Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Михайло КОВАЛЬЧУК: «Половина українських поразок періоду Визвольних змагань мають не зовнішні причини, а передусім – внутрішні»


17 березня в Україні відзначають 100-річчя утворення Центральної Ради. Цей день стане початком масових святкувань вікового ювілею Визвольних змагань українського народу.

Про події 1917 р. на теренах України ми вирішили поговорити з кандидатом історичних наук Михайлом Ковальчуком, який на сьогодні є автором п’яти монографій саме про події 1917 – 1919 рр. Наша сьогоднішня розмова буде стосуватися 1917 р.

Пане Михайле, чи можна сказати, що рівень національної самосвідомості українців сто років назад не дозволяв
будувати власну державу?

– Як на мене, це дуже розповсюджене й перебільшене твердження. Коли йдеться про період Центральної Ради, ми постійно чуємо стереотипи про те, що населення України в 1917 р. «не дотягувало» за рівнем національної свідомості до будівництва власної держави. А Центральна Рада, взагалі, чи то не могла, чи то не хотіла проголосити незалежність. Але історичні документи дозволяють внести суттєві корективи у ці прописні істини. Так, в архіві збереглася просто величезна кількість резолюцій і ухвал з різних куточків України, датованих першими тижнями після повалення російського царату. Так ось, цікаво, що більшість цих документів містять прохання й вимоги відновити українську державу. Ці резолюції приймалися на велелюдних зборах й мітингах у різних регіонах нашої країни, тож населення не було таким вже малосвідомим у національному питанні. Підкреслюю – йдеться про початок весни 1917 р., коли ще навіть не всюди знали про створення Центральної Ради.

Чому ж тоді ми звикли думати, що сто років тому українці не були готові до незалежності?

– Сто років тому назад російські війська окупували Україну, а значна частина борців за незалежність і керівники нашої держави емігрували. Історики в своїх оцінках подій сторічної давнини вільно чи невільно спираються на мемуари провідних діячів УНР, які писали свої спогади для того, аби донести до нащадків свою точку зору або й виправдатися за допущені рорахунки.

Однак, політики, зазвичай, дуже неохоче визнають свої помилки (якщо й взагалі це роблять!). Тому й читаємо ми сьогодні у мемуарах лідерів УНР та історичних працях про те, що керівництво все робило правильно, а ось народні маси «не дотягнули» – не оцінили й не зрозуміли, тобто, мали низький рівень національної свідомості.

Згадаймо: ми періодично чуємо подібну риторику й від деяких сьогоднішніх можновладців, які, таким чином, намагаються пояснити причини сучасної кризи не власними прорахунками, а тим, що населення, мовляв, просто «не дотягує» до їхнього рівня.

Чи так це? Гадаю, відповідь очевидна. Але сучасні потужні інформаційні технології, й передусім інтернет, дають змогу багатьом тисячам сучасників зафіксувати й зберегти для майбутнього історика свою точку зору. Такої переваги були позбавлені дослідники Визвольних змагань 1917 – 1921 рр., оскільки інтернету в ті часи ще не існувало. Історики тих подій часто змушені переповідати твердження керманичів УНР, які причини поразки пояснювали чим завгодно, але не власними помилками.

Набагато ж простіше звалити все на те, що населення не мало достатнього рівня національної свідомості. Для прикладу, більшовики в 1917 р. зовсім не могли похвалитися підтримкою більшої частини населення на уламках колишньої царської імперії. Але це не завадило їм спочатку захопити владу в Росії, а потім поширити її й на сусідні країни.

У такому випадку виникає питання: завдяки чому більшовикам вдалося побудувати свою імперію?

– У листопаді 1917 р. більшовики набрали на виборах до Російських Установчих зборів всього лише 24%. Ці вибори унікальні тим, що відбувалися майже в цілковитому вакуумі влади й самопроголошений ленінський уряд ще не мав змоги вплинути на результати народного волевиявлення.

