Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Вони не повернулися з бою…


15 лютого в Україні відзначається День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Для більшості пересічних громадян цей день асоціюється із закінченням радянсько-афганської війни. І згадуються, насамперед, учасники цього військового конфлікту.

Нині відомо, що радянські військовослужбовці з 1945 р. до 1991 р. брали участь у понад 20 локальних війнах та конфліктах.

Понад 150 мешканців Макарівщини були учасниками цих подій:

Корея (1950 – 1953 рр.) – Карпо Перепеченко з Ясногородки;
Угорщина (1956 р.) – Леонід Сидоренко з Кодри, Микола Белополенко з Соснівки. І не повернувся додому Володимир Крамаренко з Новомирівки.
Куба (1962 р.) – Анатолій Радченко із Забуяння.
Чехословаччина (1968 р.) – Леонід Ситник з Калинівки та Василь Ярошенко з Юрова.
Ангола (1975 – 1992 рр.) – Леонід Степаненко з Калинівки. Загинув на чужині.
Проте найбільше наших співвітчизників брали участь у радянсько-афганській війні.

Афганістан – гірська країна в центрі Азії площею понад 650 тисяч км2, 4/5 з яких займають гори, нагір’я, плоскогір’я. Чисельність жителів приблизно 15,5 мільйонів. Населення Афганістану говорить майже 30 мовами та мовними діалектами. Основні мови, які мають загальнодержавне значення, – пушту і дарі.

Більшу частину населення країни становлять пуштуни, які ревно оберігають тісні родоплемінні та соціальні стосунки. Вони найбільш войовничі та амбітні, постійно ворогували між собою, вдавались до міжусобиць. Але протистояння, навіть ворожнеча, між племенами спостерігалися лише доти, доки не виникла зовнішня загроза для країни, зокрема окупація. За таких обставин всі племена країни згуртовувалися в єдину силу і вели проти агресора відчайдушну, самовіддану боротьбу за незалежність, цілісність країни.

У 1919 р. Афганістан став незалежною державою. Першим у світі визнав афганську державу Уряд соціалістичної Росії, а 28 лютого 1921 р. був підписаний перший радянсько-афганський договір про дружбу. З цього часу між двома країнами склалися добросусідські відносини. Радянський Союз не тільки почав надавати економічну допомогу, але й поширював комуністичну ідеологію.

Наприкінці 70-х років XX ст. найбільші країни світу, що мали значний вплив на світові глобальні процеси, звернули особливу увагу на Азію: в центрі їхніх інтересів опинилися Іран та Афганістан, де у квітні 1978 р. відбулась квітнева революція.
У грудні 1978 р. в Москві між Афганістаном та Радянським Союзом підписано договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу, де найголовнішими пунктами була економічна, а за необхідності – і військова допомога Радянського Союзу Афганістану.

СРСР виконав свої зобов’язання повністю. Через рік (у грудні 1979 р.) до Афганістану був введений обмежений контингент Збройних Сил у складі 40-ї армії. Ця дата вважається початком неоголошеної десятилітньої війни.

Через полум’я цієї війни пройшло понад 670 тис. воїнів-інтернаціоналістів з усіх республік Радянського Союзу. Серед них – більше 160 тис. – сини України. Понад 15 тис. мешканців Київської області взяли участь у бойових діях в Афганістані (з Макарівського району – понад 90), 309 повернулись інвалідами.

Про те, як починалася і якою була ця війна, написано тисячі статей та книг, знято сотні кілометрів кіноплівок, десятки тисяч фотографій. Але, на жаль, усієї правди про афганську війну ми вже не дізнаємось, як і не повернемо тих, хто навіки залишився на ній, для яких вона ніколи не закінчиться.

Зрозуміло одне, що це була безглузда, непотрібна народу війна. Ухвалене керівництвом СРСР політичне рішення спричинило людську кров, сльози матерів по загиблих, тисячі інвалідів, сотні тисяч соціально незахищених людей. І річ не тільки в тому, що держава повинна дбати про своїх людей, які чесно виконували військовий обов’язок згідно з Конституцією та даною присягою. Вони відстоювали інтереси Вітчизни.

На жаль, зараз у книгах про сучасну історію України не знаходиться місця про події в Афганістані, в яких брали участь українські хлопці та дівчата. Але ж це історія, автором якої є сам народ! Нащадки повинні знати це. Адже той, хто забуває минуле, – не має майбутнього!

