Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

І ДАНЕ ЇЙ ЖИТТЯ, І ЖИТТЯ – ВПОВНІ


Смак життя… Я пригадала ці, колись почуті мимохідь слова, розмовляючи з Олександрою Яківною Малишок, якій 3 квітня минуло 95 років. Вона дійсно відчула той смак: і гірчинкою, і медовою насолодою наповнений він, а роки, як хрестики її вишивання, позначили полотно життя «червоними і чорними нитками»…

… День ювілярки був наповнений приємними несподіванками: вітання й подарунки – від Макарівського селищного голови Вадима Токаря і депутата селищної ради Людмили Зарицької, від колективу Макарівського НВК «ЗОШ І-ІІІ ступеня природничо-математичний ліцей», яке вручила вчителька історії Ольга Семененко, від колег-пенсіонерів, колишніх учнів, дітей, родини, сусідів…

Телефон дзвонив раз по раз – хто не зміг прийти чи приїхати, таким чином вітали Олександру Яківну з Днем народження. Її життя вихором промчалось по століттю ХХ і Бог дав жити в столітті новому – ХХІ.

95 років тому народилась третьою (з чотирьох) дитиною в сім’ї Якова Федоровича та Мотрони Антонівни Бугаєнків, які мешкали в селі Неграші тоді ще Макарівського району. Закінчила Музичанську неповну середню школу, а продовжила навчання у 8 класі Київської школи №1, працюючи в людей, котрі погодились взяти її до себе на квартиру. Трудолюбива з дитинства, Олександра старалась встигнути зробити все: вранці – навчання, потім – робота по господарству, а затемна – уроки. В юної дівчини утверджувався характер самостійної, сумлінної, терплячої людини, що дуже допомогло в майбутньому. Мріяла отримати професію, й поступила до школи «Медсестер і акушерок», що була при «ОХМАТДИТ».

Дуже сумувала за родиною, за селом, та не завжди випадала нагода частіше бути там. На канікулах приїжджала додому, в Неграші і одного разу познайомилась з молодим директором початкової школи – Василем Захаровичем Малишком, який згодом став для Олександри другом, чоловіком, порадником і опорою на все життя.

… Початок німецько-радянської війни застав подружжя в Макарові. На той час Олександра Яківна працювала в бухгалтерії заводу «Раймолоко» (навчання в столиці полишила, тому що вийшла заміж і поїхала за чоловіком, котрого направили в райцентр на роботу), чекали народження первістка…

Війна розлучила подружжя на довгі роки. Вже й синочок Шура підріс, коли Василь Захарович повернувся додому. Повернувся інвалідом… А старший брат Олександри – Коля заживо згорів у танку під час одного з боїв у Рязанській області, в селі Поярково.

– Як стала вчителькою? Я закінчила Київське педагогічне училище, – розповідає Олександра Яківна. – Коли Київщину звільнили від німецько-фашистських загарбників, мої батьки наполягли, щоб я здобувала освіту, поки вони живі і можуть доглянути за дитиною. Отак я вдруге поїхала до Києва. Та це вже було не те довоєнне квітуче місто, а сплюндроване бомбардуваннями, все в руїнах…

Після навчання ми, студенти, щодня працювали на Хрещатику, розчищаючи його від завалів. Дуже тяжко було і фізично, і морально… Одне втішало, – це віра в перемогу над ворогом.

З 15 серпня 1945 року одержала призначення в Макарівську середню школу вчителькою початкових класів. Олександра Яківна дуже любила свою роботу, дітей, які теж любили свою вчительку, а батьки – поважали за доброту, справедливість, вимогливість до себе й до дітей – і своїх власних, і учнів. Вона знала, в яких сім’ях живуть школярі, знала проблеми і допомагала чим могла: писала звернення в селищну раду, щоб забезпечити учнів-сиріт і напівсиріт, дітей з малозабезпечених сімей одягом, взуттям, продуктами, бо ж роки які були – повоєнні! Часто доводилось навчати й батьків: як виховувати дітей, на
що звернути особливу увагу, як допомагати у навчанні.

Безымянный4На батьківських зборах (до яких готувалась так само старанно, як і до кожного уроку) ніколи привселюдно не розповідала конкретно про кожного учня, вважала це некоректним. Тільки, насамкінець, просила поіменно залишитись тих, з ким потім спілкувалась тет-а-тет.

– А інколи збори починала з того, що пояснювала батькам, як треба виконати те, чи інше домашнє завдання, особливо з математики, щоб вони могли перевірити своїх дітей або просто допомогти, – згадує Олександра Яківна і посміхається, – часто на збори приходили не тільки батьки учнів, але й бабусі та дідусі!

А скільки доводилось проводити уроків «відкритих», і взагалі до мене приходили всі, хто хотів перейняти досвід. Тому й була керівником районного методоб’єднання для вчителів 1-4-х класів. Часто бувала на семінарах в обласному відділі освіти і про всі новини в педагогіці розповідала вчителям, багато читала і ділилась прочитаним і побаченим з колегами. Застосовувала в практиці все корисне й цікаве для учнів, їх розвитку і виховання. Для багатьох учнів Олександра Яківна, сама того не відаючи, стала прикладом для наслідування вчительської професії. Пішла на заслужений відпочинок у 1975 році. Але ще вісім років працювала надомницею у Макарівському філіалі від Клавдієвської трикотажної фабрики «Світанок» (тому що помер Василь Захарович і їх приватний будинок треба було доглядати, ремонтувати, і город обробляти, тримати в порядку двір і біля двору)… Коли вже розраховувалась з роботи, то в «Трудовій книжці» побачила запис про подяку за добросовісну працю, в яку теж вкладала часточку свого серця.

…Чим живе людина віку «четвертої молодості»? Жаль, що серед молодих побутує думка, що «пенсіонерам нічого не треба». Що ж мається на увазі? «Нічого», як сказала одна молода особа, – це косметика, розваги, подорожі, «тусовки». І постає така неприваблива картина – убога, сіра й одноманітна буденність, сидіння (лежання), дожидаючи смерті. На жаль, таке животіння «програмує» або сама людина, або її близьке оточення (маю на увазі дітей, онуків, рідню).

Олександрі Яківні не це загрожує. На щастя, вона знаходить в собі сили і грядочку зробити під вікном (причому, перша, ніж молодь!), і щодня вийти до магазину чи на базар, злегка наклавши на вуста помадку, і поспілкуватися з сусідкою, і вишивати (хоч зір не такий, як колись, і руки не такі вправні!)…

– Люблю вишивати, – показує Олександра Яківна свої роботи. – Багато вишила рушників, серветок, скатертин, наволочок на подушки, картин для дітей – Олечки та Шурика, внучкам – Наталочці та Аннусі і просто для добрих людей. В цьому теж знаходжу джерело для радості…

А ще Олександру Яківну радують розмови з родиною, спілкування з колишніми учнями, колегами, радують квіти на підвіконні, і сонячне проміння, що вливається в кімнату крізь вікно… А сумує через відстані, що віддаляють від дорогих серцю людей – відстані кілометрові і Вічності, куди відлетіли, залишивши спогади, батьки, чоловік, старший брат, друзі…

Отакий смак життя! Така його палітра, де переплелися кольори долі цієї жінки – акуратної, доброзичливої, гарної, надзвичайно трудолюбивої, простої, інтелігентної. Вона й зараз – вчителька, тому що вчить нас зразком свого життя: не схилятися перед труднощами, долати їх з терпінням і мужністю, любити й робити цей світ кращим, доки живеш!

Тетяна ЯСИНЕЦЬКА.

Tags: , ,

Залишити відповідь