більше 30 років. Мене не хвилюють ніякі звання, регалії, незважаючи на те, що вони в мене є. Я вважаю, що це не додає людині розуму. Також в мене зовсім немає вихідних днів, ви мене знайдете на роботі в будь-який день, лише на Великдень я не працюю та на Різдво. Я люблю свою справу, якби від мене це все сьогодні забрали, то я б на цьому світі довго не протягнув би. Я ніколи не спізнювався на роботу, не приходив у неналежному вигляді.

Своє життя прожив чесно, ні в кого не вкрав ні копійки, нікому не винен. Я можу спокійно дивитися в очі будь-якій людині, без докорів совісті. Так склалося, що цього року буде 80 років нашому ансамблю, і за цей час ми проїхали 80 країн світу, деякі навіть по декілька разів. На наших концертах була королева Єлизавета ІІ, запрошувала нас на прийом до Букінгемського палацу; з Фіделем Кастро я тричі зустрічався та з багатьма іншими відомими людьми. До речі, хороші речі сказав принц Альберт, коли виступали в Зірковому залі.

Він підкликав мене до свого столу і сказав: «Ось бачите, всі у залі – це ситі мільйонери та мільярдери. І всі вони сидять у цьому залі на концерті вдруге. Вперше – коли тут співав Лучіано Паваротті на відкритті цього палацу. Вдруге – на вашому концерті. Бачите, як вони аплодують? Усі квіти, які були на столах, кидають під ноги артистам. Я знаю, що у вашого народу є економічні негаразди, але коли у вас є така висока культура, ви впораєтесь з будь-якими негараздами».

Багато разів, коли я стояв за кулісами на концертах нашого ансамблю, в мене наверталися сльози на очі від гордості за свою землю, культуру, за те, що я належу до свого народу і є його частинкою. І коли на всіх континентах різні народи й раси стоять та аплодують, я розумію, що все-таки наш народ чогось вартий.

Скажіть, будь ласка, чи важко потрапити до вашого колективу?
– Тяжко. Адже артист повинен дивувати людей, як і колектив взагалі. Бо якщо він не буде подобатися, то на виступи ніхто не приходитиме. Але Бог нас милує: за все своє життя я жодного разу не бачив пустих місць в залах на концертах нашого ансамблю. Адже коли мистецтво високого класу – воно потрібне.

Чи не виникали у Вас думки про те, аби переїхати за кордон?
– У 1979 р. в Америці мені запропонували лишитися і на додачу мільйон доларів та будинок. Я відповів: «Не хочу. Ось у вас на стіні висить портрет Тараса Шевченка і мішечок з українською землею. А я не хочу такого, я хочу по цій землі сам ходити, дихати тим повітрям. Я не приживусь тут». І знаєте, коли я розповів це своїм дітям, вони запитали: «Тату, чого ж ти не лишився, ми ж були б мільйонерами?».

Я вважаю, що не потрібні людині мільйони та мільярди, лише хворі люди є ненаситні, їм все аби більше й більше загарбати. В домовині нема кишень, всього з собою не забереш. Так, людині треба нормальну зарплату, аби вона могла забезпечити сім’ю, мати автомобіль, дачу, поїхати та подивитися світ, відпочити десь. А все інше для чого? Я багато чого роблю для розвитку культури України й люди мені за це вдячні, це є найбільшою втіхою для мене.

Як Ви можете прокоментувати політичну ситуацію, що склалася в нашій країні?
– Я вважаю, що наш народ заслуговує кращого і в нас буде краще. Я навіть розмовляв про це з президентом П. Порошенком, сказав йому: «Петре Олексійовичу, зупиніть вже війну та полюбіть нашу країну. Ми ж маємо 40 відсотків світового чорнозему. В Японії нічого немає, але живуть так, що нам і не снилося. Зробіть це – Вам сторицею повернеться». І він сказав: «Ви перший, хто мені сьогодні це згадав», я відповів, що озвучив те, про що мріють мільйони українців. Я розумію, що аби війну зупинити, треба не лише від Президента докладених зусиль, а й від нас усіх.

Сподіваюсь, що війні скоро настане кінець. Я знайомий з В. Путіним особисто, він вручав мені народного артиста Росії. Я не афішую цього вже давно, ніколи не пишу навіть. Ця політика – брудна справа, на жаль. Мені здається, що якби відношення до культури було краще, ми б могли зробити більше. Чим більш освічені люди – тим поважніша нація.

У минулому році Ви їздили по Донбасу, аби підтримати наших військових. Розкажіть, як це відбувалося.
– Здавалося б, що йде війна і людям не до пісень, не до танців. Ми були там тричі. Звичайно, що страшно. Я теж їздив. По ночах у Маріуполі, де ми зупинялись, було чути постріли. А у залах, де були виступи, люди всі вставали й плакали. Дивлячись на це, неможливо було втриматись, аби самому не заплакати. Артисти на сцені плакали, а глядачі – в залі. Ось вам і сила духовної культури, що є безцінною.

Яку настанову молоді Ви могли б дати?
– Я настанови даю щодня. І студентам, і учасникам колективу я кажу: «Ми вчимо вас не тільки танцювати, а й жити. Ви повинні бути чесними людьми». Для того, аби керівника поважали, він сам має бути прикладом. Ось я міг би не їхати сьогодні в Макарів, а відправити помічників, але я завжди на всіх концертах зі своїми артистами. Вони у поганому готелі живуть – і я з ними, хоча мені й пропонують кращі умови. Вони у автобусі – і я з ними.

Митець повинен служити своєму народові, любити свою націю. Я поважаю всіх людей, не ганьблю жодної нації, але ж свою люблю найбільше. Жити треба чесно, адже сьогодні можна бути керівником, а завтра – ніким. Ніколи не знаєш точно, що буде далі.

І на завершення, що б Ви могли побажати нашим читачам?
– З допомогою Господньою та нашим бажанням ми заживемо краще. Бажаю всім здоров’я, щастя, радості й щоб наша Україна була міцна, а люди – багаті!

Бесіду вела Альона Єрмоленко.

Tags: ,

Залишити відповідь