Однак, більшовиків абсолютно не засмутило те, що, з точки зору статистики, населення в Росії не дотягувало до потрібного їм рівня «класової свідомості». Замість скаржитися на це, послідовники Леніна взялися будувати власну модель державності. Тут напрошується певна аналогія. Якби українські лідери менше посилалися на недостатню національну свідомість народу, а більше зосереджувалися на конкретній державотворчій праці, то все б могло скластися інакше…

Зараз в україні відбувається урочисте святкування 100-річчя створення у Києві в березні 1917 р. Центральної ради. Скажіть, чи відповідають дійсності загальновідомі факти про створення Центральної ради?

– В історичній літературі та різноманітних довідниках можна знайти лише коротку інформацію про те, що Українська Центральна Рада була створена 17 березня 1917 р. (за новим стилем) у Києві на зборах близько 100 українських провідних діячів. І – все. Цікаво, що й про менш значущі події їхні учасники залишили спогади, а ось про створення Центральної Ради ніхто з учасників тих зборів нічого не написав. Дивно, чи не так? Адже створення Центральної Ради – це віхова, знакова подія нашого національного відродження. Вже й тоді це розуміли сучасники. Чому ж тоді створення цього органу оповите завісою мовчання?

Кинути жмут світла на цю загадку дозволили спогади В. Короліва-Старого, відомого українського діяча початку ХХ ст. Його мемуари були опубліковані в 1930-х рр. в одному з емігрантських часописів. На жаль, й нині ці спогади залишаються мало відомими, хоча саме В. Королів-Старий описав те, як було створено Центральну Раду.

І ось він пише, що коли звістка про Лютневу революцію й повалення царського режиму надійшла до Києва, то старше покоління українських діячів вагалося: переходити до якоїсь організаційної діяльності, створювати якісь керівні органи? У них в пам’яті ще були живі події першої російської революції, яка також починалася з різноманітних надій на демократизацію, але скінчилася поразкою.

І ті, хто взяв тоді активну участь в революційних подіях чи якось заманіфестував свої проукраїнські настрої, поплатилися за це дуже дорого. Тому наразі не було впевненості, що революція дійсно перемогла. Старше покоління українських політиків хотіло пересвідчитись, що російську монархію повалено. Та поки наші діячі очікували, російські громадські організації в Києві вже почали створювати нові органи влади.

Після Лютневої революції весь адміністративний апарат «розчинився» і влада на місцях перейшла до об’єднаних громадських організацій, які були здебільшого російськими. І ось, росіяни вже організувалися, а українці ще вагалися й вичікували на розвиток подій. Частина українських діячів просто не могла домовитися, як їм організувати керівний орган національного руху. Адже український табір не був однорідним.

У той час, як старше покоління було поміркованим, молодь групувалася в соціалістичні партії. Соціалісти були в дуже напруже
них відносинах з представниками старшого покоління. Одним словом, кілька днів минули в переговорах, які відбувалися в українському клубі – єдиній на той час у Києві національній громадській установі.

Але перемовини виявилися безплідними: українці домовитися між собою не могли. В цих умовах доленосне рішення ухвалив
Максим Синицький – один з організаторів українського клубу й директор видавництва «Час» (це було єдине українське видавництво в Києві, яке пережило царські репресії). М. Синицького надзвичайно непокоїло, що українці втрачають час у марних спробах створити якусь власну організацію. І тоді він вирішив грати на випередження. Увечері 16 березня М.Синицький з власної ініціативи склав коротке повідомлення про те, що, начебто, в українському клубі відбулися збори за участю понад сотні делегатів, на яких обрано керівний орган українського національного руху – Центральну Раду. Це повідомлення М. Синицький надіслав до газети «Киевская мысль», яка чи не єдина на той час у Києві друкувала повідомлення про українське життя.

Таким чином, М. Синицький мав намір поставити громадськість перед доконаним фактом. Його розрахунок був таким: коли вранці наступного дня українські діячі довідаються з газет, що керівний орган уже створено, їм просто не залишиться іншого виходу, як, нарешті, домовитися про розподіл портфелів і приступити до праці.

