Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Слово про славного земляка


16 жовтня минає 98 років з дня народження Олександра Миколайовича Підсухи – поета, прозаїка, драматурга, публіциста, перекладача, громадського діяча. З цього приводу хочу долучити вас, шановні читачі, до творчого життя письменника, щоб разом з вами вшанувати талант нашого славного земляка.

Тобі повідаю, читачу,
Про час, якого не забуть.
На відстані ясніше бачу
Своїх героїв, їхню путь.
Тому сьогодні починаю
Мережити оці рядки.
Я їх задумав на Дунаї,
Іще у фронтові роки…
Олександр ПІДСУХА.

До золотого фонду української класичної літератури ввійшов роман у віршах «Поліська трилогія», автором якого є наш земляк, письменник Олександр Миколайович Підсуха. У ньому митець розповів про героїчну партизанську боротьбу українського народу, зокрема про героїчну боротьбу партизанів Полісся проти німецько-фашистських загарбників.

Все у романі підпорядковано одній меті: утвердженню невмирущості в людині, любов до рідної землі, до Батьківщини. Історія написання роману свідчить про копітку і наполегливу роботу автора над опрацюванням життєвого матеріалу, над осмисленням історичного тла твору, над відтворенням народних характерів.

Задум написання твору народився не в один день, а складався, визрівав протягом багатьох років. Спогади про рідне село, рідних серцю земляків, їхні непрості долі не давали спокою Олександру Миколайовичу. Там, на окупованій території, теж був фронт, тільки інший – партизанський. Не корилися ворогу поліщуки, йшли в ліси, організовували загони, виконували святу місію месників за скоєні фашистами злочини на рідній землі, всіляко шкодили ненависним окупантам.

А тут ще випадок. Наприкінці 1943 року дивізія, в якій Олександр Підсуха був літературним працівником, увійшла в одне з визволених сіл Кіровоградщини. Від старенької жінки, в якої бійці зупинилися на ніч, Підсуха почув досить-таки драматичну історію, що трапилася нещодавно з колишнім куркулем, її односельцем. Вона розповіла, що майже одночасно з ворогом, до села вступив і куркуль, висланий в роки колективізації за межі України. Поспішав, сердега, з усіх сил, щоб зустріти фашистів хлібом-сіллю.

Хліб-сіль вони прийняли, але десятин куркульських не повернули йому ні того року, ні в наступні. Втративши свою надію на сподіване, він виявив під кінець своє невдоволення фашистським «новим порядком», за що привселюдно його повісили. Перед смертю він закричав: «А я, дурний, чекав на вас! Вішайте, гади! Так мені й треба!».

Олександр Підсуха записав цю історію у свій блокнот. Не раз вона потім приходила на пам’ять, бентежила уяву, тривожила думку.

…Закінчилася війна. Усе бачене й пережите відкладалося в пам’яті, лягало в записники окремими рядками. У своєму рідному селі, куди повернувся солдат Перемоги у фронтовій шинелі, підбитій пороховими димами й вітрами війни, почув таку ж історію, про яку розповідала жінка з Кіровоградщини.

Сталася ця історія із людиною, яку Олександр Миколайович знав ще з дитинства. Син куркуля йде в партизани, безстрашно воює. А батько його – заодно з німцями. При відступі фашисти вішають куркуля на узліссі. Чимось не догодив…

І тоді ситуація навколо кіровоградського куркуля почала обростати знайомим матеріалом, наповнюватися близькими й рідними людьми. «Саме епізод з куркулем потягнув за собою все інше: обставини місця і дії, всі перипетії – від побутових до соціальних, життя наших батьків і дороги моїх ровесників», – зазначив О.Підсуха.

Збагнути передісторію задуму роману «Поліська трилогія» допомагає нам письменник у статті «Шлях до «Поліської трилогії»: «Найдужче хвилювали й заохочували до праці дві обставини. Перша: нічого не треба вигадувати, доля послала мені прототипів без числа. Потрібно тільки відібрати найсуттєвіше, що найповніше характеризувало б ту чи іншу людську особистість, і час. І друга – що ніхто з моїх земляків не лишився осторонь боротьби, і не один із них поклав голову на фронті або в партизанському загоні. Вдячнішої теми годі й шукати: народ – творець історії».

Вирішальними у здійсненні задуму виявились обставини, у яких доводилося перебувати авторові «Поліської трилогії» до і після війни: «Коротше кажучи, не зростав би я серед чесних і мужніх поліщуків, не зміряв би своїми ногами тисячі кілометрів бойового шляху, не звідав би гіркоти відступу, не ділив би з фронтовими побратимами весь тягар нескінченних солдатських буднів, – ніякого роману, звичайно, я не написав би».

Письменнику шукати матеріалу не було потреби. Він сам ішов до рук. Колізії, характери, людські долі. Все те, без чого не буває епічного твору. Зустрівшись після війни із своїми довоєнними друзями – недавніми партизанами, що розповідали про себе, про тих, хто не дожив до Перемоги, Олександр Підсуха робить у своєму блокноті все нові й нові записи. Серед них і такі: «Мій колишній товариш Леонід Л. перед війною вступив до танкового училища. У перший рік війни потрапив у полон.

