Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Віктор Степурко: «Хор – це великий об’єм для композитора»


У позаминулому номері” Макарівських вістей” було вміщено біографічний матеріал Про Віктора Степурка, присвяячений 65-річчю відомого композитора. Сьогодні розповідь  про нього  ми доповнюємо інтерв’ю, яке взяте у нього на Українському радіо в листопаді минулого року.

– Я рада вітати в студії «Обрії» нашого гостя – Віктора Степурка. Доброго здоров’я, пане Вікторе.
– Доброго дня.

– Віктор Степурко – композитор, лауреат багатьох премій, кавалер ордена Святого Володимира ІІІ ступеня, Заслужений діяч мистецтв України і найбільше нам відомий як автор, насамперед, хорової музики. Пане Вікторе, дозвольте відразу запитати: така любов до хорової музики – це вплив дитинства, коли Ви співали у хорі?
– Так, я багато співав у хорі і повинен Вам сказати, що мій батько, народний музикант, який грав на баяні, на різних народних інструментах, хотів, щоб я теж був такого напрямку музикант. Я навчався в музичній школі по класу акордеона, але якось так сталося, що хорова музика переважила і я поступив до музичного училища, а потім – в консерваторію. Трішки пізніше проявилася ця тенденція до композиції. Уже в консерваторії я навчався на двох факультетах – хоровому і композиторському.

– А чим Вас все таки приваблює хор, як композитора?
– Дуже глибокою органікою, великими можливостями як для композитора – тембрально і філософськи. Тому, що тут присутній текст, присутні людські голоси і присутні неймовірні тембральні можливості людських голосів. У мене є, наприклад, твори з текстами, а є твори навіть без текстів – просто вокально-хорові мотиви, які мають якусь свою філософську спрямованість. Так що хор – це великий об’єм для композитора.

– Як починається робота з хором, коли є твір? Ви визначилися. Ви для себе вже побачили, зрозуміли і сказали: «Все, він готовий». Я розумію, що це буде ще одне запитання, що це завжди болючий момент, коли треба сказати, що твір готовий. Але як починається робота саме з колективом, тобто, коли починаєте пояснювати, показувати, співати або, можливо, награвати?
– Це буває по-різному. Буває, я просто ноти віддаю. Хормейстер сам за фортепіано довго награє, телефонує, розпитує що і як хотів передати до слухачів. Буває, що я і сам награю. А на репетицію запрошують найчастіше, коли вже якась концепція хормейстером вибудувана. Я ніколи не тисну на хормейстерів.

– То Ви не диктатор?
– Ні. Я завжди даю волю і свободу. Тому мене дуже часто запрошують уже в кінцевому варіанті, коли вже готовий твір, для того, щоб я сказав свою думку.

– А бували такі випадки, коли Ви майже не впізнавали свій власний твір?
– Якщо чесно сказати, то у моїй творчій біографії навіть для мене особисто є твори, які я сам через певний час починаю переробляти і дивлюся на них як на щось зовсім нове та незнайоме. Тобто, в той момент, коли я писав, – це було рідне й близьке, а потім воно почало власне життя. І вже зі сторони за ним дивишся, і буває таке, що я не пізнаю свої твори.

– Що ж, я додам зі свого боку, що твори Віктора Степурка часто звучать на фестивалях сучасної музики «Київ-Фест» або «Музичні прем’єри сезону», також на престижних Міжнародних фестивалях у Великобританії, Франції, Німеччині тож, відповідно, запитання наступне: що вважаєте своїм першим хоровим твором, пане Вікторе?
– Скоріше всього, що це були твори не духовного змісту. У консерваторії, коли я почав навчатися на композиторському факультеті, виникла у Мирослава Скорика така думка, що «…оскільки Ви хормейстер, то чому б Вам не написати хори?».
І я пішов на Хрещатик в книгарню. Сидів, довго дивився там вірші і вибрав (що дивно!) вірші Івана Драча – тоді ще молодого поета – і написав три хори на його вірші, які потім з успіхами виконувалися різними хорами, в тому числі й Олександром Вацеком, житомирським хором «Орея».

– Запитання, яке я уже певним чином анонсувала. Пане Вікторе, на якому етапі Ви вирішуєте, що твір готовий і його можна відривати від серця?
– Знаєте, раніше у мене було простіше. Я точно знав, що саме «так» і ніхто не міг мене переконати у зворотньому. На сьогодні це складніше, твір лежить, я можу до нього повертатися, придивлятися і, навіть коли він виконується, можу сумніватися: чи не так потрібно було, а інакше? Можливо це вік своє бере, можливо досвіду більше…

– А можливо – просто свободи більше?
– Ну, не знаю… може обрії якісь розкриваються? В усякому разі це я зараз за собою став помічати, що є такий момент. Бо у мене були різні моменти в житті, коли я захоплювався і йогою, і різними релігійними напрямками. Зараз заглиблююся в православну релігію, і ясна річ, що релігію постійно вивчаю. А що стосується поезії, то був період, коли я й сам писав. І тоді я більше цікавився цим напрямком творчості. Є вірші і сучасних поетів, які мені подобаються. Але не можу сказати, що я зацікавлений цим.