Так і сталося! Коли наступного дня ранкові випуски газет повідомили про створення Центральної Ради, це стало цілковитою несподіванкою для українських діячів. Але для всіх тих, хто хотів отримати місця в складі Центральної Ради, тепер не лишилося іншого шляху, крім як, нарешті, порозумітися. 17 березня в українському клубі відбулися вже справжні українські збори, учасники яких фактично санкціонували дії М. Синицького й приступили до обрання Центральної Ради. До речі, у М. Синицького були спочатку деякі сумніви щодо назви керівного органу українського руху. За спогадами В. Короліва-Старого, М. Синицький вагався, яку назву обрати. Були різні варіанти: «Об’єднання українських громадських організацій», «Центральне українське об’єднання», «Центральна Рада» …

Врешті, зупинилися на останній назві. Ось так сміливий вчинок рішучої людини врятував ситуацію. Хтозна, скільки б часу ще тяглися безплідні переговори між українськими діячами, які ніяк не могли порозумітися один з одним. Проте, саме цим людям судилося очолити український рух в часи революційних потрясінь. Уже з цих подій видно, що тогочасні українські лідери явно відставали від ритму революційних рухів. Коли навіть росіяни змогли зорганізуватися, українці ніяк не могли зробити перші кроки для створення керівного органу національного руху.

Чи можна розбрат в національному таборі в 1917р. вважати заслугою тогочасних українських лідерів? Скажімо, якою мірою відповідає за це Михайло Грушевський – голова Центральної Ради і фактичний керівник української держави? 

– Насамперед, фактичний керівник української держави після її проголошення наприкінці 1917р. – голова уряду Володимир Винниченко. Ми звикли говорити про те, що Центральна Рада очолила революційний рух. Формально так і було, але дуже швидко реальне керівництво перейшло до рук Уряду – Генерального Секретаріату на чолі з В. Винниченком. У діяльності останнього була тенденція перетворити Центральну Раду на, свого роду, «декоративну» установу, яка буде виконувати лише почесні функції. Владу для конкретних дій В. Винниченко мав намір цілковито зосередити в руках уряду. Зрозуміло, що це не припало до вподоби М. Грушевському. Михайло Сергійович пише у своїх спогадах, що йому часто дошкуляли амбіції В. Винниченка. Як свідчили сучасники, відносини між В. Винниченком та М. Грушевським ще й до 1917 р. були дуже непростими. Вони між ними зіпсувалися ще більше, коли почалася революція і обидва ці діячі стали на чолі національного руху.

М. Грушевський вважав, що його намагаються відсторонити від влади й дорікав В. Винниченку властолюбством. Володимир Кирилович відповідав М. Грушевському такими ж самими звинуваченнями. У своєму щоденнику він записав дуже непривабливі оцінки Михайла Грушевського. Отож, наприкінці 1917 р., як свідчать очевидці, обидва ці діячі вже не могли один одного спокійно згадувати.

Ось такими не простими були відносини між українськими лідерами. На це наклалися ще й їхні персональні непорозуміння з іншими очільниками українського руху. Скажімо гострі відносини були між М. Грушевським та С. Єфремовим, В. Винниченком і С. Петлюрою. Коли С. Петлюру на посаді військового міністра замінив М. Порш, у нього з В. Винниченком також були дуже гострі сутички.

Ця постійна політична конкуренція вождів завдала величезної шкоди українському рухові. Для порівняння зауважу, – в таборі більшовиків ситуація також була далеко не безхмарною. Скажімо, Й. Сталін і Л. Троцький страшенно не любили один одного. Але, незважаючи на це, вони між собою якось взаємодіяли і забезпечили перемогу над спільним ворогом. Та в той час, як наші вороги змогли якось приборкати власні амбіції на період боротьби із зовнішнім ворогом, то в українському таборі на перший план виходила персональна ворожнеча між лідерами. Все це неминуче переростало у спроби звести рахунки з політичними опонентами під приводом боротьби із зовнішнім ворогом. Не треба й казати, наскільки це деморалізувало рядових учасників національного руху й послаблювало здатність молодої держави до відсічі більшовицької агресії.