1943 року батьки одержали від нього з Німеччини першу звістку. Ось що він пише: «Батьку, ще раз нагадую тобі, що ніколи Андрієм не ставав і не був» (Андрій – герой повісті М.Гоголя – зрадник). У концтаборі Леонід вступив до організації Опору. Бере участь у боротьбі. Був закатований, але не зломлений». «Мій троюрідний брат Микола Ф. Разом ходили до школи. Художниксамородок. Під час війни Микола командує партизанською ротою. Гине у перший день визволення рідного села Ніжиловичі від окупантів». «Колишня доярка Галина С. У війну стає партизанським зв’язківцем. Одного разу переправляє з Києва до партизанів велику групу людей. Її вистежує поліція. Не почувши від неї жодного слова про місце розташування партизанського загону, її закатовують у гестапо».

З’являються у блокноті-записнику письменника і картини партизанського життя після того, як О.Підсуха їздив по місцях дислокації партизанського загону. П’ять днів тривала поїздка. Разом із керівником загону об’їздили Ніжиловичі, Наливайківку, Макарів, Хутір Ферма, Забуяння, Буян. Занотував письменник почутий із уст очевидців і масовий розстріл земляків 3 липня 1943 року за опір, і підтримку партизанського руху.

Ознайомився також із матеріалами Центрального Державного архіву про партизанський рух, роблячи потрібні виписки. Весь зібраний матеріал піддає аналізу, осмислює, систематизує; продумує схему сюжету, робить помітки для деталізації окремих сцен, занотовує картини, які без будь-яких доповнень треба перенести прямо з життя, зокрема таку: після демобілізації Олександр Підсуха вперше йшов вулицею рідного села до материної хати й зустрів юрбу хлопчиків і дівчаток.

Нікого з них він не знав. На його запитання: «Чиї ви?» вони відповідали: «Палажчина», «Настин», «Явдошині». Діти називали імена своїх матерів, а не батьків, як велося здавна. Жорсткий рахунок пред’явила війна, забравши у дітей батьків. Гострим болем обірвалося це в серці поета і знайшло художнє відображення в романі «Поліська трилогія»:

«Ось вертається з школи юрба голосна.
– Ти чия?
– Я Палажчина… – Відказала одна.
– Ну, а ти чий?
– Я Настин.
– Ну, а ви ж бо чиї?
– Ми Явдошині, дядю…
Дорогі ви мої! По одному по два
завертають до хат.
Вік двадцятий, а тут –
справжній матріархат…
Їх батьки полягли
На Берлін ідучи.
А були на весь край
Орачі, сівачі!
(стор. 231-232).

Автор називає цю всенародну драму «матріархатом» ХХ століття, чим воскрешає в пам’яті лихоліття минулих часів, які полишили історії нашого народу прізвища козаченків, удовиченків, палажченків та їм подібні.

… Багато років пішло у митця на реалізацію задуму, оскільки час забирала робота за посадою: він – викладач англійської мови в Київському педагогічному інституті імені Горького, пізніше – відповідальний редактор молодіжного журналу «Дніпро» (1953-1958 рр.), а згодом – заступник голови Спілки письменників України.

Посадова робота ставала причиною, що написання роману розтягувалося в часі (1955-1961рр.). Перше видання твору відбулося в 1962 р. До цього роман друкувався частинами:

1957 рік – перша частина трилогії «Веселки над Поліссям».
1959 рік – друга частина «Украдений мир».
1961 рік – третя частина «Загули бори».

Оскільки кожна частина могла сприйматися як твір окремий, то автор назвав їх поемами. Тому й трилогія. Текст роману розміщено на 253 сторінках (понад сім тисяч віршованих рядків!).

Твір густо заселений дійовими особами. Персонажів згруповано у два покоління – старше і молодше, але вони змикаються в єдину систему, як тільки над Поліссям нависла свинцева хмара фашистської окупації. У типових образах представників старших і молодших поколінь, на долю яких випало творити і захищати Батьківщину, автор персоніфікує поняття «народ». Про свій роман поет так і сказав: «Роман про народ. Про мир і війну.

Про батьків і синів. Про дружбу і любов. Про щасливих і нещасливих». У романі чимало автобіографічного. Змінено лише імена, назви сіл. Важливим складником сюжету роману є ліричні відступи, які не тільки поєднують усі три частини в цілому в історичну панораму, а й поглиблюють ідейно-естетичний зміст усього твору. Ось один із таких відступів:

Полісся ти моє, Полісся,
Розлогі верби, зелений гай,
І перше слово, й перша пісня,
І перше «здрастуй» і «прощай».
І дві веселки в синім небі
Над Чорним лісом віковим!
Я повернувся знов до тебе –
Наперекір всьому – живим…
(стор. 88).

Він, як й інші, служить своєрідним «скріпленням» триплощинного сюжету. Тому є не тільки в поемі «Веселки над Поліссям», а й у поемі другій – «Украдений мир» (стор. 129) та в третій – «Загули бори» (стор. 188). Досвід поета в ліриці допоміг йому в романі, жанрі епічному, сягнути глибини істинно народних характерів, побачити людей через призму їхньої класової природи, показати, що на крутих поворотах історії, їх – людей ріднить не кревна близькість, не родинні традиції, а окрилююче відчуття непереборної сили трудового народу.

Віршований роман «Поліська трилогія» – один з найкращих творів цього жанру в українській поезії – глибокий за змістом і цікавий за художнім втіленням. Проблематика роману не втрачає актуальності і в наш неспокійний час. А вдумайтесь в ці останні віршовані рядки твору:

Хай же знають онуки
Ціну щастя свого –
Наші болі і муки…

Вони викликають глибокі роздуми над усім сущим, над нашим життям, шановні читачі.

Зінаїда ШЕВЧЕНКО,
берегиня пам’яті Олександра Підсухи.
с. Ніжиловичі.

Tags:

Залишити відповідь