– Можливо Ви просто знайшли те, що резонує Вас? А скільки часу Вам потрібно, щоб народився твір?
– Чесно сказати, – твір народжується або дуже важко, або дуже легко. Це пов’язане теж з якимись Господніми задумами.

– У сні приходить?
– І в сні, бувало, приходило. Зараз, здебільшого, якісь роздуми. Якщо раніше були емоції, то зараз через якісь роздуми, через якісь інтелектуальні рішення. Не від себе, не від своїх якихось внутрішніх порухів душі, а в спілкуванні з хором.

– Я б хотіла, щоб Ви більш детально розповіли про твір «Три концертні п’єси».

– Я, як Вам відомо, вчився на двох факультетах – композиторський і хоровий. І так вийшло, що у певний період свого життя я був дуже близький і товаришував з Володимиром Зубицьким – відомим баяністом, композитором, симфонічним диригентом. І якось він мені запропонував замовлення. Каже: «Віктор Гуцул просить мене написати, а ти візьми цю роботу, бо у мене зараз інша».

Я ж – молодий композитор – із задоволенням взявся за цю роботу, тож це був мій перший твір для оркестру українських народних інструментів. А з Олесем Журавчаком ми зустрілися вже на радіо оркестру Український інструментів, яким керує Святослав Литвиненко і, власне, сам Олесь Журавчак мене знає ще по тому, як він вчився у Дрогобицькому музичному училищі і співав там у хорі. Загалом його спеціальність – хормейстер, але він постійно самотужки вчився грати на народних інструментах і має величезний багаж у цьому напрямку. На всіх народних духових інструментах він грає.
І ось, коли у нього вийшла ця розмова з Святославом Литвиненком, то вони вийшли до мене з такою пропозицією. Я дуже задоволений співпрацею і загалом роботою. Через те, що сам Олесь Журавчак відіграв тут велику роль. Бо він своїм знанням народних інструментів і фантазією привніс багато оригінальних моментів. Це, можна сказати, була творча співпраця з виконавцем.

– Це чудово! Напевно, це мрія композитора і виконавця. Я дозволю процитувати собі колег, які назвали Вас основоположником нового напряму в сучасній українській духовній музиці. Назву вони визначили як «нове українське барокко»: «Річ у тому, що композитор написав для хорової капели «Почайна» першу українську духовну месу «Богородичні догмати» і в основу лягли старовині українські розпіви, які були інструментовані в стилі Баха і Бетховена». І знов-таки, цитую слова своїх коллег: «до Віктора Степурка ніхто не використовував оркестр на теренах православної хорової музики». Як Ви прийшли до цього, пане Вікторе?
– Ви знаєте, це якийсь глибинний процес. Я навіть сам не був готовий до цього. Коли я почав працювати над цим твором, особливо над першою частиною, і коли я писав «Всемірную славу», – це такий захват був! Там величезна кількість тексту і жодного слова не міг випустити, і це вийшла величезна перша частина. Я сам собі дивувався, оскільки не можна було відірватися від всіє тієї музики, і я вже щасливий, що я цей твір написав, і що такий період був у моєму житті.

Думаю, якщо інтелектуально до цього підійти, то цілком ймовірно, що це взагалі глибинний слов’янський пласт, на якому виросли і Лисенко, і Ревуцький, і Лятошинський, і Прокоф’єв та Шостакович, і Мусоргський. Тобто, я думаю, що це не просто Бах. Тому що Бах теж синтезував якісь глибинні процеси, які до нього відбувалися. Мені було, напевно, ще й легше, ніж Баху, в цьому плані, тому що обрії були ще більші. Ці обрії, цей об’єм вразили, і я там знайшов дуже багато цікавого для себе.

Знаю, тільки Бах міг у своєму композиційному стилі постійно напрацьовувати нове й знаходити якісь нові варіанти. А мені дуже складно. Я завжди шукаю зовсім кардинально різні напрямки, і я не знаю, що це може бути.

– Ви не плануєте і не створюєте певних обмежень. Тоді, мабуть, останнє запитання, пане Вікторе: враховуючи все, про що ми з вами сьогодні говорили, визначте, на Вашу думку, завдання української музики. Я спеціально не уточнюю, якої.
– Я так думаю, що музика набагато глибше проникає в душу людини. Тому що музика діє на людину на вібраційній основі, вона не потребує словесного розшифрування. Адже слово теж складається зі звуків, які потім декодуються в думку. А тут звуки самі апелюють до глибинних духовних та душевних образів. Це я маю на увазі класичну музику такого напрямку.
Це повинна бути філософія, яка відтворює вселенські думки. Чого не можна сказати про напрямки електронної музики чи авангардові, чи та ж рок-музика, яка захоплює децибелами: давно відомий факт, що це фізично вбиває. Тоді як музика Моцарта фізично оживляє.

– Пане Вікторе, дякую Вам за сьогоднішню розмову!

Радіопередача «Обрії»
від 27 листопада 2016 р.
 Алла НЕСТЕРЕНКО

Tags: , , , , ,

Залишити відповідь