Але ж крім того, очільники Центральної Ради розвалили армію. вважається загальновідомим, що лідери УНР не змогли організувати оборону проти більшовицької агресії. У той час, коли російські війська підходили до Києва, український уряд розпустив армію. Чи можна якось пояснити такі дії українського керівництва?

– Думка про надмірний «пацифізм» лідерів УНР – ще один надзвичайно розповсюджений міф. Попри все, не можна сказати, що український уряд не намагався захистити рідну землю від більшовицького вторгнення. Насправді, в архіві збереглося багато документів, що спростовують твердження про небажання лідерів Центральної Ради до організації оборони проти російського наступу.

Вже в грудні 1917 р., коли стала зрозумілою неминучість більшовицького вторгнення, військове відомство Української Народної Республіки на чолі з С. Петлюрою розробило цілу низку заходів для організації оборони України від російської агресії. Так, оборона Правобережжя від розпропагованих більшовиками частин, що перебували на фронті Першої світової війни, була доручена українізованим частинам генерала П. Скоропадського. Для цього, їх було в односторонньому порядку виведено з підпорядкування російського командування.

Лівобережну Україну планувалося боронити силами 21-го українізованого корпусу, який мав прибути з Північного фронту. Але швидко стало зрозуміло, що більшовики не мають наміру відпускати цей корпус з Прибалтики до України. Тоді, не втрачаючи часу, С. Петлюра ухвалив рішення про передислокацію на Лівобережжя одночасно кількох українізованих з’єднань. Підкреслю, все це робилося для організації оборони проти більшовицького вторгнення. Коли ж більшовики наприкінці грудня 1917 р. увійшли до Харкова, українізована 156-а дивізія отримала наказ здобути назад Харків й відновити в місті українську владу. Але боєздатність цієї дивізії, як і інших українізованих частин, виявилась вельми низькою: вояки відмовилися воювати з більшовиками й прагнули лише якомога швидше демобілізуватися.

Тоді на Лівобережжя було відправлено кілька інших дивізій. Так, 137-а дивізія отримала наказ вирушити на Полтавщину, для організації контрнаступу проти більшовицьких загонів. Наказ про відправку на Лівобережжя отримали також 5-а Запорізька Січова, 9-а кавалерійська і 10-а кавалерійські дивізії. Але кожного разу події повторювалися: вояки відмовлялися виконувати накази, не бажали воювати з більшовиками або й переходили на їхній бік.

З усіх перерахованих військових з’єднань, лише один-єдиний полк виконав наказ українського командування й вирушив на Чернігівщину, де взяв участь у боях проти більшовиків (але невдовзі з власної ініціативи залишив фронт і демобілізувався).

Ці події є досить маловідомими в історичній літературі. Але не можна сказати, що уряд УНР і С. Петлюра просто сиділи й дивилися, як наближаються більшовицькі війська. Спроби організувати оборону проти «червоних» робилися, але боєздатність українізованих частин виявилась вельми низькою. Причини цього полягають в тому, що в армії на той час панувала тотальна криза. Три з половиною роки війни надзвичайно виснажили людей, які понад усе хотіли повернутися додому. До того ж, відбувалася революція, одягнені у вояцькі шинелі українські селяни бажали отримати землю. Настрій вояків був такий, що вони чекали від Центральної Ради негайної земельної реформи. Але український уряд намагався якнайкраще обміркувати справу, шукаючи шляхи вирішення соціальних питань. Все закінчилося тим, що більшість українських вояків просто оголосили нейтралітет, коли наступ на Україну розпочали більшовики. Деякі частини взагалі перейшли на сторону більшовиків, як це сталося з одним з полків 156-ї дивізії. Більшовики, ознайомившись з настроєм українських вояків, навіть не завжди намагалися їх роззброїти, оскільки розуміли, що боятися цих людей їм немає чого.

І ось, коли стало зрозуміло, що стара армія не боєздатна й покладатися на неї не можна, лідери УНР вирішили здійснити військову реформу, суть якої полягала в переході до добровольчої армії. Повторюсь: оскільки стара армія битися з більшовиками не могла й не бажала, оборону країни було вирішено покласти на сформовані з добровольців частини. І це рішення було цілком логічним, прийнятним та обґрунтованим.

