Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Дев’яносто шоста весна. А мені старіти ніколи було…


Ось і заглянув березень у лікарняне вікно, біля якого в задумі стояла літня жінка. Літня… Як мені подобається це слово! В уяві відразу постає врожайне поле, заквітчана земля в передчутті осені, серпневий сад, наповнений плодами… Так і в цієї жінки, прожиті роки, як плоди життя. Що думалось їй у ту хвилину? Про це я дізналася, коли поспілкувалась з нею – найстарішою жителькою села Ніжиловичі, до якої прийшла вже 96-а весна. Гей-гей! А не за горами й 100-ліття! Дожити б…

Скільки людей, стільки й доль. І, як сказав Великий Кобзар, – у кожного своя, і свій світ широкий… Кожна людина проживає свою долю, ніхто крім неї. І все життя людина стоїть перед вибором: що робити?

Перед таким вибором одного разу стала й молода Настуся, коли сватав її Іван Нестеренко. До того часу жила під надійними крильми батька й матері – Володимира Павловича та Антоніни Никифорівни Артеменків. Але прийшла пора звити й своє сімейне гніздечко. Тож молода пара поєднала свої серця в надії на щасливе і довге життя. То був день 21 листопада 1940 року. А сім місяців потому, коли була, як кажуть, вже «при надії», всі мрії і сподівання закреслила війна. Вона забрала чоловіка на фронти Другої світової і навіки сховала далеко від дому, в землі Білорусії. Не судилось йому переступити поріг рідного дому, не судилось почути вимовленого першого слова єдиного свого синочка Леоніда…

До останнього чекала Настя свого милого. Не хотілося вірити словам «похоронки» (он же верталися додому з війни односельці!). Але минали дні, місяці, нанизувались на роки, змусивши змиритися з втратою чоловіка і слово «вдова» вписалось в її біографію назавжди. А повсякденне життя навчило призвичаїтись до всякої нелегкої чоловічої роботи – сіяти, й косити, і збіжжя молотити, і гвіздка забити…

– А згодом синочок підріс – моя надія і опора, – розповідає Настя Володимирівна. – Нелегко було ставити його на ноги, разом переживали післявоєнний голодний 47-й, хоча він був не таким страшним, як 30-і роки. Тоді «червона мітла» вимітала все до крихти з осель ніжиловців багато, людей вмирало з голоду, на ходу… Нашу сім’ю рятував ліс та жолудевий хліб. Коли мене запитують, як я зуміла дожити до такого віку – «четвертої молодості», пояснюю, що давним-давно «зарядилася» від дубів – їла хліб із жолудів, ото й взяла від них силу й довголіття. Дуби живуть до ста й більше років! (посміхається).

– А справді, який маєте секрет свого довголіття? – цікавлюсь.

– І Ви про секрет! – сміється жінка. – Оце так питаєте мене, як наш головний лікар Олександр Веніамінович Рєзніков. Був на обході і зайшов до нашої палати, питав, як живу, як лікуюсь. Питав, що їм. А я йому відповідаю, що я ж така людина, як і всі, тож і «меню» моє, як в усіх. Правда, все життя годувало нас власне господарство: корівка, кури, своя городина. Так би мовити, «екологічно чиста їжа», без всякої хімії…

А життя не балувало… У 1959 році згоріла хата. Трохи колгосп поміг відбудуватися, трохи батько. Син Леонід не дожив до старості…

– А які руки золоті мав! Яку світлу голівоньку! Поважали його дуже як роботящу, сумлінну людину, а я пишалася ним, – блиснула сльоза в очах, що стали враз сумними, ніби хмарина заступила погляд.

Та, незважаючи на вік (2 серпня цього року виповниться 97 років), Настя Володимирівна має чудову пам’ять, почуття гумору, а ще – пише вірші. Вона натхненно читала їх мені – рядки, пронизані вдячністю Всевишньому. Духовність і любов до Бога складається в слова, а слова – в молитву подяки за життя.

– Встаю раненько з молитвою і з молитвою лягаю спати. Молитва – це особлива розмова з Богом. Він мене оберігає по життю, підтримує в скрутну хвилину, посилає на допомогу добрих людей. Оце користуючись нагодою, хочу подякувати всьому персоналу неврологічного відділення – лікарям, медсестрам, санітарочкам за чуйне ставлення не тільки до мене особисто, а й до всіх пацієнтів.

Питаєте, звідки в мене беруться вірші? Напевне, теж від Бога! Все від Нього! Зараз молюсь за Україну, щоб був мир. Війна – це страшно! Гинуть люди – творіння Боже. І я прошу Господа, щоб і моя молитва приєдналась до всіх, хто молиться. Хай і мій голос буде почутим у Небесах!

… Мені не раз доводилось зустрічатися з людьми, котрим далеко за… І що я запримітила: довгожителі – це категорія людей, загартованих життям. Вони знайшли сили перебороти всі труднощі, які зустрічалися на їх життєвому шляху. Ті труднощі їх не ламали, а робили сильнішими. Вони – переможці над несподіваними обставинами, які мужньо долали, і нещастя не спопелило їхні душі. Можливо, так сталося ще й тому, що вміли любити життя в усіх його проявах і ближнього свого. А за це Господь також дарує довгого віку!

Тетяна ЯСИНЕЦЬКА.

Tags:

Залишити відповідь