…124 «чорних тюльпани» привезли на Київщину тіла загиблих, троє зникли безвісти. «В ім’я чого загинули наші діти на чужій землі?!» – досі кричать серця матерів. У Афгані загинуло вісім осіб, так чи інакше пов’язаних з Макарівським районом.
Наш герой – Віктор Семенченко все своє життя провів у селі Ситняки.

22 січня 1964 р. в родині Сергія та Катерини Семенченків народився син Віктор. Маленький Віктор зростав, як і всі сільські діти, здоровим та життєрадісним. З досягненням шкільного віку він разом зі своїми однолітками пішов до місцевої восьмирічної школи.

Ще з малих літ Віктор захоплювався художньою самодіяльністю та спортом, однак захоплення технікою у хлопця переросло у вибір майбутньої професії.

У 1979 р. хлопець, продовжуючи навчання в Макарівській середній школі (нині Макарівський НВК «Загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів природничо-математичний ліцей»), починає серйозно вивчати автомобільну справу. А вже отримавши атестат зрілості, він паралельно отримує і права на управління вантажним автомобілем.

У рідному колгоспі «Ленінець» молодий хлопець, працюючи водієм, здобуває професійні навички водіння автомобіля. 8 травня 1983 року Макарівським РВК Віктора Семенченка призивають на дійсну військову службу до лав Радянської армії.

Першим місцем служби молодого солдата стала навчальна частина в місті Ашхабад, де він набув навички молодих командирів, а також вивчав техніку ведення бою в гірській та пустельній місцевості.

У жовтні 1983 р. молодшого сержанта Семенченка направляють для проходження подальшої служби до автомобільного батальйону матеріального забезпечення у місті Пулі-Хумрі з постійним місцем дислокації в долині Келагай (Долина Смерті).

не повернулися 1На новому місці служби Віктора призначають командиром відділення автомобільного взводу однієї з рот, які забезпечували діючі війська 40-ї армії всім необхідним (боєприпасами, продуктами, паливом та іншим). Їхня колона курсувала по провінціях Афганістану, дістаючись у найвіддаленіші гірські військові частини.

За півроку служби в Афганістані молодший сержант Семенченко, добре освоївши навички молодого командира, зарекомендував себе сміливим, розсудливим воїном, який уміло командував відбиттям ворожих атак та з найменшими втратами виходив зі скрутного становища. На його рахунку були десятки виконаних рейсів у Кундуз, Баграм, Джелалабад та інші. Він чудово орієнтувався на гірських трасах та інтуїтивно відчував мінні поля і місця «духівських» засідок. За це командування військової частини підвищило його у званні – Віктор Семенченко став сержантом.

18 травня 1984 р. сержант Семенченко у складі автомобільної колони виконував марш за маршрутом Пулі-Хумрі – Кабул. У другій половині дня, коли колона спустилась з перевалу Саланг і прямувала до кінцевого пункту призначення в районі населеного пункту Чирикар, в «зеленці» душмани влаштували автомобілістам засідку. Колону, що розтяглась на рівнинній трасі на кілька кілометрів, моджахеди почали впритул розстрілювати. З гранатомета вони підбили машину, яка йшла попереду Семенченка. КамАЗ повалився набік, перегородивши проїжджу частину й почав горіти. Віктор наказав бійцям відстрілюватись по позиціях «духів», а сам кинувся на допомогу пораненому товаришеві.

Він витяг з кабіни непритомного бійця й по-пластунськи почав відповзати в безпечне місце. Ці кілька метрів повзти з тілом пораненого бійця було дуже важко. Кулі рівними цівочками зривали пилюку біля самого обличчя. Ось він уже дотягнув непритомного до задніх коліс авто (це найбезпечніше місце в КамАЗі)… Ось він уже сховав від страшного свинцю тіло побратима, однак кулі смугою пройшли по бронежилету та шиї. Від отриманого поранення Віктор помер на місці.

За мужність, стійкість та відвагу, проявлені в бою, Указом Президії Верховної Ради СРСР командира автомобільного відділення сержанта Віктора Семенченка нагороджено орденом Червоної Зірки (посмертно).
Похований у селі Ситняки.

…Минуть роки, прийдуть нові покоління, але ніколи не повинен померкнути подвиг наших земляків у «чужих» неоголошених війнах Радянського Союзу.

Віталій ГЕДЗ,
кандидат історичних наук.
Любов ЗАБИШНА,
вчитель історії
Ситняківської ЗОШ І-ІІІ ст.

Tags: , , , , , , , ,

Залишити відповідь