Нагадаю, що в цей час ті ж самі більшовики формували свої загони також переважно з добровольців. Їхні головні антагоністи в Росії створювали з добровольців антикомуністичну армію, навіть в назву якої заклали той сам добровольчий принцип її формування. Власне кажучи, в той революційний час неможливо було створити якусь іншу боєздатну військову силу, окрім добровольців.

Неможливо було примусити вояків воювати проти. Тому й знаменитий закон Центральної Ради про демобілізацію армії не означав примусового розпуску додому всіх, без винятку, вояків, незалежно від їхнього бажання захищати Україну – як це часто сьогодні намагаються представити.

Насправді це рішення давало можливість вирушити додому тим, хто не хотів захищати українську владу. А ті, хто хотів це робити, – залишалися в армії вже як добровольці. Саме з них повинні були створити добровольчі частини, які винесли на своїх плечах тягар оборони України від більшовиків – курінь Січових Стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, Помічний студентський курінь. Все це були частини добровольчі, вони не створювалися шляхом мобілізації, вони складалися саме з добровольців. Звичайно, все це не означає, що військова політика уряду УНР була бездоганною. Наприклад, рішення назвати новостворену добровольчу армію «народною міліцією» було глибоко помилковим й відштовхнуло від національної справи чимало кадрових військовиків.

Але в цьому вже відчувається почерк провідних діячів Української соціал-демократичної робітничої партії, яка була тоді правлячою. Соціал-демократи сповідували заміну регулярної армії народною міліцією тощо. Та попри неприйнятність такої політики для багатьох кадрових військових, вони сприйняли схвально перехід до добровольчих принципів формування армії УНР наприкінці 1917 р.

Скажіть, пане Михайле, якою була роль національної еліти в боротьбі за державність?

– Справжньою проблемою для тогочасного українського руху була відсутність значного прошарку національної еліти. Звичайно, це сталося внаслідок тривалого бездержавного існування українського народу. За влучним висловом одного сучасного історика, український народ приступив до формування держави, ще не завершивши своє формування як нації. Відсутність власної еліти надзвичайно гальмувала розгортання національного руху, перешкоджала зміцненню української держави. Це було колосальною проблемою для того часу – в українському таборі бракувало людей державного мислення, здатних керувати державою.

Збереглося чимало свідчень сучасників про те, що в 1917 р. в лавах українського руху, по суті, опинилося багато людей, які просто прагнули врятуватися від більшовиків. Ці, по суті своїй, «попутники» української справи просто «відбували номер» на тих посадах, куди їх призначали.

Особливо дошкульно такий брак національних кадрів відчувався у військовій царині. Чимало генералів старої російської армії, які опинилися в лавах війська УНР, виявилися не в змозі подолати в собі почуття російського патріотизму. Такі люди не вболівали по-справжньому за українську справу й лише вдавали з себе борців за Україну. Це призводило до того що, як писав один сучасник, вже наприкінці 1917 р. в установах вищого військового керівництва УНР фактично панували недбальство, саботаж і зрада.

Зрозуміло, нічого доброго це не могло принести українському уряду. Насправді, половина українських поразок періоду Визвольних змагань мають не зовнішні причини, а передусім – внутрішні. Й викликано це, передусім, тим, що люди, які
мали керувати будівництвом держави або вести армію до перемог, виявилися не на висоті свого становища. А частина з них були, навіть, прихованими ворогами української революції.

Це цілком виявилося пізніше, під час війни УНР з російськими білогвардійцями в 1919 р. Були такі полковники і генерали старої армії, які в лавах війська УНР створювали підпільні білогвардійські організації й передавали ворогові дані про дислокацію та чисельність армії УНР. Мріючи про відродження неподільної Російської імперії, ці люди всіляко намагалися привести українську справу до катастрофи.

На вашу думку, поразка Визвольних змагань була неминучою?

