Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Сива Ластівка …. Сиве Сонечко


17 жовтня день видався напрочуд сонячним, привітним, тихим. Він увійшов до оселі найстаршої жінки в Комарівці – Пелагеї Іванівни Зузанської, яка ще вдосвіта зустріла його, бо звикла вставати о такій порі, хазяйнувати в господі. З щоденною тихою молитвою вдячності Всевишньому і з проханням благословення вона й тепер звернулась до Нього. Адже дарував їй 99 років життя!

– Саме так!, – підтвердила Пелагея Іванівна, коли сільський голова Людмила Сич, депутат районної ради лісничий Комарівського лісництва Максим Сичевський, редактор «Макарівських вістей» завітали до її оселі, щоб привітати з чудовою подією.

День народження цієї милої жінки поважного віку, що відобразився у цифрі 99, ніяк не відповідає зовнішності, тому що Пелагея Іванівна – мудра в розмові, має хорошу пам’ять і доброзичливу вдачу, а посмішка – ніби доповнює сонячну днину.

І не безнадією віяло від жінки, не сльозливим розпачем, а навпаки – оптимізмом, душевною молодістю. Як прийнято, в розмові із старожилами, завжди цікавляться, яким було їх минуле, чекають на розповідь про життя-буття і, звичайно, який мають «рецепт» довголіття.

Пелагея Іванівна лише зітхнула легенько:

– Ой, діточки мої! Та щоб я вам розказала про все, що я пережила, то не вистачило б ні дня, ні ночі, ні паперу, щоб написати! В сім років залишилась без батька – помер, а в чотирнадцять вже працювала в лісі: по десять відер смоли щодень збирала. Матір зробили «куркулихою», бо ми мали дві корови, пару коней. Було чим і з ким господарювати: три брати були в матері – Адам, Мар’ян і Кароль, три сини – Андрій, Степан і Григорій. А як вийшла заміж, то клята війна не дала пожити в парі з чоловіком – Йосипом Адамовичем, якого у травні 1941 року призвали до Армії, а вже 22 червня почалася війна, яка і забрала його навіки. Тільки дві звісточки отримала від нього – і все! Залишилась солдатською вдовою, з двома малими діточками – Артему три роки, а другого – Костю народила 1 червня 1941 року, вже без чоловіка…Жила тоді у свекровій хаті (ще своєї не мала). А свекор був і хрещеним батьком.

kom992…Більше заміж Пелагея Іванівна не виходила. Всю себе віддавала дітям, ростила, виховувала, вчила і …працювала, працювала, працювала. Після роботи вдома її чекали звичайні жіночі й материнські турботи, часом великі і з ними таки справлялася ця маленька жіночка! Навіть коли стала вже свекрухою і трапилась біда з невісткою, то доглядала її, хвору, і з жалем промовила, що та, бідолашна, «дванадцять років не ступила на святу земельку ногою» (була паралізована). Всяк було… А ще й господарство тримали домашнє, що теж потребувало сил і догляду.

… Запримітила, що Пелагея Іванівна, вочевидь, свідомо уникала в розмові спогадів про тяжкі й найтяжчі моменти в її житті: чи не хотіла краяти наших сердець, а чи й самій не сумувати в такий чудовий день. Тож про один епізод розповідала з гумором:

– Робила в лісі. Оце такі козирки прибиті в соснах і то ми черпали з них смолу.

А я – маленького зросту. Зачерпну, – так смола і полилися на всю руку! То попросила, зробити таку штуку, щоб смола не текла. Так працювала два роки. На третій перевели мене на «лійки». То щоб бути вищою, спершу взувала на високих підборах туфлі, а потім на них – плетені постоли і так діставала ті лійки…(посміхається).

Але коли зайшла мова про війну, то чоло посмутніло, бо пригадала, як один з поліцаїв забирав теличку. Не хотіла віддавати (бо ж двоє дітей!). То так вдарив ногою в лице молоду Пелагею, що геть розтрощив спереду верхню щелепу їй. Довелось швидко везти закривавлену жінку в Кодру і там дали їй раду.

kom991Пам’ять зберегла подіїі того часу, й повоєнного:

– Робила вже в колгоспі, на косовиці. Нас було 11 жінок і бабів. В кожної коса – то «трійка», то «вісімка». А в мене – «дев’ятка». Так називались через довжину. То косить – косили. А як мантачить (гострить), то ніхто не вміє! А я вміла. Ото ж цілий тиждень так мантачила, що руку зірвала.Та ще впала… І досі підняти високо вже не можу. А коли приїхав до нас із фронту демобілізований керівник господарства, то він, глянувши на мене, тільки похитав головою і сказав, щоб я не косила більше.

…А городи як обробляла! Землі одним наділом не було, а розкидані ділянки – там 2 сотих, там 3. Там 5…. Ох, я й попобігала тоді, як заводна! (сміється). Молода була, все старалась встигнути зробити.

– А як Ви харчувались? – питаю.

– Все, що можна було сушити – сушила, робила такі заготовки на зиму. Хліб пекла свій. Воду з криниці носила на коромислі. А вставала завжди о четвертій годині ранку. Ніколи не прозівала схід сонця! Готувала всякі страви – і голубці, і холодець варила, картоплю…

Оце зараз вже Павлінка наша – внучка моя (донька Костянтина), куховарить. А я вже тільки сама себе обходжу. А ще в городі
працюю, бо по-моєму ніхто так не зробить (посміхається).

Розмова була цікавою. Радувало, що ця жінка дожила до глибокої старості при світлому розумі, душевній чистоті, яка проглядалася в погляді небесно-голубих очей. Такі люди є прикладом для нас в тому, що можна дожити до таких років, незважаючи на життєві обставини, треба тільки правильно «організувати себе», не допускати в душу відчаю, трудитися, триматися за Божу руку і завжди мати в серці любов – до всього світу! І хай би таких людей було більше, тому що вони передають мудрість життєву, традиції, є духовним фундаментом родини, її міцним корінням.

Перед тим, як залишати іменинницю, якій подарували квіти, великий торт, щоб «посолодити душу», заспівали гуртом «Многая літа» і побажали зустрітися через рік, на століття Пелагеї Іванівни, котра як оберіг родини і шанована в родині, зігріта увагою, теплом від сина Кості, невістки Зінаїди, онуків – Віталія, Світлани, Оксани й Василя, Олега і Павлини, Богдана й Павлини, правнуків – Інни, Алли й Ростислава, Маріанни і Вікторії та Андрія, і праправнуків – Маргарити, Тимофія, Веніаміна і Анастасії. А ще зігріта цим ласкавим сонечком, на яке й сама вона схожа, тільки … сивенька.

Тетяна ЯСИНЕЦЬКА.
Фото Максима КРАВЧЕНІ.

Tags: , ,

Залишити відповідь