Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Покликання…


По-школярськи квапливі кроки
І дорослі, серйозні обличчя,
Крізь мереживо довгих років
Срібний дзвоник дитинства кличе.
А воно, неспокійне й зухвале,
Покорившись покірно долі,
Десь в десятім колись заблукало
І навіки лишилося в школі…

Так написала про себе Олександра Михайлівна Коцюба, яка більше 40 років свого життя віддала улюбленій справі – навчанню і вихованню дітей. Важко це, дуже важко навчати і виховувати… Але хіба є у світі більша радість і більше щастя, ніж радість і щастя вчителя, який формує душу нового українця, патріота і захисника рідної землі?!…

…Її портрет змалювати не просто. Струнка і тендітна, спокійна і емоційна, проста і високо інтелігентна, весела і зажурена, чарівна жінка… Погляд карих очей вражає глибоким розумом, добротою і ніжністю. Зі своїм чоловіком – Михайлом Михайловичем молода вчителька після закінчення інституту переїхала з Чернігівської області в село Новосілки, щоб тут пустити коріння і ростити своїх дітей. Молоде подружжя було зачароване новосілківськими пагорбами, тихим і разом з тим бурхливим Ірпенем, багатою на птаство заплавою річки…

Спочатку Олександра Михайлівна працювала вихователем дитячого садочка, потім –його завідуючою. В кожній дитині бачила щось неповторне, красиве і добре. Душа приростала до маленьких хлопчиків та дівчаток, переймалась їх повсякденними клопотами. Олександра Михайлівна і сама народилася у вчительській сім’ї: – Школа…Вона зі мною з дитинства і до цього часу. Скільки пам’ятаю себе, – весь час із учителями й серед учителів, – згадує Олександра Михайлівна.

Найстаршим у її родині, хто обрав професію вчителя, були тітка Дарія Гнатівна, рідна батькова сестра, та її чоловік Микола Гордійович Лопата. Вони закінчили Ніжинський педагогічний інститут ще до війни і свою трудову діяльність розпочали в Західній Україні, а в 1949 році повернулись до рідної домівки і працювали вчителями початкових класів у Красилівській середній школі Чернігівської області. А потім і її мама, Наталія Григорівна Сидоренко, теж захотіла спробувати вчительського хліба (як згадує Олександра Михайлівна), і в 1947 році стала працювати старшою піонер-вожатою Хрещатинської середньої школи. Заочно вступила до Чернігівського педагогічного інституту імені Т. Г. Шевченка на філологічний факультет. Коли наставав час сесії, брала дев’ятимісячну маленьку дочку з собою, наймала квартиру, шукала няню і штурмувала ази гуманітарних дисциплін. У 1953 році, закінчивши інститут, мама стала працювати вчителем української мови та літератури Красилівської середньої школи. І трудилася в цій школі до 1978 року, поки не вийшла на пенсію.

– Саме мама прищепила мені любов до рідного слова, навчила любити і шанувати Шевченка, Франка, Коцюбинського, Лесю Українку, – з гордістю говорить Олександра Михайлівна. Коли прийшов час вибору професії, перед нею не стояло питання, куди піти вчитися. Вона свідомо вибрала педінститут. Тому в 1969 році, закінчивши із золотою медаллю десять класів Красилівської середньої школи, вступила на перший курс Київського державного педагогічного інституту імені Горького, обравши спеціальність «учитель української мови та літератури».

Отримавши «Диплом» з відзнакою, Олександра Михайлівна поїхала на роботу в Переяслав-Хмельницький район, а згодом, вийшовши заміж, приїхала з чоловіком у 1976 році в Новосілки. З 1978 по 1983 рік працювала завідуючою дитячим садком, а потім перейшла до школи, де й нині працює вчителем української мови та літератури. З 1993 по 2003 рік працювала заступником директора школи з навчально-виховної роботи

– Професія вчителя мене приваблювала не матеріальними благами (мабуть, як і кожного вчителя), а тим, що людина весь вік пізнає щось нове, знаходиться серед дітей, почуває себе завжди духовно багатою, – говорить Олекандра Михайлівна.