– В історії Визвольних змагань було кілька можливостей, коли військові події цілком могли розгорнутися на користь збройних сил УНР. Вся історія могла скластися інакше, якби українські війська наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. відбили натиск більшовиків – а підстави для цього були. На початковому етапі вторгнення, сили більшовиків були порівняно незначними. В 1919 р. ситуація повторилася. І хоча агресія більшовицької Росії проти УНР за самою логікою подій 1917 – 1921 рр. була неминучою, відтермінування російського вторгнення могло призвести до позитивних змін в українській державі, зміцнити її збройні сили, забезпечити час для проведення соціально-економічних реформ.

Та навіть в реальності, українська армія в 1919 р. кілька разів мала змогу розгромити «червоних» і «білих». Якби сила української зброї змогла забезпечити військову перемогу над ворогом, вся наша історія могла б піти іншим шляхом.

Пане Михайле, ви нашим читачам досить докладно описали загальні події в україні у 1917 р. а чи могли б ви трішки озповісти, як відбувались революційні події на місцевому рівні, такому як, наприклад, Макарівщина?

– На Київщині революційні події в 1917р. розгорталися точнісінько так само, як і в усіх інших регіонах України. Коли почалася революція, селяни ж всюди ініціювали питання про землю. Адже після здійсненої царським урядом в 1861 р. аграрної реформи землі не вистачало, земельні наділи селян зменшилися. Селяни були змушені орендувати землю у поміщиків. І ось з початком революції питання піднімалося про зниження орендної плати. За кілька тижнів мова йшла вже про скасування оплати взагалі, оскільки селяни її власноруч обробляють. Більшість поміщиків, швидко збагнувши, до чого ведуть революційні події, залишили свої маєтки напризволяще.

Селяни ж почали активно ділити поміщицьку землю і майно. Повсюди відбувалися волосні й сільські збори, на яких ухвалювалися рішення про розподіл поміщицької власності. У Макарові, в квітні 1917 р. також відбулися подібні збори. Фактично, така практика стала формальним закріпленням нового революційного порядку, який дуже швидко перейшов у реалізацію принципу «Грабуй награбоване».

Оскільки адміністративні органи влади зникли, все це доволі швидко переросло в анархію й хаос. І це стало колосальною проблемою для українського уряду, коли в листопаді 1917 р. Генеральний Секретаріат перебрав до своїх рук владу в Україні. Як писав один з провідних тогочасних діячів С. Єфремов, країна була в такому становищі, що будь-яка влада виявилась «маною», бо ніякої влади на місцях більше не було. Уряд не мав адміністративного апарату, міліції, чиновників. Зрозуміло, що така адміністративна слабкість породжувала неспроможність українського уряду взяти становище на місцях під свій контроль. Це, в свою чергу, призвело уряд УНР до значних рейтингових втрат у очах, насамперед, суспільства. На Київщині, як і в інших регіонах України, це викликало загальне розчарування українським урядом.

На цій, не дуже приємній ноті, будемо закінчувати нашу розмову про події 1917 р. Маємо надію, що ми з вами, пане Михайле, ще поговоримо про 1918 р. та наступні роки. а, насамкінець, щоб ви хотіли сказати нашим читачам, які, прочитавши ваше інтерв’ю, будуть проводити паралелі з нашими днями? 

– Кожна епоха має свої особливості. На початку ХХ ст. українці мали шанс утвердити свою державу, але прорахунки й помилки наших тогочасних лідерів не дозволили реалізувати цю мету. Паралелі з подіями сторічної давнини доволі явні, та хочеться вірити, що сучасна ситуація все ж об’єктивно краща, аніж сто років тому.

Будемо сподіватися, що нинішньому поколінню українських політиків удасться уникнути повторення прорахунків сторічної давнини. Тоді відставання українських вождів від ритму революційних подій виявилося фатальним, нині ж активні прояви громадянського суспільства в нашій країні дають віру в те, що в наших силах виправити прорахунки лідерів. Знання історії все ж має вберегти нас від повторення одного разу зроблених помилок.

Бесіду вів віталій ГЕДЗ,
кандидат історичних наук,
директор Макарівського районного
історико-краєзнавчого музею.

Tags: , , , , ,

Залишити відповідь