Проживаючи в сім’ї вчителя, в стихії учительських проблем, педагогічну освіту здобув і молодший брат Олександри Михайлівни, Сергій Михайлович Сидоренко, який закінчив Чернігівський педагогічний інститут за спеціальністю «учитель фізичного виховання». Десять років він працював тренером дитячо-спортивної школи в місті Чернігів. Та мізерна заробітна плата змусила залишити професію педагога, і він пішов заробляти гроші, щоб дати освіту двом своїм синам. Але двоюрідний брат Олександри Михайлівни Василь Іванович Чуста виявився міцнішим і пережив ті роки, коли вчителям місяцями не виплачували заробітної плати, тому зараз працює директором Хрещатинської школи у Чернігівській області.

Діти Олександри Михайлівни, Леся та Ярослав, теж зазнали впливу вчительських ідей: атмосфера, в якій вони жили, працювали, вчились, допомогли їм визначитись з вибором вузу. Ним став Київський Державний університет імені Т.Г. Шевченка – це була мрія Олександри Михайлівни, і вона здійснилася у її дітях. Леся закінчила філологічний факультет, відділ слов’янських мов. Ярослав 1994 року вступив до цього ж університету, на факультет «Соціологія та психологія» за спеціальністю «Психологія». У 1999 році, закінчивши університет, маючи направлення до аспірантури, різко змінює напрямок професійної діяльності, обравши професію журналіста. З 2000 до 2004 року він працює кореспондентом газети «Сегодня» у відділі «Політика». З 2004 по 2009 рік працював у пресцентрі КМДА. Друкується в журналі «Коментарі».Нині займається журналістською діяльністю.

Вчителем працює і племінниця Олександри Михайлівни – Ольга Григорівна Сидоренко, закінчивши Чернігівський педагогічний інститут за спеціальністю «Хімія». І наймолодший з родини – Богдан Сергійович Сидоренко у 2007 році вступив, а в 2012 році закінчив механіко-математичний факультет Київського Національного університету імені Т. Г. Шевченка.

Отже, вчительська династія родини Олександри Михайлівни Коцюби охоплює різні спеціальності й існує більше 80 років! …Олександра Михайлівна з тих учителів, хто не зупиняється на досягнутому, яких завжди супроводжує творчий неспокій, яскраве горіння й натхнення до професійної діяльності. ЇЇ педагогічна практика – 42 роки. У щоденній наполегливій праці виробила власний стиль– навчати дітей не тільки предметних і загально-навчальних умінь і навичок, а й створювати найсприятливіші умови для внутрішнього зростання, виявлення інтересів, нахилів школяра для того, щоб кожна дитина свідомо навчалася і вдосконалювала себе.

Як чудовий педагог, вона володіє різноманітними сучасними інноваційними методами, прийомами, формами роботи та активно використовує їх під час проведення уроків. На заняттях створює умови для самореалізації учнів, що забезпечують максимальну самостійність навчання. Діти працюють у парах, групах, навчаються поважати думку однокласників.

– Співтворцями уроку є я і мої учні. Радію, бо відчуваю на уроці атмосферу взаємодопомоги, толерантності, – каже Олександра Михайлівна.

Велику увагу приділяє роботі з обдарованими дітьми. Своїми надбаннями намагається поділитися з колегами, друзями, влаштовуючи для них семінари, зустрічі. Як любляча бабуся, Олександра Михайлівна не аби яку увагу приділяє вихованню чотирьох онуків. Адже цілком можливо, що хтось із них продовжить справу вчительської династії Сидоренків…

Ось така вона, Олександра Михайлівна Коцюба, – учитель, як кажуть, від Бога. Спасибі, дорога вчителько, за ваш талант, за вашу відданість справі всього життя, спасибі від дітей, від батьків, колег по роботі. Працюйте ще довго на радість ваших вихованців, які несуть вам шану і свою дитячу любов, як подяку за вірність і добре серце…

Микола БІЛОЦЬКИЙ,
заступник директора Новосілківської
ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Tags: ,

Залишити відповідь